Між хворими віднайшла Настя на землі в мерві свою дитину.
— Хто тут? — питає дитина, коли Настя притулила свою руку до його розпаленої голівки.
— То я, Павлусю! Цить, щоб нас не почули.
— Матусенько, води дайте!
Настя вийшла з шіпчини, відшукала серед темряви дзбанок, що ще від вечора стояв під деревом, і пішла до річки. А коли повернулася, не могла відірвати Павлуся від води.
— А як тобі, Павлусеньку?
— Болить, мамо, голівка дуже, і так зимно, так зимно...
А ціле тіло трохи югнем не спалахне — таке гаряче.
— Мамо, чого ми сюди прийшли? Вертаймо додомцю. Тут так зле, так страшно...
— Добре, Павлусю, вернемо, як ти одужаєш...
— Ой добре, мамочко, я зараз одужаю,— каже рада дитина.— Яка з Грицевої криниці погожа вода, студена, а тут така тепла... Дайте ще води, мамо!
Настя подала дзбанок, а сама гіркі сльози проковтує.
— Коби наші коні були, мамо, я б сів на Каштана... Правда, що я вже міг їздити? Мене тато навчили... І ми би поїхали додому... Або ні! Ми б запрягли до воза... А що наша Красуля робить?.. Чому ми її не взяли з собою?
Настя губи до крові закушує, щоб не заплакати вголос, слухаючи таку мову. Там стояв Петро і чув кожне слово, що говорив його синок. Коли він прокинувся, подивився, що Насті нема, то здогадався, куди вона пішла. Пішов за нею. Не хотів показуватися, бо його совість розпаленим залізом пекла. Він тому був причиною. Але не вдержав плачу і заридав.
— То ти, Петре? — питає Настя крізь сльози.
— Я! — і кинувся до дитини, впав на коліна, взяв сина за руки, став голубити і заридав гірко.
— Дайте води, хто в Бога вірує! — застогнав якийсь недужий.
Настя встала і по голосу знайшла хворого та подала води.
— І мені! І мені! — відізвалися інші. І так безустанно.
— Тут для всіх не вистачить, підождіть, побіжу принесу...
— Тут десь в куті є бочка з водою,— кажуть. Настя знайшла бочку, черпала дзбанком воду і розносила.
— Як зле тут ходять коло хворих.
— Ой зле, зле! Та чарівниця тільки спить, не годен її добудитися, а самому нема сили встати.
А Петро все не випускав з рук дорогої дитини.
Стало світати. Настя начерпала дзбанок води і поставила коло Павлуся. Треба було іти до барака, бо вже до роботи гонити стануть
Якою була їм та днина, бодай ворогові не доводилось такого.
Вернулись з роботи, та не зараз могли піти до шіпчини, бо наставники заборонили здоровим робітникам зближатися з недужими.
Як тільки все стихло і наставники полягали спати, Настя з Петром відправились до дитини. За ними пішло ще кілька людей, що мали тут своїх — хто чоловіка, а хто жінку.
В шопі стало гамірно, хоч кожен старався говорити тихо, аби наставників не стягнули собі на голову.
— А як тобі нині, Павлусю? — питає Настя.— Чи їв ти сьогодні?
Він заперечливо покрутив головою.
— Я не хочу, мамо, їсти, мені пити дуже хочеться, а води вже нема.
Настя піднесла води.
— А голівка ще болить?
— Дуже болить! І мені, мамо, животик з правого боку дуже великий.
Настя пощупала рукою: справді животик спух з правого боку, як буханець хліба.
Це передсмертна ознака жовтої пропасниці.
— А що ти сьогодні робив, Павлусю?
г
— Лежав, мамо, я не можу встати... Я такий слабенький... Мамо, чи тато тут?
— Тут, Павлусю, тут,— каже Петро і наблизився до дитини.
— Таточку, вертаймо вже додому, тут так зле... Якби я полежав у нашім садку, мені б зараз було легше... А яка водиця у нас погожа! Тут такої нема... Вдень мене так дуже мухи кусали... не годен обігнатися. Принесіть мені, матусю, вербової галузки, я буду обганяти мухи.
Петро слухав, але вже не міг плакати... Тої ночі двох сконало. їх рано виволокли слуги і закопали, як падлину. Ті, що залишилися живими, завидували їм, хоч було страшно вмирати на чужині та дочекатися такого собачого похорону...
Недуга Павлуся тривала п'ять днів. Дитина мучилася, бо не втрачала пам'яті. Така та страшна недуга, що людину мучить болем голови, лихоманкою, спрагою, а пам'яті не відбирає. Настя і Петро кожної ночі перебували коло дитини, а вдень серед нечуваної спеки — на роботі. Настя страх як подалася. Не могла вже й ноги волочити, а голова була така заморочена, що Настя не тямила, що з нею діється. А далі з тієї журби і з тяжкої праці та недоспаних ночей і сама злягла.
П'ятої ночі вже не годна була піти до дитини. При Павлусі сидів сам Петро.
— Тихо, Павлусеньку, тихо! Вернемо додому! — потішав батько дитину.
— Ні, тату! Я вже не верну. Я піду туди, де наша Гандзя є, будемо бавитися... Не знати, де мій коник подівся?..
Дитина стала дрімати... Петро держить її в своїх обіймах.
— Тату! Де мама? Я хочу до мами!
Саме тоді Настя стояла на порозі. Вона добула сил і прилізла до шіпки, її материнське серце прочувало кінець...
— Я тут, Павлусеньку, чого тобі треба?
— Підемо звідси мамо, тут недобрі люди...
І знову замкнув очі, дихав тяжко, на чоло виступив зимний піт, хлопчик протягнувся ще раз і сконав...
Настя заломила руки і стала, мов нежива. Це була її остання надія...
— Насте, Бог з тобою! — каже Петро, побачивши жінку, коли вже розвиднілося. Наставники кричали на людей, щоб ішли на роботу.
— Насте, Бог з тобою!.. Щасливий він... Що його тут чекало? Неволя!
— А хто тому винен? — закричала Настя, мов несамовита.— Ти, нелюде, ти! Захотілося тобі панування, і нас усіх запропастив, двоє діточок убив...— Настя кинулась до Петра, видерла з рук мертве тіло і стала з ним бігати по шопі, спотикаючись об недужих, що лежали покотом.
Петро не відповів ні слова. Він знав, що Настя правду каже. Тепер клякав ця тому самому місці, положивши руки на коліна.
На порозі показався наставник. Але не мав сміливости наганяти Петра до роботи. Всі знали його тяжку руку і боялися його.
— Насте, та хіба я хотів лиха? Нехай буде проклята та година, коли я подумав про Бразілію. Якби мені той панок агент у руки попався, що мене заманив сюди, я б його на шматки подер. Насте, Насте! Не рви моєї душі! Бачиш, як тяжко караюсь.
Він кинувся на землю, бив себе кулаками в груди, рвав собі волосся з голови і ридав, як ранений звір.
Настя отямилась, дивлячись на такі муки свого чоловіка. Таким вона його ще ніколи не бачила. Петро схопився на ноги, вирвав мертву дитину в жінки з рук і став її голубити, цілувати в чоло, уста, в очі...
— Прости мені, сину, що я причина твоєї смерті. Прости!..
Відтак полетів з дитиною надвір, побіг до бочки з водою під деревом і тут присів, держачи Павлуся на руках. Настя поволоклася за ним. Робітники, що лагодилися йти в поле на роботу, дивилися, що сталося з тим дужим чоловіком, що тепер поводився, як мала дитина. Наставники не сміли до нього наблизитися — такий був страшний. Юмбо десь тої днини не було.
Робітники пішли на роботу. Петро з Настею залишились на фаценді при мертвій дитині.
Настя, отямившись від тяжкого горя, пішла до барака і винесла чисту сорочину та курманець і шапку свого одинака. Взяла відтак дитину з рук Петра, розібрала і стала обмивати. Тіло жовтувато-попелясте й таке марне, що тільки шкіра та кісточки. Лише з правого боку на животі стирчала пухлина, як буханець хліба. Петро дивився на Настину роботу сумовито, сидячи на землі. Про що він думав? Куди літав думками? Господь святий знає!
Настя за той час обмила дитину, надягла на неї чисте шмаття, курманець, сплела віночок з листя...
— Ось так, моя дитино дорогенька! Підеш за Гандзею, будеш бавитися... Тебе не виволочать ці чорти... мама не дасть... Сама тебе вложу в ямці і прикрию землицею. Буде дитинці добре... холодно, ніхто тебе не буде бити, кричати на тебе... На могилці посаджу барвіночок, руту зелену і буду щовечора до мого Павлуся приходити на розмову, поки сама побіч нього не ляжу... Петре, треба викопати ямку!
Петро наче зі страшного сну збудився у ще страшнішій дійсності. Побіг на те місце, де ховали емігрантів. Тут лежав рискаль. Нащо було його прятати, коли
іще раз, не два придасться... Петро викопав глибоку яму, щоб часом пси не випорпали дорогого тіла.
Вернувся. Настя клячала у ногах дитини. Вона страшно виглядала, наче труп.
— Вже ямка готова,— заговорив понуро Петро.
— А де ти його хочеш ховати?
— Та там, де всіх.
— Як так? На такій голотечі, де ні одної деревини? Ось тут копай! — і показала місце в тіні дерев.
Петро не сказав ні слова. Пішов з рискалем і викопав свіжу ямку там, де Настя хотіла.
Взяли тепер обоє дитину, що вже закостеніла, і понесли. Петро вліз до ями і взяв тіло на руки обережно, наче боявся, щоб не збудити, положив на дно ями, під голівку поклав віночок, що плела мама. Настя тим часом з двох патичків зв'язала хрестик.
— Петре, вложи це в рученята!
Петро послухав, поцілував Павлуся востаннє і виліз з ями та хотів присипати землею.
— Підожди! — закричала Настя. Вона скочила до ями, поцілувала малого, перехрестила і прикрила лице хустинкою. Стали присипати землею та так легко, щоб його яка грудка не вдарила. Насипали могилку. Петро приніс сокиру, витесав хрест і встромив в свіжу землю.
(Продовження на наступній сторінці)