— Певно, що так! Та й хто там таких великих панів зрозуміє, як вони що роблять, та чому. А от покійний Максиміліан також їхав аж до якоїсь Мастики, та й мої тато з ним ходили,— відізвався один господар, що дотепер спокійненько пихкав свою люльку.— Було, такі нам чудасії розказують тато, що аж страшно слухати.
— Максиміліан — то брат нашого найяснішого пана,— озивається панок.— Так, так! Він справді ходив у Мексіку; то також в Америці.
— Але во? — почулося разом кілька голосів.— А Брендзолія також в Америці?
— Слухайте, люди: що за морем, на заході сонця,— це Америка. Бразілія — також Америка.
— Ая! Мої тато також їздили до тої Мастики морем... Ая!
Панок радий, що йому той чоловік так помагає.
— Отже, видите, що цісар їздив за море робити для себе цісарство. їздив покійний Максиміліан, чому не міг поїхати наш цісаревич ясний?
— А я таки цього не розумію, чому то так. Та ж добре кажуть, що вдома найліпше.
— А як така політика, то що порадите? Га? — питає панок.— Політика казала їхати, то й треба їхати.
— Ая! Політика, куме, то велика пані,— каже той, що його тато їздив до "Мастики".
Тепер поперед усіх стоїть Петро. Це був чоловік присадкуватий, плечистий, з широкими, як двері, грудьми, на котрих з-поза сорочки виднілось густе волосся, з руками грубими, як довбеньки.
Панок дивився на нього залюбки. Міряв його сильну стать так, як правдивий гендляр дивиться на сильного здорового коня і міркує, скільки можна б на нім заробити.
— А ви, господарю, не мали би охоти поправити свою долю? — питає панок.
— Або я знаю, чи я би там на щось здався?
— Го-го-го! Такий чоловік, як ви, всюди дасть собі раду і всюди потрібний.
— Та я потрохи і ремесло знаю,— прихвалювався Петро,— й сокирою роблю негірше.
— І сокирою робите! Ну то вам неабияк поводилося б у Бразілії. Міркуйте: кожному треба хати, а не кожний потрафить сокирою робити.
— Та хіба не було б мені там часу з сокирою бавитися; бо стільки поля треба обробити, то про майстерку ніколи думати.
— А я гадаю не так. За хлібороба легше, ніж за майстра. За ваше майстерство то знайдете десять робітників. А так видите: мати з тисячу моргів поля і лісу, худобицю, то таки щось варто.
Петрові аж очі засвітилися на таку мову. Йому аж у голові закрутилося, коли подумав про тих тисячу моргів, коли він тут має всього лише п'ять вже і з жінчиними.
— Надумайтеся, люди добрі! Лише ані слова нікому про те, що я вам тут казав, бо я не показався б тут більше. Я ще буду тут післязавтра.
Панок поклонився людям, кивнув рукою до корчмаря і вийшов з корчми.
Люди ще лишилися. Вони кивали головами і міркували; аж один каже:
— Ну, як ви, куме Грицю, гадаєте?
— Що ж я знаю, що про це гадати? Воно правда, що у нас біда, а тисячу моргів поля нашому братові — то нечуване багатство; але як до того доїхати? Дуже далеко!
— А ви би хотіли,— обзивається Петро,— щоб тії тисяча моргів сюди до вас примандрували? Ну, нехай би, а де їх покладете? На вербах хіба та на плоті? Хочете мати їх, то треба відважитися; а ні, то облизуйтеся та слинку ковтай.
— Та що він тут за цісаревича балакав?
— Або ви не чули? Хіба це не правда? Ось і покійний брат нашого найяснішого пана їздив також до Мастики чи як там; йому, певно, через те не повелося, що мало мав коло себе русинів, щоби йому вірно служили.
— Ей, добре ж бо, добре цей панок балакав!
— То золоті слова.
— Певно, що золоті! Прошу вас: своя добра хага, своя худобина, своє пасовисько, свої ліси, тисяча моргів або й більше! Чого тобі треба? Ні зекутора, ні податків, ні лісничого! Господи! Ось гаразд!
— А тут що? Я таки справді вчеплюся того панка; нехай дорогу показує до тої Брандзолії: Хоч перед смертю заживу, як ґазда!
— Але бо то треба п'ять літ добре гарувати, казав панок.
— А тут так будете гарувати не п'ять літ, але аж до смерті, що вам очі з голови повилазять.
— Добрий панок, нічого казати!
— Ба! Куме, наш ясний цісаревич кого-будь не пришле; він знає добре, хто до його вірних русинів потрапить. От каже — як то панок говорив?..— їдзте, каже, пжиклічте, каже, моїх вірних русинув, каже...
— Коли так говорить тими самими словами, то, мабуть, не бреше.
Петро згадав, що засидівся, що треба спішити додому. Купив пачку тютюну, сховав за пазуху, вклонився громаді і вийшов з корчми.
Петро задумався. Він не тямив, куди йде. Оповідання панка влізло йому в голову. Повторяв собі кожне слово по кілька разів, аби добре затямити. Кожне слово йому щораз більше подобалося. Вже найлюбіше звучало тисяча моргів, а може, й більше. Ґазда на всю губу!
Прийшов до хати і, не кажучи ні слова, сів на лаві. До нього зараз прибіг хлопчик і став щебетати та розказувати, як то його коник ставав дуба.
Петро й не глянув на дитину; не сказав до хлопчика ні слова, ані його не погладив по голівці, хоч дуже любив дітей і бавився з ними у вільну хвилину. Прийшла і дівчинка й стала видиратися до батька на коліна, але й на неї Петро не звернув уваги. Сидить на лаві і дивиться кудись далеко сумовитими очима.
Дитина трохи йому з колін не впала. Настя скочила і придержала її.
— Чого ти, Петре, якийсь такий незвичайний? Чи не сталося тобі що?
— Нічого мені, от так задумався,— відповідає Петро, начеб зі сну прокинувся, та й мовчить дальше.
Жінка лише зітхнула і стала ладитися до вечері. Петро їв, як за панщину; страва не йшла в рот.
— Щоб ти, Насте, на це сказала, якби ми мали тисячу моргів поля свого з добрим лісом?
— Свят Господи! А тобі що сталося? Хіба морги — то горобці, що їх наловиш? Звідки ж ти візьмеш тисячі моргів? Хіба ж воно що! То тобі ті морги так голову заморочили?
— А до того,— говорить далі Петро, незважаючи на бесіду Насті,— свій гарний товар, коні, свою хату дерев'яну, простору, ясну, що?
Настя почала хреститися. їй стало страшно. Невже ж чоловік збожеволів?
— Господоньку святий! — заголосила жінка.— Пропала ж моя голівонька бідна.
Тепер зміркував Петро, що не так повинен був почати говорити, що без потреби налякав жінку.
— Та цить-бо, жінко, хіба я здурів чи що! Не знати чого налякалась. Я сказав ось так собі. А якби я сказав, що з мене був би якийсь князь або єднораль, то зараз і плакати? — Погладив Настю попід бороду і сів знову на лаві, Настя тепер заспокоїлася.
— От бачиш, Насте, до села зайшов якийсь панок. Саме був у корчмі, коли я за тютюном зайшов, та розказував людям дива про тую якусь Брандзолію, що то люди до неї мають їхати.
— Та я чула, що ось з Іванівки то півсела вибирається!
— Чув і я; та ось така оказія трапилася все почути. Воно така річ, що варто подумати.
— Хіба ж і ти хочеш туди їхати? А нехай же Господь боронить! Петре, перехрестись та віджени чортову спокусу!
— Та чому ж би ні? Або то люди там не їдуть?
— Ані не думай про те! Я не хочу рухатися звідси. Господи! Та я б кидала рідне село, могили своїх батьків та з тими біднятками волочилася кудись? Аж подумати страшно!
— Та не сердься! Ну, ну, най буде по-твоєму. Та й мені ніяково з села рухатися. Але поговорити про це, то не такий гріх. Бо той панок так цікаво балакав, начеб медовим язиком говорив.
— Що ж він таке говорив? — питає цікаво жінка.
— Казав, що то наш цісаревич там є і наших людей до себе кличе, аби йому служили; що кожного везуть кораблем задурно аж на місце; що дають усе, що потрібно, поки свого не доробиться. Там дають поля, скільки хочеш, хоч би і тисячу моргів. Лише поле те таким заросло хабаззям, що, мовляв, одним листком цілу хату вкриєш, що й пошивати не треба. А декуди то й деревина росте висока, страх висока. І везуть тебе, каже, аж на місце задурно. Каже, що п'ять літ треба дуже робити й гарувати, поки того хабаззя не винищиш. А відтак то вже все йде як по маслі. Хата своя добра, пасовиська і лісу, скільки захочеш; поле страх яке урожайне, а податок тобі жодний.
— Аж страшно подумати! Та як воно так, щоб податків жодних не було?
— Бо таки нема. Казав панок, що відтак, як вже чоловік доробиться, то жадають п'ять ринських за морг поля; але поки чоловік ще не має, то йому дають спокій.
— Ну, але ж бо то країна далека!
— Певно, що неблизька.
ТОРГ ЗА ХЛОПСЬКУ ШКІРУ
По виході людей з корчми панок, що стояв за корчмаревою стодолою, вернувся задніми дверима до корчми. Аврамко, очевидячки, чекав його, бо нітрохи не здивувався коли побачив панка на порозі.
— Але ж наговорився — страх,— каже панок, увійшовши до ванькира. Корчмар увійшов за ним і примкнув двері.
— Та бо то й штука дурним хлопам так все гаразд роз'яснити.
— Ба, се мій фах. За те мені платять від штуки. Але ледве чи я тут що зроблю; тут дуже твердий народ.
— Захотіли-сьте! Говорите щойно перший раз та й вже хочете, щоб люди летіли за вами до Бразілії! Погодіть трохи! Воно так зараз не можна. Наш хлоп довго надумується, заки візьметься за діло, але вже як чого хопиться, то його і кліщами не відірвеш.
— А що то за той присадкуватий хлоп, що стояв спереду і так цікаво випитував?
(Продовження на наступній сторінці)