А Андрусеви як раз минуло вісімнайцять. Скажіть мені ще одну правду: чи він вам подобався? Він не то що гарний, але який у його розум? До того й письменний, бо я його через три роки до дяка на науку посилив...
Все добре,— каже. Тачинський,— але з ожененням йому би ще підождати, а опісля то моя Зоська ще більше відцвите.
Видно було, що Тачинський зачинав холоднути. Навпаки Тучко що раз більше запалювався. Пізнав, що коли це склеїться, то Тачинський буде знатися на чемности і перекине йому дещо...
— Що молодий?! Не кайся рано вставати, а замолоду женити... Я його таки мушу оженити, щоб хлопець не нівечився. До війська він не піде, бо одинак. Він сирота і вже від десять років живе в добрій господарській шляхотській школі під моєю рукою. Я його випрактикував і пізнав добре. Та бачите, куме, у мене хоч нема своїх дітей, то є ціла копиця громадських справ, і я хочу з тими опіками, які мені зі суду накинули, поволи покінчити і одної за другою позбутися. І так вороги говорять, що я добром малолітного богатію. Отож я оженю Андруся, та хай йде на своє своїм промишляти... Ви куме, як хочете з того користати, то добре, а ні, то я з моїм крамом не накидаюся, а Андруся таки буду женити...
Тачинський роздумав собі зараз, що шкода би не скористати, бо кращого зятя хиба що не знайде. За такого зятя варто і дещо заплатити, а Тучко за гроші все зробить. Тепер Тачинський нахилився Тучкови до вуха і шепнув:
— Висватайте, куме, за сього хлопця мою Зоську, а не пожалую вам сотки ринських самими сороківцями, з "маткою божою".
Тучко, хоч був добре хмельний, тямив на свою користь. Він підморгнув на Тачинського, начеб хотів сказати: "дешевенький з тебе купець" і каже:
— Подумайте, куме, Зося від його десятьма роками старша... То інтерес для вас мов цукорок... Хлопець добрий, статочний, роботячий і письменний.
Тачинський зрозумів відразу, о що Тучкови ходить.
Дам сто п'ятдесят,— каже. А Тучко говорив далі:
Не грає в карти, не п'є, а який господар! Го-го! під моєю рукою, моспане, вже тільки літ... вісім либонь, вже і забув. А ви знаєте, яка у мене тверда рука і голова не до позолоти, в добрій школі виріс.
Вже і двіста дам і можу зараз завдаткувати.
Ваше слово мені вистане... А який ви посаг для Зосі призначаєте? Мій Андрусь має свого поля двайцять моргів опріч огорода. До того всі господарські будівлі, всі в добрім стані, ну — є також інвентар. То все у мене заховане добре, у великому пошанівку... бо то знаєте, у мене сиротинське то святе...
У вашім Зарічу є моїх п'ять торгів пшеничної землі, і я це призначую для Зосі.
То, куме, буде мало. Докиньте ще грішми на десять моргів і придане...
Тільки не можу,— говорив Тачинський і розвів руками.
Ви подумайте, що я, коли просити в суді дозволу на оженення малолітного, мушу виказати як на лопаті у сьому користь для малолітного. Вона старша від його о десять років, то вже з тої причини будуть в суді носом крутити. А тепер: він двайцять моргів, а вона лише п'ять. Яка ж пропорція? Я боюся, що суд може відмовити дозволу. А ще одно поміркуйте: ми робимо початок, а з другою, то вже піде як по маслі. Ваша Гандзя старша від Зосі, правда?
Два роки.
Ви робите брилянтовий інтерес. Пара буде з них добра, бо вона дівчина статочна і розумна і поведе молодого хлопця як на шнурочку, куди схоче.
Кажу вам, куме, що більше не можу дати, бо у мене ще суть діти і я маю супроти них обов'язки і не можу їх кривдити...
Тепер Тучко став побоюватися, щоби Тачинський не відскочив та щоб не пропав такий важкий хабарчик.
— Гм! — каже.— Ми ще про се поговоримо, тай до війта не підемо. Ви зі мною щиро, то і я з вами щиро, але п'ять моргів, то таки замало, і люди сміяли би ся. Воно так все водиться, що молода повинна внести в хату більше чим молодий, бодай півтора раза тільки. Я так далеко, задля приязни з вами, не йду, але ви ще таки щось відступите...
Вони подали собі руки і поцілувалися.
Другі шляхтичі, що це бачили, то хоч не чули, про що вони говорили, догадувались, що між Тучком а Тачинським зробився якийсь інтерес. Тучко, хоч і по пяному, не любив надармо цілуватися, а Тачинський не ставив би надармо аж три кварти меду...
— Ну, куме,— каже Тучко,— нам хиба пора вже їхати...
Тачинський не перечився, прикликав Хаімка і заплатив. Опісля стали оба з шляхтою пращатися і вийшли до сіней.
На хвилю в гостинній притих гамір, а як вже оба куми були в сінях, оден шляхтич станув на пальцях і, підносячи палець в гору, сказав півголосом:
— Заложуся і забожуся, що Тучко знова загнув на якесь шельмовство...
Усі стали сміятися.
Тим часом куми вийшли перед коршму на площу таки добре хмельні, і держались попід руки. Тучко червоний мов бурак пересунув свій кашкет геть аж на праве вухо дашком. На чорному лиці Тачинського не було сього знати, але його великий ніс був цілком малиновий, а велика бородавка, що мов суниця сиділа на кінчику носа, насторчилась немовби хотіла вискочити з поміж корчика грубих волосків, що її околяли.
Свіжий воздух, розігрітий сонцем ще більше їх порозбирав, і вони ледве на ногах стояли.
Андрію! сюди, до рапорту,— крикнув Тучко.— Ти гунцвоте оден, пси би тобі писки лизали.
Слухаю вуйку!
Я присяду з паном Тачинським, бо ми ще маємо поговорити, а ти їдь сам, а у Вербинцях підожди на мене... Махай, щоб тобі пси марша грали..., а вважай, щоб хто покривала з брички не стягнув, бо вуха не твої...
Може би ми ще раз завернули, куме, та по чарці вишняку ковтнули,— каже Тачинський.— Шельма Хаімко має пишний вишняк...
Ні, куме, хиба другим разом... Тепер досить, бо шляхта з нас буде сміятись...
Ми так, куме, до Хаіма до помешкання вскочимо...
Він узяв Тучка під руку і пішли у двері, де Хаім мешкав, та тут ще вицідили фляшку вишняку.
Опісля вже з бідою викараськались на тарадайку Тачинського. Обіцювали собі, що ще богато будуть говорити про своє діло, та обом повертались язики мов у постолах. Вони по кількох на силу пробурмочених словах стали дрімати хитаючись за кождим рухом тарадайки на всі боки. Тучкови злетів з голови кашкет і впав на ноги, а Тачинському зісунувся капелюх на очі.
Прокинулись аж за мостом у Вербинцях, де ждав Андрусь і задержав Тачинського фірмана.
Тучко з бідою переліз на свою бричку і Андрусь повіз його додому.
II.
Яким Гринів Тучко, це така замітна не лише в За-річу, але в цілому повггі особа, що слід з ним блище познакомиться.
Ще змалку показував по собі, що він не сотворений по звичайному шляхетському шабльонови на звичайного шляхтича хлібороба. Від малого хлопця був непосидючий, та заєдно йому чогось нового невиданого забагалось. Від господарської праці тікав як міг, а тимчасом до чого другого показував не аби який хист та вдачу. Був дотепний і гострий на язик. На своїх ровесників дививсь як на людей вищої породи. Любив ними послугуватйся для своєї користи, вже тоді, як пас з ними коні та корови. У пятнайцятому році життя покинув батьківську хату і пішов на послугу до інженерів, що ставили цісарську дорогу і побув при них кілька літ. Відтак і їх покинув і вернув додому, ь. навчившись навіть письма. Батько не знав, що з ним робити, бо до нічого не хотів братися. В селі з його сміялися, бо одягався в панську одежу, яку приніс зі собою. Та він не робив собі з сього нічого, дививсь на всіх з гори і відтинався своїм гострим язиком. Тай тепер не
всидів довго. Скоїлось тоді польське повстання 1831 і він пішов туди з иншими охотниками. Так піймали його Москалі в полон, іде заки зайшов на місце і везли в Сибір. Та йому поталанило втечи, як передягся за дівчину.
Вернув додому, та тут вже не застав ні батька ні матері... Остало їх четверо. Старший і наймолодший брат пішли до міста вчитися заробляючи самі на себе. Сестра віддалась за місцевого шляхтича. Остала батькова хата порожна. Тепер засів тут Яким і зачав хазяйнувати. Йому було тоді 21 років. Зачав від сього що оженився на другому селі з молодшою шляхтянкою, котра принесла у віні кілька моргів поля, дві корови і пару коней. Се було конечно потрібне, щоб зачати як так господарити.
Та Тучкови і тепер не хотілося братись за роботу, не хотілось ні орати ні сіяти. Введення хазяйства передав на жінку і приняв наймита, а сам став промишляти, чим попало. Був баришівником при купні, давав людям поради і збирав зиски, де лише далось. Вертівся коло панів-дідичів, вислугувався дворам. Кожде діло, колиб лише приносило йому користь, було добре, нічо не смерділо...
Молода жінка не могла собі з господарством дати ради. Із-за того виходили ріжні суперечки. Тучко сварив на жінку, лаяв її, а то і побивав.
Опісля став Тучко за економа в дворі в Вербинцях, та недовго там усидів. Він так знущався, так гнобив панщинний народ, що аж бецирк у те вмішався і пан мусів платити пошкодованим кари, аж поки начальник повіту не змусив пана — Тучка зі служби відправи. Але пан був дуже з Тучка вдоволений та, хоч під напором влади мусів його відправити, не зривав з зносин.
(Продовження на наступній сторінці)