Страву повиливали надвір, і туди збіглося ціле стадо курей та інше птаство й кілька собак і стали уплітати те добро. Почали шукати води. Криниці тут не було, лише стояла під деревом велика бочка на колесах з мосяжною трубою. Люди зійшлися туди, відкрили закрутку, але годі було пити воду, бо вона була з ріки, тепла і смердюча. На те все дивився здалеку негр і мовчав. Петро підступив до нього, показав йому хліб, саламаху, яку доїдали пси, та показував йому знаками, що таке годі споживати. Негр оголив білі зуби, говорив щось і вимахував руками, з чого люди могли зрозуміти, що нічого іншого не дістануть.
Наблизився вечір. До фаценди стали сходитися робітники з поля. Всі були страх помучені і ледве тягли ноги за собою. Емігранти приглядалися до них цікаво, бо багато було між ними наших людей. За ними йшла ціла череда наставників з нагайками в руках та револьверами за поясом. Кожний був сильний, плечистий і добре вгодований.
Робітники не говорили нічого. Кожне взяло свою мисчину і йшло до кухні по ту саламаху. З'ївши таку вечерю, ніхто навіть не вмив своєї мисчини і таки зараз лягав у мерву спати. Як тільки в шопі утихло, повилазили всякі хробачиська з шпар та стали кусати людей так боляче, що дехто аж кричав. Особливо діти кидалися та плакали, бо до молодого тіла, до м'якої шкіри така погань найбільше липне. Поналітали іще якісь злючі комарі і не давали людям спати, поки гаразд не понапивалися людської крові.
Як тільки стало світати, побудили наглядачі робітників і погнали в поле. Лишився тільки один старий чоловік, що нездужав, либонь.
Емігранти пішли знову по страву до кухні та вже не дуже-то приглядалися до їди, бо голод, кажуть,— то великий пан.
Коли вже був день, прийшов до барака той сорокатий панок, що їх сюди вчора привіз, прикликав до себе того старого чоловіка і щось йому балакав, показуючи на емігрантів. Тепер приступив той дід до громади та й каже по-руськи:
— А з яких сторін ви, краяни?
— Із Стрийського повіту,— відповідають, та аж зраділи, що знайшли тут свого чоловіка.
— На гірку недоленьку ви тут попалися! Тут гірше пекла...— Громада мовчала, а дід говорив далі:
— Я вже тут третій рік бідую та прошу Бога, щоб мене вже раз забрав з тих мук, як тих моїх краянів, що прийшли сюди зі мною. Тут, бачите, наш чоловік не довго витримає, спека, як бачите, така, що умліваєш, страва така, що в нас в краю собаки не їли б, вода погана, а робота від ранку до вечора на жаркому сонці... Страх! Хто сюди дістався, то, певно, спокутує всі свої гріхи, бо тут і пекла не треба. Дивіться на мене, коли я сюди прийшов, був здоровий і сильний, а тепер хіба з торбою іти. А що я тут та й інший робимо? За лиху страву та ще лихішу платню, що на наші цісарські гроші вийде по шістдесят крейцерів на днину! Але з того стягують за їду для цілої родини, за нічліг і за все, мало що не кажуть тобі платити за сонце, так що ти ніколи не те що гроша не бачиш, а ще їм нелюдам все щось винен та й не можеш відробити.
— Коли так,— каже Петро,— то ми зараз-таки підемо звідси деінде, робота всюди знайдеться.
Дід усміхнувся гірко і покивав головою.
— Пішов би, аби пустили. А ви ж не бачили тих посіпак? Ану пристань в роботі, коли руки зомліють, так тебе зараз нагайкою стягне, що шкіра трісне. Відійти не пустять, бо мовляв ще не відробився. А хочеш втекти, то тебе затравлять вченими собаками, до того є особливі мисливці, що називаються "капітаес до мато". Ті нелюди наймаються для того, щоб виловлювати втікачів, а котрого схоплять, то йому здоров'я відберуть на ціле життя.
— Ну як то може бути, щоби правди не знайти, хіба ж тут судів нема?
— Суди? Правда? А як до них добратися і як розмовитися в суді? Не пустять та й годі! Дивись! Довкола ліси, а тут — море. Куди зайдеш до суду? Заки зайдеш, то тебе три рази посіпаки зловлять.
— То тут чиста неволя!
— Певно, що так. Тут донедавна послугувалися невільниками. От дивіться: ці кайдани, то пам'ятка з невільництва, а ті дияволи з нагайками донедавна самі були невільниками, а тепер бідних людей мучать.
— То найліпше буде, як таки зараз поїдемо з Богом, ще заки не дуже задовжились.
— Та вже задовжились' Пан собі порахує транспорт з дому еміграційного сюди та й страву, що-сте з'їли, нічліг та й усе, а стільки вам нарахує, що було би чим місяць жити.
— Та скажіть нам, краяне, чи воно правда, що тут нема нашого цісаревича Рудольфа?
— Ой, люди, люди! І я колись тій байці вірив і на такий гачок дав зловитися. То все видумали ті прокляті агенти, що у нас по краю волочаться та людей заманюють.
— А що ж їм з того прийде, що люди сюди їдуть?
— Як то що? Коби ви мали нині ті гроші, Що вони заберуть звідси за кожного емігранта!
— Туди воно йде! — обзиваються емігранти, а кожному аж ноги мліють зі страху.— А то нас половили! Гей! Гей! Милий Боже!
Настала сумна мовчанка. Відтак Петро питає:
— Що вам цей сорокатий пан наказував?
— Казав мені повідомити вас, що тут маєте робити та щоб вам не прийшло до голови тікати, бо втікачів будуть дуже гостро карати. Чи ви гадаєте, що я без дозволу наважився б говорити з вами?
— Як то? То і говорити невільно?
— А щоби-сьте знали, що невільно! Тому і ті робітники не говорили нічого, як прийшли вчора з поля. Тут нашої бесіди не розуміють, то і бояться якої змови та боронять говорити. За тим наглядають ті робітники.
— Хіба нас уже Бог покарав, що в таку біду попались.
— Терпи й мовчи! Завтра і вас поженуть на роботу.
Емігранти вернулись на свої лігвища. Кожне мовчало і думало про себе. їх взяла чорна розпука, хоч дехто і не хотів вірити, що все те було правда. Жінки стали плакати і тулити до себе своїх дрібних діток.
НА РОБОТІ
Скоро йно зашаріло надворі, наганячі повбігали в барак і стали будити робітників до роботи. При тому не дуже лагідно заходилися коло заспаних людей, бо не одному дісталося нагайкою. Петро, дивлячись, не міг надивуватися, як люди можуть терпіти таку наругу. Вгодовані наставники повиганяли людей надвір і стали їх розділювати: слабші, а між тим усі жінки, мали йти на збирання бавовни, а сильніших чоловіків призначили до корчування лісу. Дали їм стільки часу, щоб піти до кухні та без ложки вихлептати свою саламаху з немитої мисчини, де цілу ніч сиділо різне плюгавство на вчорашніх недоїдках.
Настя хотіла взяти з собою Павлуся, що причепився до неї, але його задержала якась чорна баба, показуючи, щоб він залишився з іншими дітьми на фаценді. Тої баби Павлусь так настрашився, що ще гірше плакав. Тепер розійшлися робітники у два протилежні боки.
Там, куди погнали Петра, було кавалок лісу викорчуваного і треба було корчувати далі. Стали під такою гущавиною, що і заєць, не то людина, не ступить кроку. Петро не знав зразу, як до того взятись, бо поміж грубими деревами, які і десять хлопів, взявшись за руки, не обійме, було якесь колюче хабаззя, грубе, як нога дужого чоловіка. Воно пнялося по тих лісних велетнях вгору, спліталось між собою, мішалося з іншими рослинами і творило непрохідну гущавину. Робітники насамперед довгими насторч заткнутими косами підтинали хабаззя і лишали його на місці. Тепер можна було лише з тяжкою бідою ступати наперед, колючки дерли руки і лице до крові. Робота дуже втомлювала. Один одного не бачить.
Працювали так зо три години, як один робітник, що прийшов сюди з Петром, став страшно ойкати. Прибігло до нього кілька людей. Чоловік тримався за руку, що спухла, як колода, аж посиніла. Зняли сорочку і побачили, що пухлина посувається щораз далі і вже зайняла половину грудей.
— Що сталося йому! — питає наляканий Петро.
— Його вкусив тарахкавець. Це така гадюка злюща, завбільшки, як рубель, а він, бідака, не знає того, та й не остерігся.
— Треба б його рятувати!
— Вже пізно! Треба було зробити зараз, а він, зайнятий роботою, не почув першого болю.
Зараз прибіг на те місце наставник і став кричати та розганяти людей нагайкою. Петра якось не доторкнувся. Всі розійшлися на свої місця. Кожний з болем у серці лишав товариша, що вже на ногах не міг встояти і скимлів та звивався на землі. Коли відтак зійшлися на нужденний кукурудзяний полуденок, нещасний товариш лежав на землі вже неживий. Виглядав страшно. Спухлий, як колода, аж очі наверх повилазили. Весь посинів, вишкірив зуби, аж страшно. Згодом голова, руки і ноги потріскали, а з тріщин текла сукровиця.
Наставники сказали зараз викопати яму і туди затягти нещасного емігранта дерев'яними ключками.
Люди поклякали над свіжою могилою свого товариша. Не один нишком заплакав. От яка емігрантська доля! Живлять, як собаку, і, як падлину, ховають християнське тіло.
Нікому тепер їда не йшла в рот. Взялися до роботи.
А що ж робили коло бавовни? Робота сама собою не була б тяжка. Ходи з мішком поміж бавовняне бадилля, та зривай пухнасті головки, подібні до тих наших колючих будяків, що з них вітер пух розносить, коли доспівають і розкриваються. Але під сонцем, що вогнем палить простісінько на голову, така робота дуже томляча. А ще треба й дуже уважно коло того ходити і квапливо робити все вчасно. Робітників і робітниць розставили рядком і над кожними кількома стояв один наставник з нагайкою і не давав нікому на хвилинку спочити.
(Продовження на наступній сторінці)