Про це саме думала Настя, але з іншого боку. її лякало велике господарство, на тисячу моргів. Господи! Та як те все обробити, як тому радоньку дати? До такого треба кілька наймитів, а звідчіля їх візьмеш, коли там за людей важко? Та й у лісах таких мешкати невесело, і звірюка, і злий чоловік трапиться. А до сусідів неблизько, звісно, як кожний буде сидіти на тисячі моргах, то хата неблизько від хати. А що найгірше, думала собі Настя, то тая далека дорога — страх як далеко! Певно, треба буде зо дві неділі їхати, та ще з дрібними дітьми. Бідняточка можуть в дорозі похворіти. Настя дрижала за своїх діток, бо любила їх дуже. Тож, згадавши тепер таку страховину, не могла вдержати сліз, а ціла та дорога показалася їй страшним пеклом. "Не доведи Господи!" — подумала Настя і стала в душі промовляти молитви.
Заспокоїлась і заснула. Петрові приходило на думку збудити жінку, щоб з нею про це побалакати, але якось не мав відваги. Він знав, що Настя буде перечити тому, бо це звичайна дурна баба, що всього боїться. А тут так любо думати про таке багатство, якого ніхто не видів, не чував.
"Аби не знати що, то поїду, не пожалую рук, а буду паном",— подумав Петро і заснув уже, як перший півень заспівав.
Другої днини повставали обоє пізніше, як звичайно, бо вже був день білий. Корова частенько відзивалася, допоминалася паші. Кури повилазили з-під припічка, шукаючи поживи по хаті, одна стала дзьобати хліб на столі. Діти побудилися, позлазили з постелі і стали забавлятися своїми іграшками.
Петро метнувся до стайні. Побачивши перед собою пару маленьких хлопських коненят і одну коровицю, він лише здвигнув плечима.
"Не знати за чим тут жалкувати! Я в Брандзолії не такий товар буду мати, не таку мізерію. Чи варто коло того ходити!" — І він згірдно штовхнув Красулю, що наставила до нього морду. Зробивши, що треба було, коло худоби, вернувся Петро до хати.
Настя поставила на скриню миску і всипала гречаної каші. Петрові якось страва не лізла в рот. "От що бідний чоловік мусить тут їсти! — думав він, посьорбуючи кашу.— А чи дороблюся я коли чого ліпшого? Ого! Вже-то доробишся на п'ятьох моргах!"
Сиділи за їдою мовчки. Настя догадалася, над чим Петро задумався, і їй стало страшно.
— Чи ти, Петре, все ще думаєш про ту прокляту Брандзолію, чи що?
— Думаю, бо варто подумати. От гляди, як ми тут бідуємо, а чи доробимося чогось ліпшого коли? Ого!
— Петре, Петре! Є ще бідніші від нас. Або то нам так дуже зле? Маємо, правда, тільки п'ять моргів, але тобі ще зо три прийде по татові, то буде вісім, щось заробиш сокирою, та й так помаленьку доробимося. Ось диви. У нас тільки п'ять моргів, а є і пара конят добрих, і коровиця, і такі статки, яких нема у тих, що мають по десять моргів. А, правду кажучи, ми ще не знали передновку, все доховується трошки збіжжя до нового, і молоко є, і масло,— та чого ж нам більше треба?
— Твоя правда, жінко. Але на те все треба працювати від ранку до ночі. А подумай, що при такій самій праці можна стати за п'ять літ паном, що й на нашого дідича не подивлюся.
— А я таки кажу: вибий собі ото панство з голови та оставаймося тут, де нам доля призначила.
Петро замовк, бо годі було з жінкою сперечатися. Знав, що її правда, але гадав, що колись може бути його правда. Вірив твердо, що при добрій волі і витривалій праці можна в Бразілії далеко більше заробити і багачем стати.
Недовго тривала ця мовчанка, як до хати увійшов Аврамко.
Настя злякалася, бо це не був їх частенький гість. Вони з ним не заходили ні в які діла, тож чого йому тепер було треба?
— Дай, Боже, доброго дня,— каже Аврамко, ввійшовши до хати.
— Дай, Боже, і вам. А чого вам так рано треба від нас? — питає Настя.
— Нічого мені не треба,— відповідає Аврамко.— От так ішов попри вашу хату та й зайшов "добрий день" вам сказати, хіба не можна?
— Ми добрих людей з хати не виганяємо.
— Знаєте що? — Аврамко сідає на лаву.— 3 Іванівки дідич спроваджує якогось дуже доброго майстра, який там будинки у себе ставив чи що. Кажуть, що то такий майстер, що двадцять разів в одне місце сокирою рубне. Він звідкись аж з Мазурів, і кажуть, що він осяде на панському.
— Хіба це правда? — каже Петро.— Та ж недавно присилав пан до мене, щоб згодитися на будову стодоли і стайні. Казав, що лише повернеться зі Львова, то зараз зробимо угоду.
— Ну, не знаю, а я так чув. І то кажуть, що власне у Львові пан такого майстра розпитав. Але якби воно правда, то таки ваша кривда, Петре. Той зарібок належав би вам по правді, а не якомусь там мазурові. До чого воно далі дійде! Що ті пани ге виробляють! Є свої майстри, добрі майстри, а вони спроваджують якихось заволок. Ну-ну, і то має бути людям добре! Нарікають на жидів, а бігме, що жид так би не зробив, як ось цей пан робить.
Аврамко удавав дуже розгніваного, начеб йому страх яку кривду заподіяно. Кидався, ходив по хаті, плював на всі боки, кляв по-своєму, а відтак, присівши знов на лаві, каже:
— І нині чудуватися, що люди продають своє та тікають за море до Бразілії? Я ні трохи не дивуюся, бо, бігме, я би сам так зробив. А тоді пани понюхають, чим пахне, як доведеться закотити рукави і братися самим за коси і серпи.
— Не бійтеся, пан собі даст раду, як не стане наших, то знову спровадить мазурів.
— Ой, бігме, що тої дурниці не зробить. То одне діло — один мазур,— а друге — більше. То непевний народ і не дасть собі на носі фати, як наші терпеливі русини. Знаєте, що мазури годні і сокирою зарубати, коли їм хто дошкулить? Ого-го! Я тих людей знаю, як при колії робили. То страшний народ, і пани їх бояться, як вогню.
— Ніби за морем нема біди, тільки у нас! — відзивається Настя, що дотепер поралася біля печі.
— Біда є всюди, Насте, але є біда більша й менша. А вже нема ніде такої, як у нас. Що то казати — за морем! Хотів би я там бути... ой вей!
— То їдьте, коли там так добре!
— їдьте? А знаєте, кому там добре. Хліборобові. Якби я умів коло поля робити, то би тут не сидів одного дня, аби-м так здоровий був. Та що ж я зроблю, коли ні коси, ні ціпа в руки не візьму, бо й сили у мене на те нема. Але у вас інша справа. Ви чоловік, нівроку, сильний, здоровий, а який майстер на цілий повіт! У вас робота аж горить у руках, як-то кажуть. Що б я дав, якби був на вашому місці.
— Що не говоріть,— перебила Настя,— а ми таки не гадаємо йти.
— Або я вам кажу йти? А я що з того матиму? Я тільки кажу, що тут зле для людей і ще гірше буде.
— Як зле, то через вас, корчмарів, вся біда,— каже Настя,— ви розпоюєте народ і останній крейцер тягнете з нього на горівку.
— Говорите, Насте, як мала дитина. Ану скажіть і забожіться: багато у вас витягнув крейцерів за горівку? А чи ви через те багаті стали? А видите, що не я тому винен! А тепер ще як вам всадять під бік майстра мазура, то й того не буде. Треба буде сокиру покинути, а взятися за серп, а з того на п'яти моргах дуже скупо прийдеться жити. Бувайте здорові!
Аврамко вибіг з хати, як би його з фузії вистрілили. Остались Петро і Настя.
Петрові страх як стало досадно, що якийсь там зайда вирвав йому такий певний зарібок з рук.
"Чи я зле роблю, чи, може, великої плати вимагаю, чого ж від мене хочуть? — подумав Петро.— Ось плюну на все і поїду з села. Я їм покажу, що я годен зробити, аби тільки у мене землі було досить".
Тої днини не йшла робота в лад. Петро не говорить ні до кого ні слова, ходить задуманий.
Перед вечором не витерпів і, не кажучи жінці ні слова, забіг до корчми. Йому страх як хотілось здибатися з панком, що вчора розказував про ті щасливі краї.
Коли прийшов до корчми, застав знову панка за столом, а довкола нього чимало господарів, що слухали уважно його оповідання.
Тепер Петро висунувся поперед усіх, а панок звернув зараз на нього своє око і просив його сісти біля себе.
Розпочалися знову розмови про тую дорогу, про Бразілію, про тамтешній гаразд.
Розуміється, що повторялися запитання і відповіді, бо кожний хотів знати докладно, як воно є.
Вкінці запитав Петро панка так:
— Чи ви там, пане, були, що ви так розказуєте, як з книжки? Хіба ви бачили на власні очі ясного цісаревича?
— Ото раз! Як же ж би я міг таке говорити, коли б того всього не бачив? Я уже возив один транспорт наших людей, розмістив їх на місці і вертаю назад.
— Забожіться! — каже Петро.
— Присягаю вам, аби моя жінка, мої діти так здорові були, аби-м так до Бразілії не доїхав, аби мене море затопило, коли брешу...
— Заходьте завтра до мене, я ваш,— каже понуро Петро.
Вклонився громаді і пішов додому.
— А що ж ви, люди, на те? — питає панок громади.
— Коли Петро не боїться, то й я поїду,— каже один.
— І я, і я! — закричало кілька голосів. Панок потирав руки з утіхи, а Аврамко пихкав завзято люлькою і звивав космики своєї бороди на палець, а це означало, що він глибоко задумався.
МЕДОВИЙ ЯЗИК ЛІЗЕ ДО ХАТИ
— Знаєш, Насте,— каже Петро, входячи до хати,— нехай діється що хоче, а ми поїдемо до Бразілії.
Настя не відповіла нічого. Мов обухом у голову вдарило від тих слів. Здавалось їй, що стоїть над чорною прірвою, і туди її тягне якась незборима сила.
(Продовження на наступній сторінці)