— То тутешній ґазда Петро Рубаха.
— Багач?
— Має п'ять моргів ґрунту, хату, одну корову і пару конят.
— Ей, то годна штука! Ось таких мені треба.
— Справді? А що вам з нього прийде, як він поїде на колонію?
— На колонію?! — І панок поглянув згірдно на корчмаря.— Хіба таких ведмедів посилається на колонію?
— А де ж?
— На плантації до роботи! За такі штуки береться подвійну нагороду, бо такий силач зробить за двох і від жовтої фебри не так скоро здохне.
— А зой! — каже корчмар. А сам аж радіє, що Петро така дорога штука, бо і йому удасться при тому більше заробити.
— Але ледве чи він дасться намовити,— каже панок по хвилині.— Має ґрунтець, хлоп здоровий, та ще й майстер; то біда його так скоро не візьме.
— Певно, що буде трудно,— каже на те корчмар, хитаючи головою.— Хлоп упертий, а йому і тут поводиться незле. Найліпше буде: лишіть його, а вербуйте інших.
— Тих здохляків я вам дам п'ять за одного. То мій інтерес: транспорт менше коштує, а зробить за двох. Такі штуки треба мені збирати, то собі і заплатити порядно скажу. А ви замість відраджувати, ліпше допомагайте мені заманити цього горобчика в сильце.
— То буде тяжко. А я і так не можу дозволити, аби у мене відбувалися такі сходини і вербунки.
— Хіба то і не ваш інтерес у тому.
— Інтерес мій такий, що як вас коли у мене захопить жандарм, то і мене зроблять вашим спільником. Треба вам знати, що староста наказав слідити за всіма американськими агентами.
— А то ж для вас не зиск, що люди сходяться до корчми?
— Сходяться і тепло виносять, бо кожний слухає тільки вас і за горілку забуде. І то ви називаєте інтерес? Прошу вас: не морочте мені голови, бо з того нічого не буде. Я не такий дурний, як ви собі думаєте, і обдурити себе не дам. Дайте мені спокій; я вас не хочу тут більше видіти,— корчмар удавав дуже сердито, бігав по хаті і тільки спльовував.
Панок зараз зміркував, що без потреби проговорився про зиски, які він бере за переселенців, то що корчмар хоче з того також дещо заробити і певно його обдере. А погодитися з ним, виявляється, нелегко. Панок брав платню за кожну душу; але аж тоді, як ця душа доїде на місце. Корчмар, певно, схоче плати зараз, як тільки чоловік вийде з села. А коли б той, за кого би він заплатив, не доїхав до Бразілії,— а за те неважко,— то вже його втрата; бо корчмар, певне, того, що візьме, не схоче вернути. Але панок хотів таки поторгуватися.
— Ні то ні, а я собі десь тут-таки в селі знайду хату та й туди буду людей скликати.
— Ну, ну, кличте! — каже корчмар.— А ви гадаєте, що як я не захочу, то за вами піде хоч один пес, а не то хлоп?
— Чому не піде! Хіба на мене поскаржитесь староству, видасте жандармам? Але тоді будемо оба сидіти; бо я вам прислужився і скажу, що ви були мій спільник, що ми оба умовлялися, як би людей намовляти до Бразілії.
Але корчмар став проти панка, дивився йому просто в очі і посміхався, наче силач над дитиною, що йому грозить п'ястуками.
— Не дуже з вас мудрий агент, коли ви такі дурниці говорите. Ви гадаєте, що я полечу з язиком до шандармів або до старости? Пощо? Щоб волочитися по слідствах, щоб де спіткнутися та в діру попасти? То ви такі мудрі, що бачили такого дурного жида. Та я лише хлопам розкажу і забожуся на "приказання", що ви вербуєте тих людей не на колонії на ґрунт, лише на плантації до роботи у фермерів, що за кожного вам заплатять як за вола; то не лише ніхто за вами не піде, але ще і вам хлопи так боки вилатають, що ледве чи вийдете звідси живим.
Тепер панок зміркував, що він безсилий супроти проворного корчмаря. Треба було миритись.
— Ну, чого ж бо аж сердитися! Я знаю, що без вас нічого не зроблю; але й ви без мене не зробите нічого. Бо як я покину інтерес у вашому селі і піду на друге, на десяте, то вже ж ви самі людей до Бразілії не пошлете, бо то не з козою на ярмарок.
— Так то люблю,— каже корчмар; бо йому не хотілось, щоби інтерес розбився.— Говорите, як розумний чоловік. Нащо тут грозити один одному, коли з того пожитку не буде! Ліпше говорим так: що дасте від штуки?
— Від штуки! Або то мені від штуки платять? Міркуйте самі, що за бабу або дитину я не дістаю нічого; бо раз воно хтозна, чи доїде живе на місце, а хоч і доїде, то нема з нього жодного пожитку, хіба годуй. Мені платять лише за хлопів, здорових і робочих, і тю аж тоді, як доїде він на місце.
— То ви, може, хочете, щоб і я з моїм чекав, аж товар заїде на місце? А як заїде, а ви не схочете заплатити, то де я вас буду позивати? А як ви мене переконаєте, що він справді не доїхав?
— Ну, то хочете платні таки зараз?
— Таки зараз. Транспорт з села, а мені гроші на стіл.
— То мені буде кривда. А як транспорт шандарі перехоплять або залізниця провалиться, або корабель затопиться? То хто мені зверне?
— То-то-то! Слухайте, не удавайте, що ви того не розумієте. Так, наприклад, я куплю яйця. Не кожне доїде на місце цілим. Ну то що? То я буду шукати тої баби, що в неї купив яйця, аби мені вернула гроші за збите яйце? Я собі тії втрати відбиваю на інших; і так все в гендлі йде.
— Та що мені говорите! Люди — то не яйця; се цілком інша втрата, а то інша.
— То скажіть ви мені, скільки дістаєте за хлопа, як я його завербую?
— П'ять ринських!
— Бігме, неправда! Бо я знаю, що більше. Але най буде п'ять; то мені дасте від кожного хлопа два золотих, а собі візьмете три.
— Бійтеся Бога! То мене хочете розорити хіба?
— Які ви бідні! Правда! Все стільки той хлоп коштує, заки за нього візьмете п'ять ринських! Ви стільки на нього видаєте! Страх! Ха-ха-ха! Дуріть інших, але не мене.
— Ну, опустіть щось!
— Ані крейцера; нема дурних. Слухайте, я міркую, що з нашого села може піти двадцять родин. За кожну ви візьмете, даймо на те, п'ять золотих, хоч я знаю, що берете більше, бо по п'ятдесят золотих,— панок аж підскочив, почувши ті слова.— Крім того, візьмете таку саму платню за парубків, що мають більше шістнадцяти років. То я правлю навіть замало, по два золотих від хлопа.
— А як і половина не доїде? Бо то дорога дуже прикра.
— А ті парубки безномерні, що ми їх не рахували?
— Отже, як?
— Нехай буде ринський від родини, а власне від хлопа; з того не спущу вже ані крейцера! Як не хочете, то ідіть шукати щастя деінде, а я своїх овечок не дам, бо мені їх таки жаль.
— Овва! Жалкував вовк вівці! А хіба їм у вас буде легше?
— Певно, що легше! Ви гадаєте, що я нічого не знав би за вашу Бразілію сказати? Аж би волосся на голові стало дубом, а тут йому гірше не буде, як є. А порахуйте, яку то я буду мати ще з того втрату, як стільки людей виїде з села. Подумайте, скільки мені минеться весіль, хрестин, похоронів, а це хіба не значить нічого? Кожний з свого жив і кожний має свій інтерес.
— Ну, яке ж ваше останнє слово?
— Я вже сказав моє останнє слово.
— Нехай буде! Подали собі руки.
— Ось бачите: я навіть за Петра Рубаху не зажадаю подвійний тариф, хоч ви самі сказали, що візьмете за нього дубельт.
— Ага, добре, що-сьте нагадали! Не забудьте за нього, бо то мій найпевніший зарібок.
Посідали побіч, як найліпші приятелі.
Сура поставила, як наказав Аврамко, перед гостя чарку горілки, шабасовий гугель і масло. Панок почав уплітати, аж за вухами тріщало.
СПОКУСА ГІРШЕ ГРІХА
Петрові й його Насті погано спалося. Йому все привиджалося велике ґаздівство, простора хата дерев'яна, ясна і тепла, на дві сторони, при тім міцна комора, стайні, стодола, обороги, шопи, возівня — звичайно, як у ґазди на тисячі моргах поля. А вже він би знав, як собі будинки класти, бо від чого ж він майстер? Він бачив не один будинок. А попівство в Іванівці хто ставив? Розуміється, що підвалини затягнув би на підмурок, бо так безпечніше, і підвалина певніша. Хата стояла б висока, бо не дай, Боже, виливу води, то не підмокне. Спереду буде ґанок, а стовпи то так собі повирізує, що цілий світ буде дивуватись. Правда, що треба кілька літ набідуватись, але потім пан на всю губу — дерева не купи, пасовиська не найми, податків не плати...
Петро перевертався з одного боку на другий, але заснути не міг. Згадав собі ще одно. Таж він уміє садовину щепити і бджоли годувати. Шкода лише, що не допитався того панка, чи в тій Брандзолії бджоли водяться. Шкода! Але напевно водяться бджоли, бо як же би ні? Край теплий, цвіту доволі — то саме на бджолу добре. "Ось-то пасіку заведу,— подумав Петро,— тисячу пнів заведу. В таких лісах то є дикі бджоли, а їх неважко піймати та до вулика, а вулики зроблю новомодні, як у священика в Юнашкові. Такі самісінькі зроблю, сто, тисячу, і медом торгуватиму. Меду наварю, то й сусіда буде чим почастувати".
(Продовження на наступній сторінці)