Тут була і Настя. Ступаючи боса поміж бадилля, вона проколола ногу і присіла на землю, щоб виняйти колючку. Але зараз з'явився над нею наставник і вчистив її дротяною нагайкою по плечах так, що крізь сорочку аж кров виступила. Бідна жінка закричала нелюдським голосом і зірвалася на рівні ноги. Наставник ударив її ще раз і, усміхаючись, пішов. Настя аж сичала з болю, але робила далі. Сльози котилися горохом по лиці, а голосно боялася плакати, щоб ще більшої біди не було.
Надвечір повертались робітники до фаценди. Жінка того, що помер від гадюки, як довідалася, що так неждано залишилась удовою, трохи не збожеволіла. Рвала волосся з голови, качалася по землі і голосила страшно. Навіть ніхто не пробував її заспокоїти. В такім тяжкім горі то й потіха ні до чого. А втім, усі робітники з утоми й горя задерев'яніли, і кожний лише думав про себе.
Полягали спати. Петро не міг заснути. Йому снувалася в голові всячина, що пережив того страшного дня. І Настя не спала. Вона стогнала тяжко від побоїв.
— Чого се ти, Насте, не спиш? — питає Петро жінки.
— Ой не можу. Так мене тяженько скарав нині, що трохи душі з мене не вигнав.
— Хто такий?—питає Петро, а сам загорівся, як сірник.
— А ось той вгодований наставник-нелюд. Мені залізла тернина в ногу чи будяк. Я присіла, щоб витягнути, а він мене як впарить нагайкою раз і другий.
Петро намацав рукою болючу пасмугу, грубу, як палець. Він схопився
— Куди ти, Петре? Бійся Бога! Ще якої біди наробиш!
— Не бійся. Тепер ніч. Порахуємося рано.
За мить приніс якусь ганчірку, намочену у воді, стягнув жінці з плечей сорочку і став прикладати до болючого місця. Так робив аж до ранку, бо від того біль зменшувалася Та вже світило сонце, і наганячі прийшли людей будити. Петро і каже:
— Ти нині на роботу не підеш! Покажи мені, котрий то наважився тебе карати?
Настя аж задрижала, але знала, що Петра, коли розлютиться, нічим не вдержиш, бо він тоді і рідному батькові не уступив би.
— А от сей! — і показала на одного велетня, що саме тепер виганяв людей з барака. Повиходили і вихлептали свою поживу. Той велетень звався Юмбо, і всі його вважали найбільшим силачем.
Коли стали рядком до поділу, Петро вийшов наперед і приступив прямо до Юмбо.
— Нащо ти, клятий чорте, мою жінку бив? — і показує на Настю.
Той усміхнувся дурнувато, вишкіривши білі зуби, а рукою показує Петрові, щоб ішов на своє місце.
Петро не зробив ані кроку. У всіх, що на те дивились, аж серце завмерло, кожне вижидало чогось страшного, бо й Петро був страшний. Очі аж кров'ю набігали, жили на карку стали, як мотузи, а руки, затиснеш в кулаки, виглядали, як дві довбеньки.
А Юмбо, знаючи свою силу, не дуже-то злякався Петра: він, усміхаючись далі, потрутив Петра рукою, щоб ішов на своє місце.
Тепер настала страшна хвилина. Петро вдарив Юмг бо так сильно поміж очі, що тому аж кров жбурнула носом. Велетень заскреготів зубами, сказав якийсь проклін і кинувся до Петра. Петро вдарив його ще раз уже поза вуха і схопив міцно за горло. Стали борікатися, як два сильні воли. Петро хоч і нижчий на зріст, проте не уступав своєму противнику силою. Він стиснув його так сильно за горло, що той аж очі витріщив. Хотів вихопити з-за пояса револьвер, але Петро схопив його за руку і стиснув наче кліщами. Ще ударив кілька разів Петра п'ястуком по голові, але, коли йому не стало духу, упав на землю. Тепер Петро, запінений від люті, став його кулакувати, висадився з колінами на груди і бив скажено. Всі дивилися на ту боротьбу, затамувавши подих. Ніхто не наважився пхати руки між ті два тарани. Інші наставники, може, тішилися з того, бо Юмбо допік і їм не раз. А може, боялися Петрового кулака. Відплативши ворогові, Петро встав, тяжко сапаючи, обтирав з чола рясний піт, що змішався з кров'ю, яка текла з подряпин. Велетень стогнав важко і не мав сили підвестися.
В кінці бійки надійшов сам власник фаценди. Він не хотів своїм очам вірити, що є така людина, яка дала раду його посіпаці-силачеві. Йому сподобався Петро, бо зараз собі подумав, що з цього був би добрий наставник.
Пан розпитав у людей, яка була причина, оглянув Настині плечі і казав, щоб не йшла того дня до роботи. А Петрові велів передати, що він має зайняти місце того велетня і стати наставником. Але Петро відрізав прямо, що посіпакою не буде і радше піде на роботу, яку йому дадуть.
Пан тільки знизав плечима і пішов до свого двора. Раз тільки кинув оком на Настю. Настя була гарна молодиця, їй було двадцять шість літ. Вона стала тепер дома лікуватися. Пан прислав одною негритянкою мазі, від якої рана на плечах стала гоїтися. Він частенько приходив до барака і оглядав Настині плечі.
Тим часом Петро ходив щоднини до лісу з іншими робітниками. За кілька днів попідтинане від кореня хабаззя на жаркому сонці висохло як солома. Тоді його підпалили, загорів цілий ліс ясним полум'ям, доки геть усе не вигоріло. Залишились тільки обсмалені грубі дерева. Коли все спо пеліло і остигло, було безпечно ходити по такім лісі, бо тут не стало ядовитих гадюк, а в гущавині було їх повно.
Тепер стали зрубувати дерева. Але то не нашого дуба або ялицю зрубати, бо то страшенно грубі велетні, що з пилою і з сокирою нелегко до них добратися. До того вживали довгих трачок, яких у нас нема. А коло одного дерева треба було добре цілий день робити, заки його вершок захитався і повалився на землю. Петро щоднини вертався вечором на фаценду, хоч не раз так намахався сокирою, що ледве доліз додому. Плечі Насті вже цілком загоїлася, але пан таки не посилав її на роботу. Іще поки була хвора, заходив до барака, бавився з Павлусем, гладив його по голівці і частував цукерками. Але хлоп'я не могло прив'язатися до сорокатого пана і лише тому не утікало від нього, що Настя казала йому бути чемним. Відтак, коли Настя одужала, прикликав її до покоїв прибирати та прислуговувати.
Петро кожного вечора питався Насті, що вона робила: йому не подобалося страшно це, що вона не йде з іншими робітниками до бавовни.
— Слухай, Насте, якби ти мені згрішила, я б тебе убив!
— Бог з тобою, Петре! Того б я ніколи не допустила.
Однак гадка, що пан має якісь погані наміри на його жінку, не давала йому спокою. Його палила гарячка, і через те він подумував, як звільнитись з цього пекла.
ЖОВТА ПРОПАСНИЦЯ
Наші емігранти були вже цілий місяць на фаценді, як стали люди між собою шептати, що в сусідній фаценді виникла пропасниця. Однак не дуже її боялися, бо, мовляв, ліпше смерть, ніж таке погане життя. Хоч кого й пройняло коли морозом від згадки про ту страшну хворобу, що з неї кажуть, нема виходу, то хіба тому, що кожний подумав собі: а що станеться з моєю жінкою бідною та дітьми, як я помру?
На страшного гостя не довго треба було чекати. Одної днини п'ятеро робітників не пішло на роботу, бо занедужало. Почалося страшенним болем голови і сильною гарячкою
Коли ця звістка дійшла до пана, він велів усіх хворих перенести якнайдалі від фаценди до якоїсь напіврозваленої шіпчини і поставив одну негритянку наглядати за хворими. Недуга та дуже заразлива, то пан доручив управляти фацендою тому велетню Юмбо, що то його Петро так тяжко був побив, а сам поїхав кудись у гори. Петро здогадувався, що тепер Юмбо буде мстити йому, але був вдоволений з того, що сорокатого пана взяв чорт.
Настя стала тепер ходити на роботу до бавовни. Чорний велетень ждав тільки миті, щоб відплатити Петрові за обиду. Хвилина така випала незадовго. Одного вечора, коли Настя і Петро вернулися з роботи, Павлусь не вибіг, як звичайно, проти них. Настя стала його шукати. Він сидів під деревом коло бочки з водою, сперши голову на рученята. Дитина не мала сили підвестися на ноги.
— Павлусеньку, серце моє, що тобі, дитино?
— Ой, матусенько, у мене так голівка болить, так болить, а пити страх хочеться! Водиці, мамо! Я не можу собі сам узяти.
Настя не знала, що діяти. Вона прочувала нещастя. Побігла до барака, винесла мисчину, наточила з бочки води і піднесла дитині. Хлопець узяв в обидві руки мисчину і став жадібно пити.
— Ой тепла, мамо, недобра, дайте іншої!
— Та звідки взяти зимної?
Прийшов і Петро, він оглянув Павлуся. Ціле його лице, руки і ноги стали жовтаво-попелястими, а тіло таке розпаленіле, мов вогонь. Все скидалося на жовту пропасницю. Він схопив якийсь дзбанок та побіг до річки, щоб принести для дитини свіжої води. Але й та вода не була ліпша, проте дитина пила її жадібно. Петро став кликати людей радитися. Прикликав одного наглядача. Ніхто не міг порадити. Наглядач побіг зараз до Юмбо, бо міркував, що тепер той матиме нагоду відплатити Петрові, а він сам підлеститься до наставника.
Юмбо вийшов зараз і казав Павлуся віднести до "шпиталю" — до шіпчини. Туди пішли і обоє родичі, але Юмбо ніяк не хотів дозволити здоровим робітникам йти між недужих на таку пошесну хворобу.
Петро і Настя просили і благали, але нічого не помогло. Петро мав охоту побити всіх, але біля Юмбо стояло кількох дужих посіпак з револьверами. Павлуся взяла на руки негритянка, що доглядала хворих, і понесла до шопи.
— Мамо, тату! Не дайте мене! — кричав хлопчик і видирався, скільки було сили, але нічого не помогло. Настя ломила руки, плакала гіркими сльозами. Петро затискав кулаки, скреготав зубами, а Павлуся понесли на неминучу смерть.
Коли всі робітники по бараках заснули, бідна мати потайки вийшла з барака і побігла до шіпки. Тут серед пітьми розлягалися стогони недужих. Вони бідаки, стогнали тяжко і просили води; та нікому було їм води подати, бо наглядачка хропла в куті, як немащений віз.
(Продовження на наступній сторінці)