І так один за одним зголошувалися різні майстри, ремісники, що їм у Каневі важко було жити. Зголосилися ткачі, колоди, теслярі, бондарі, й усі з цього були раді.
— Діточки мої, — каже Муха, зраділий, — не ходив я на у ходи, але тепер піду і на старості літ не залишусь сам, хоч доведеться громаді мене, немічного, годувати; а я саме щойно говорив, щоб нероб не брати.
— Це вже, тату, наше діло, — промовив найстарший його син Андрій Муха. — Ми, твої діти, не лишимо тебе, хоч би довелося й силою на віз посадити, а при нас голодувати не будеш.
— А твоя стара досвідчена голова, батьку, стане нам за двадцять робочих рук, — казав Журавель.
— Так воно і справді, панове громадо, — каже Прокіп Пастернак, — от найкраще буде, як ми виберемо собі Кіндрата Муху нашим головою, а вже ми не дамо йому з голоду вмерти, хоч би в нього і своїх дітей не було.
— Згода, згода, порядкуй нам, батьку, як сам знаєш, а ми тебе, мов рідні діти, слухати будемо.
— Спасибі вам, дітки, за честь, та ви поміркуйте, що я вже старий, безсилий, а там треба ватажка молодого та дужого. Доведеться ставати проти хижого татарина зі зброєю, а вона мені в дрижачих руках не вдержиться.
— Не турбуйся. Ми до військового діла виберемо іншого отамана; нам треба такого старшини, щоб про все пам'ятав і в усьому лад заводив, а до цього якраз твоя розумна досвідчена голова.
Старий Муха прийняв вибір, і всі були з того раді. Він славився своїм розумом на весь Канів, і жодна важливіша справа в місті без його ради не вирішувалась. У нього були два, мов тури, дужі сини і такий самий зять та кілька гарних онуків. Сини і зять були досвідчені, бо вже близько десятка років на уходах промишляли. Зараз вибрали йому і прибічну раду.
Всі почали розходитися з тим, що кожний мав якнайбільше людей до ватаги схиляти.
З цієї ради і рішення хтозна чи не найбільше радів Тарас. Та ж то він таке видумав, громада його за це похвалила, і все пішло за його думкою. А на уходах то він уже покаже, що вміє. Хоч він там не бував, та з того, що чув від батька й інших людей, з'ясував собі, як там треба жити, щоб татарам не датися, — а в цьому найбільша штука. От над чим він тепер увесь час думав.
II
Від того дня старий Кіндрат Муха задумувався частенько, як до цього діла приготуватися. Він казав:
— То, мої діти, на таке діло пускатися не так, як ми тут у місті живемо: це моє, а це твоє, того не доторкайся, не можна. Там мусить бути все наше, а що здобудемо, тим і поділимося по-братньому. Не можна теж говорити: це я зробив, і це моє. Бо ти зробив одно, а інший зробив таке, чого ти і не вмієш зробити, а може, воно буде якраз для тебе. У нас там мусить стати одне гасло: усі для одного, один для всіх.
— Так воно повинно бути, бо лише на такому станемо певною ногою.
— Отож, як ви з тим згідні, то скидаймо в одну скарбону гроші — ні більше, ні менше, а по рівній пайці. За це купуймо, чого нам треба на уходах, а то буде наше. Перед усім купуймо зброю. У кого є своя, то складайте до гурту, це йому почислиться, і він менше грошей дасть на свій пай. З цими грішми треба послати людей хоч би аж до Києва. Відтак треба накупити пил, сокир та доліт, кіс та серпів і готового заліза, щоб наш Кузьма не дармував. А як зробимо зі скотом, чий він буде, як забере його уходник з собою?
— Я гадаю, — каже Дуб, — що й скот хай буде спільний. Треба пам'ятати про наших ремісників, котрі йдуть за нами на гаразд і горе, а то бідні люди, худоби своєї не мають, а для діток треба молока. Так само щодо грошових паїв. Багато пристало до нас людей дебелих, роботящих та бідних. Хіба ж їм не йти тому, що в них грошей нема?
Рада не знала, як це вирішити. Багатшим здавалося, що це їм кривду роблять. Тоді каже Журавель:
— Що тут багато говорити. Багачі на уходи не підуть, їм і тут добре. А та біднота, що йде на непевне, то трохи чи не вся однакова. У одного там трохи більше, а в другого нічого. Та коли там поталанить, то вони за рік, за два доробляться настільки, що зрівняються з іншими, і всі паї будуть однакові. В тім діло, щоб ми всі допомогли їм з бідноти вилізти до кращого. А без нашої помочі вони ніколи не доробляться, а будуть увесь час попихачами у багачів —і вони, і їх діти з роду в рід.
— Далебі, кум Журавель добре говорить, — каже Гриб, —складаймо гроші та посилаймо людей за покупками.
Вибрали зараз таких, що мали збирати гроші, а потім послати кількох досвідчених купувати все, що потрібно.
А тим часом Тарас не дармував. Йому особливо засіла в голову думка, що на уходах треба буде частенько від татар відбиватися. Отож він позбирав докупи своїх ровесників — синів тих батьків, які вирішили йти на уходи, — і ну ж муштрувати їх. Наробили собі луків та стріл, наладили списів, понастругували дерев'яних шабель, виходили за місто і вчилися. Розуміється, що вся зброя, всі обороти і муштра мусили бути такі, як у княжих вояків у замку, бо інших зразків не було. Відтак розділювались на татар і хрещених і заводили одні з одними такі завзяті бої, що не один прийшов додому подряпаний до крові або з розбитим носом. Найбільша штука була в тому, хто кого краще підійде та перехитрить. На всі штуки і хитрощі Тарас був митець. Він найкраще вмів ворога вислідити або заманити в засідку, або сам з засідки вибитися. Старші люди дивились на це і дивувались з його вправності.
— Цей то певно отаманом буде, коли виросте, — казали люди. — Його батько теж неабиякий уходник, а вже син, то певно його перейде.
— А воно таки добре, що наші діти в такому вправляються. Хто його знає, що їх у житті стріне?..
А хлопці, коли їм ніхто цього не забороняв, вправлялись далі. До них почали приставати і дівчата, і вони теж училися стріляти з лука. Щоб себе не калічити стрілами, то Тарас порадив закладати на кінці стріл кусники буряків, яблука тощо. Така стріла, хоч і поцілила кого і вдарила, то не скалічила. От і зробилося незадовго хлоп'яче військо, що ганяло полями та по міському майдані.
Старий Кіндрат Муха цього не забороняв. Навпаки, він цими вправами зацікавився. Частенько виходив до дітвори, спостерігав усе і деколи їй радив, як що краще робити. І діти були з того раді, що старий чоловік, якого вважали за найрозумнішого в Каневі, ними цікавиться. Коли воно так, то це вже не дитяча іграшка, а серйозна справа.
Дивлячись на старих, молоді почали в усьому їх наслідувати. Вони теж вибрали своїх старшин, свою раду. Прислухалися, що старші радять, і собі те саме робили.
— І це добре, — говорив Кіндрат, — що молодь звикає до громадських справ. Підросте, то як знайде. Ми не вічні, вони стануть на наше місце. А під нашим оком то можна не одного спрямувати на добру дорогу. — А до хлопців він казав: — Такі іграшки вийдуть вам на добре. Ви не думайте, що воно і там, у степу, буде іграшкою. Перед татарином ніхто тебе не заступить, і там яблук на стрілу не треба застромлювати.
Тарас, що його всі вибрали своїм отаманом, каже:
— Ми татар не боїмось.
— Та знову ж таки не думайте, що там не буде вам іншої роботи, як по степу гуляти.
— Ми й це знаємо, дідусю: там треба буде коло хліба робити, а тут нема ніякої роботи.
— Навпаки, дітки, і для вас робота знайдеться. Ану, заходьте ви до наших ремісників, придивляйтеся та вчіться. І це вам у житті здасться. Приповідка говорить: "Бодай би все вміти, та не все робити". Наші ремісники мають тепер багато робити на запас, особливо ковалі та колодії, бо нам цього добра багато треба, — а ви от пішли б у ліс та нарубали доброго дерева на стріли, луки та списи. Ану, Тарасе, якщо ти вже отаман, розпорядись як знаєш. До весни вже недалеко, а ще багато дечого не зроблено.
Тарас дуже зрадів, що його дід Кіндрат назвав отаманом. Він зараз зібрав свою молоду громаду.
— Слухайте, товариші, ми тепер хіба дуже рано будемо вправлятись, коли дома з товаром упораємось, а тоді до ремісників на науку. А інші підуть у ліс придатних прутів на стріли нарізати, та грабини на луки, та деревець на ратища. Це така робота, що кожний з нас може зробити, а старші часу на те не мають. Я вас зараз поділю на гуртки, щоб мінялись і не робили все те саме, бо надокучить.
III
Як лиш почав танути сніг, уходники заворушилися в дорогу. Деякі хотіли ще відсвяткувати Великдень, та Кіндрат Муха настоював на тому, щоб таки вирушати в дорогу, бо час не стоїть, а поки зайдуть на місце, то багато часу минеться. Добре було б розташуватись на місці та отаборитись, поки татарва рушить зі своїми стадами. Дві роботи тяжко робити: і коло заснування оселі заходжуватись, і від татар відбиватись.
Всі згодилися з думкою Кіндрата.
— Як нам Господь поможе, що розживемось, тоді відсвяткуємо Великдень як слід, і церкву свою поставимо, і свого попа матимемо.
Коли всі уходники почислилися, то вийшло їх п'ятсот душ. З них було дужих, робочих людей — чоловіків, таких, що і за зброю братись могли, — не більше двох сотень. А решта — то жінки, діти і старі, які вирішили йти в степ зі своїми рідними. Та це була така велика валка, яка досі з Канева ще не виходила.
По дозвіл до старости пішов Кіндрат Муха з кількома ще міщанами.
— А знаєте ви, добрі люди, скільки доведеться вам дати на замок, як вернетеся? — питає староста.
— Знаємо, на те ж є княжий закон. Маємо дати вить, як усе водилося.
(Продовження на наступній сторінці)