Перед тим як взятись до плугів, вирішила старшина у степ завезти дерево та поставити три високі фігури. А що не було в них багато смоли, то не ставити бочок зі смолою, лише в'язанки степової трави, облитої смолою. Коло цих фігур стоятиме вартовий, бо саме надходила пора, коли татарва з Криму та з-над берега Чорного моря виходить на грабунок. До городків понаносити багато стріл, луків, в'яленої риби, бочок на воду, сухарів.
Аж згодом, як городки були готові, уходники вийшли з плугами орати степ.
На варту до фігур Журавель посилав людей по черзі. Йшли туди старші люди, хлопці та дівчата. Вартовий припинав під фігурою свого коня на довгому припоні, а сам вилазив по драбині на стовп і звідсіля зорив по степу. Коли б помітив татар, зараз мав запалити солому, сідати на коня і втікати до табору. Те саме мали робити і всі інші.
Кіндрат Муха все напучував людей:
— Бережімся добре, бо не знати ні дня ні години, коли з'явиться татарин і нас застукає, а тоді всі пропадемо: одних повбиває, других сирівцем пов'яже, в неволю пожене. А коли ми будемо добре берегтися і заздалегідь про небезпеку дізнаємось, тоді ми певно оборонимося.
В самому таборі порозпинали полотняні шатра, поставили на стовпах піддашшя на майстерні для своїх ремісників, де йшла робота без упину від ранку до ночі. Татари, що були між ними, виявились добрими ковалями: виковували залізця, стріли, робили міцні луки. З ними поводились уходники по-людяному, хіба що часом сміялися з їх української мови. Онисько лише над тим думав, як би їх охрестити.
Згодом у таборі сталося те, чого давно не бачили. Жінки на однім піддашші виліпили дві великі печі і напекли хліба, бо сухарів уже небагато залишилося, а то вже скучили люди за хлібом. Борошна були ще повні бочки, що з Канева привезли. Люди раділи, мов малі діти. Кіндрат цілими днями був на ногах. Ходив скрізь і не давав нікому ні одної хвилини дармувати.
Тарас був правою рукою отамана Журавля. Йому передали отаманування над пастухами і над сторожею, цілий день ганяв на коні то на пасовисько, то до фігур, а вночі наглядав за сторожею в таборі, чи пильнує свого діла. Хоч декому зі старших не сподобалося, що молодий над ними отаманує, та за Тараса заступались Муха і Журавель. Вони обидва проголосили в громаді, що хто не схоче старшини слухати, того не будуть карати, лише проженуть з табору в степ. І цього кожний боявся, пам'ятаючи, скільки всі набідилися, поки сюди примандрували, і які небезпеки грозили їм по дорозі. Для одної людини степ може бути дуже небезпечним.
Велику послугу робили уходникам собаки, що їх забрали з собою. Пес — то споконвіку найвірніший чоловікові товариш. Такого-то товариша, Гривка, взяв з собою і Тарас. Він був дуже розумний і ходив всюди за Тарасом. Коли той куди-небудь їхав, то Гривко чвалав поперед нього і завжди, було, вгадає, куди він пустився їхати.
Одного дня Тарас поїхав до варти на фігурах. Під'їжджає до одної, що стояла найближче лісу, чує несамовитий жіночий крик. Гривко загавкав наляканим розпачливим голосом, підібрав під себе хвіст, наїжив шерсть і наблизився до коня.
"Ов, тут щось сталося", — подумав Тарас, потиснув коня і почвалав у той бік. Незадовго побачив фігуру. Нагорі сиділа жінка і вимахувала руками та кричала на весь голос. Тарас гнався щосили; коли приїхав близько, побачив таке, що і йому страшно стало. Під фігурою великий ведмідь пив кров з забитого коня. На фігурі сиділа Маруся Судаківна, страшно налякана. Побачивши Тараса, ще дужче стала кричати.
Одначе Тарасів кінь, як побачив неживого свого товариша, та ще як почув свіжу кров, почав страшно форкати, ставав дуба і не хотів далі йти. А ведмедеві, очевидно, замало було одної жертви, як засмакував свіжої крові. До того ще його дражнив крик дівчини. Він покинув коня і став лізти по драбині до Марусі. Тарас скочив з коня, пустив його, зняв з плеча рушницю, оглянув запал та побіг під фігуру. Прийшов якраз тоді, коли ведмідь витягнув лапу, щоб зловити дівчину за* одежу. Тарас прицілився і вистрілив. Ведмідь, поцілений у серце, звалився з драбини з ревом та витягнув ноги. Маруся держалася судорожно кінця стовпа, вся задерев'яніла від страху.
— Ну, Марусю, злазь, нічого вже лякатися.
Він був неабияк схвильований, бо то був його перший постріл на великого звіра. Перший раз ведмедя бачив, не те що. Насамперед зарядив рушницю і поставив під стовпом.
— Я не можу зрушитись, — каже Маруся крізь плач. —Мені здавалося, що це остання година прийшла. Вийшов з лісу ведмедище, спершу довго ганявся за конем, який не міг з припону зірватися, поки його не зловив і вбив та перегриз горло.
Вона почала заспокоюватись і поволі злазити по драбині вниз.
— Мені треба зараз і шкуру з ведмедя стягнути, — зрадів Тарас, — а то і не повірять, що це правда, і старші мені позавидують на таке щастя.
Він оглянувся по степу за конем. Кінь, бачачи, що ніхто за ним не гониться, перестав тікати і пасся. Тарас свиснув. Кінь підвів голову, заіржав весело, підняв високо хвіст, вдарив угору задніми ногами і причвалав до Тараса. Тут знову зупинився, бо йому страшно стало, що ведмедя побачив.
Тарас підійшов до нього, дав шматок хліба, поцілував його в оксамитові ніздрі та приговорював пестливими словами:
— Гарний з тебе товариш, коли мене не покинув, а тепер вернешся додому і відвезеш Марусю, добрий мій гарний конику.
Він гладив його по голові і обняв руками за шию. Кінь начеб розумів ті слова, бо дивився Тарасові в очі і потирав своїм лобом об його плече.
— А коли б ти, Марусе, збилась з дороги додому, то пусти поводи, щоб він міг перед себе нюшити, він певно не заблудить і повезе просто.
Відтак підсадив дівчину на коня, а сам, мов кіт, поліз по драбині на фігуру. Роздивившись, добре, знову зліз, витяг ножа і почав знімати з ведмедя шкуру.
"Краще було б убити його під осінь, тоді б і хутро густіше було", — подумав та сам зараз почав з цього сміятися, бо восени минулого року він ще жив у Каневі і не знав, як ведмідь виглядає.
І так навперемінно то вилазив на фігуру і роздивлявся по степу, то злазив і порався коло ведмедя, поки не здер шкури і не повісив її на щаблях драбини.
Вже сонце зайшло з полудня, а з табору ніхто не приїздив. Тарас відчував голод, а тут, окрім шматка хліба, в кишені не було нічого. Тарас згадав собі, що, як чув від людей, ведмеже м'ясо можна їсти. От він розведе багаття і спече собі шматок м'яса. Назбирав сухої трави, викресав вогню, відрізав кусень з хребта, настромив на кілок і почав припікати. Але часто треба було роботу припиняти та вилазити на фігуру. Здавалось йому, що м'ясо вже спеклось. Та ще раз треба роздивитися. Сонце вже зайшло і на заході зарожевіло небо. Та тепер Тарас помітив у степу щось таке, що його стривожило. Геть далеко на обрії зачорнів степ. Мов велетенський баран посувався від південного сходу. А далі зауважив, що з тої валки відірвалось кілька шматочків і погналось наперед.
"Еге ж чи не орда? — подумав. — Коли б хоч добре роздивитись та даремно людей не тривожити".
У Тараса був соколиний зір. Він напружив його з усіх сил.
"От вражі сини, чорт їх приніс... Не знати, чи з інших фігур їх помітили. Та нічого мені гаятись, запалю фігуру. Не дали спокійно повечеряти. Та що я зроблю без коня? Ну, нічого, доб'юсь до лісу, а там уже Гривко проведе. Треба шкуру забрати, а то не повірять. Скажуть, що я з Марусею таке вигадав та змовився. Коли б хоч дівчина не пропала... Чому так довго з табору нікого немає?"
Роздивився ще раз, потім узяв з землі віхоть сухої трави і підпалив сніп.
"А тепер давай ногам знати, щоб татари не спіймали".
Він узяв на плечі рушницю, ведмежу шкуру і поспішив щосили до лісу. Тут іще раз оглянувся. Всі фігури горіли.
— Чей же в таборі побачать, інакше було б велике лихо. Тепер ти, Гривку, покажи, що вмієш, — говорив до собаки.
У лісі вже стемніло зовсім. Шкура була дуже важка, він знемігся, але не хотів її кинути, бо не повірять...
"Хіба йти б нам краєм лісу, щоб не заблудитись", —думав Тарас, розглядаючись.
Гривко біг попереду, нюшкував землю і часто оглядався за Тарасом. Тарас прикликав його до себе і погладив по голові.
— До табору веди, Гривку, до табору, може, ще встигнемо, поки татари добіжать.
VI
Маруся їхала певна себе, покладаючись на проворність Тарасового коня. Він порскав весело і чвалав розлогим степом. Маруся не могла ще заспокоїтись від того страху, що набралась. Прибула до табору і зараз розповіла Журавлеві про свою пригоду з ведмедем.
— Маєш щастя, дівчино, що якраз Тарас там з'явився, то мудрий хлопець і в кожній біді дасть собі раду. Та хай він постоїть на варті при фігурі, під вечір я пошлю його зміняти.
І вже призначений був до того парубок, і вже ладився їхати, як з табору помітили палаючі фігури. Люди налякались, Журавель послав зараз кілька вершників. Недалеко вони від'їхали, як зустріли вартових, що втікали від фігур. Кожний казав, що побачив вогонь на фігурі під лісом і тому запалив свою, але татар ніхто не бачив.
— Значить, — підсумував Журавель, — перша фігура загорілась, де був Тарас. То не дурень, не страшків син, без причини нас не тривожив би. Біжіть зараз у той бік, де фігура під лісом, і то зараз, бо ще Тараса піймають, він же коня не має.
(Продовження на наступній сторінці)