— Ой, ой, Ганно Павлівно! Що це з вами? Недавно ж вас лякала перспектива куховарки, а тепер ви з цим погоджуєтесь? Просто у вас реакція, а може, й розчарування. Іменно розчарування. Ви не любите свого чоловіка так само, як не любить і він вас. У вас є лише інерція спільного життя, але жодної спільності. Ви давно вже пересіли в різні човни, і кожний з вас пливе самостійно, але, маючи на оці один одного, ви ще думаєте про спільність.
— Може, ви до деякої міри й праві, але не забувайте, що у нас є спільна донька, яку ми обоє любимо і яка нас так само любить. Я його можу ненавидіти за те, що раніш не добачала, але мушу шанувати в ньому Талиного батька й свою молодість… Так само я не думаю, щоб він уже дійшов до того, щоб міг легко мене зректися.
— Будьте певні, що зречеться за першої-ліпшої нагоди. Він практик. Він не буде вклонятися минулим пережиткам. Егоїстичнішої людини я не зустрічав. Він тоді так поставився до мене, ніби він цар і бог усього живого.
— Я ж вам кажу, що не знаю, що з ним сталося тоді. Він зовсім не така черства людина, як вам здається. Він так само з охотою слухає музику, любить і цінує її. Це тепер йому запала idée fixe.
— Хай так. Він був такий, а став інший. Це ви самі зазначаєте. Минуле ж — це не життя. Хай мертві ховають мертвих.
— А що ж я маю робити? Я до того вже знесиліла, що не хочеться ворухнути й пальцем. Та, власне, за що можна змагатися! Скажіть, чи зустрічали ви десь родину, яка б не дійшла кінець-кінцем до буднів, сварок, зради… Це врешті — закон, і тому я так покірливо приймаю свою долю.
Володимир гірко посміхнувся.
— Як легко можуть люди офірувати себе на передчасну смерть. І кому потрібна ця офіра? Думаєте, доньці вашій? Вона виховується і виховується без вас. Будьте певні, що на Талю мають більший вплив школа й товариші, ніж ви. У неї тверезіший погляд. Вона захоплюється всім і всіма, а ви хочете заховатись у шкаралупу родинних буднів.
— Виходить, що мені треба зайнятись фліртом?
— Зовсім я цього не кажу, хоч і в флірті є своєрідне життя.
— Так що ж я маю робити в своєму стані?
— Що? Все, що завгодно, тільки найменше уваги куховарству. Ви ж могли б відновити свої лекції співу, могли б увійти в музичне товариство, в музичний світ. Це ж ваша стихія. Ваша заздрість. Ви побачили б, скільки є ще в світі краси й буяння. Ні, я таки мушу вирвати вас від кухні. Їй-богу, життя — багатюща й прекрасна річ!
— Серйозно? — жартома перепитала Ганна. Їй раптом стало весело. — Гаразд! Буду сподіватися, що ви мені допоможете.
— Можу заприсягти навіть.
— Я дуже вдячна вам. Так союз?
— Союз!
Ганна простягла Володимирові руку, а він вріс у неї вустами.
— Ну, хлопчику, не треба ж так довго, — лагідно почала вона визволяти руку.
— А коли я хочу?!
— Мало того, що ви хочете.
— А вам хіба неприємно?
— Я не думала над цим.
— Яка ж ви практична. Треба почувати, а не думати.
— Отже я не знаю, що саме я почуваю до вас. Я люблю вашу гру, поважаю вас як композитора, але поза цим ви все ж видаєтеся мені хлопчиком, якого треба стримувати від різних вибриків.
— Я радий би прожити якнайдовше хлопчиком, а вам не личить бути поважною. Будьте веселою, щоб іскрились бірюзові очі. Отак, так смійтесь! Ви чудова, Аню! Дайте глянуть у ваші очі.
Володимир так наблизився, що Ганна відчула його теплий подих на своєму обличчі. Тепла хвиля пробігла їй по тілі, але силою волі вона знейтралізувала її й з холодною байдужістю одвернулась від його.
— Не робіть дурниць!
І, як колись Таля, Володимир враз посумнів. Вони були подібні один до одного своєю поведінкою. Ганна вже каялася за свою нечемність. Вона чуло взяла його за руку.
— А ви справді ще дуже маленький хлопчик.
Володимир нічого не відповів, але на знак замирення він прийняв Ганнину руку в свою, і так мовчки вони пройшли з лісу понад річку.
На заході згасла заграва, й півмісяць, що вже ніби довго очікував цього моменту, грайливо простелив на воді срібну стежку.
— Скажіть, вам не хочеться зараз відтворити в звуках цю срібну хвилю? — розірвала мовчанку Ганна.
Володимир відповів нескоро.
— Мені не хочеться чути жодного з інструментів, що існує тепер. У природі є ледве чутні ефірні мелодії, до яких людська техніка ніколи не дійде. Зараз я волів би мовчати й інтуїтивно сприймати ті звуки… Отак, узявшись за руку, пройти цією місячною стежкою й бути обсипаним тими світляними мелодіями.
— Змокнути в холодній воді й вийти на берег тверезим?! — зі сміхом додала Ганна.
Володимир замовк. Його, видимо, образила та вульгаризація його найінтимніших почувань. Ганна ж, дивлячись на нього, потай усміхнулась. Власне, вона розуміла й поділяла його фантазії, але все те їх надто зближувало, Ганна боялася цього. Вона почувала загрозу. Їй потрібен був час, щоб передумати.
До кінця вечора Ганна дотримувалася глузливого тону. Прощаючись із Володимиром, вона зловтішно запитала:
— Чому ж ви зараз не цілуєте руки?
— Не хочу, — грубо відповів він і швидко відійшов.
Ганні раптом стало сумно. Для чого було ображати хлопчика?! Вона ж мусить мати його дружбу, його моральну підтримку, бо інакше зав’язне в буднях і не відчути їй ніколи тих ефірних мелодій.
Вдома вона застала засвічену лампу.
Таля, не роздягшись, спала.
З почуттям провини Ганна почала її сонну роздягати. Тепер вона була подібна до Ніка. Вона залишила на цілий вечір Талю саму, й та боялась навіть гасити світло.
Вранці Ганна запобігливо годила Талі.
Подвійне почуття мучило її. З одного боку Таля, а з другого Володимир. Ганна боялася, що після вчорашньої її поведінки він не прийде. Така перспектива лякала її, особливо тепер, коли вона, посварившись із Ніком, зовсім самотня.
Ганна вирішила одним заходом спокутувати обидві вчорашні провини. Вона написала листа до Володимира й віднести його доручила Талі.
Таля залюбки погодилась виконати доручення, так само й Володимир був радий звістці.
Ганна пише йому з тієї причини, що вчора вона наговорила багато дурниць. А взагалі говорила не те, що думала, і поводилась не так, як би їй хотілося. Бувають же такі обставини. А втім, Ганна сподівається, що вони скоро побачаться й поговорять, як завжди, по хорошому.
На подяку Талі за послугу Володимир погодився виконати всі фрагменти Мавки з "Лісової пісні".
Він перегортав ноти сторінку за сторінкою, й тоді в мелодійних звуках для Талі поставали образи: "Мавка прокидається", "Мавка в танці лісових фей", "Мавка слухає Лукашеву сопілку", "Мавка й Лісовик".
Звичайно, Мавка — то була вона, Таля, Лісовик — її любий татусь. Десь у цій лісовій родині мала бути й мати, але Таля не домислювалась. Вона, не змиливши очей, дивилась зачарованим поглядом на Володимира. Він був прекрасний юнак і музика — Лукаш.
— Ну, як вам подобається? — запитав Володимир, наблизившись до Талі.
Таля вся зашарілась і не змогла нічого промовити.
— Ах ти ж, Мавочко! — поплескав Володимир по щоці її. — Ну, ходім до Ганни Павлівни, вона там сумує без нас.
І Таля вже йшла лісом поруч із Володимиром, вся осяяна якимось внутрішнім світом. Вони — Мавка й Лукаш.
Тепер Ганна була одверта з Володимиром. Лише він відійшов учора, як вона вже каялась за свою легковажність, вона відчула себе обеззброєною й безбарвною, їй прикро було залишатися з думкою, що у Володимира складеться враження про неї, як про людину черству й обмежену.
— Це правда, — погодився Володимир. — Після вчорашнього у мене справді склалося враження, що всі ваші стремління сягають не далі затишного родинного вогнища з самоваром та смачними стравами. Не любивши чоловіка, ви будете увесь вік йому ревно послуговувати, щоб бува, боронь боже, не порушити букви вашої зашкарублої моралі. Ні, це не життя, а якийсь архів. Я твердо вирішив був відійти й не заважати вашому добробутові.
— Я це відчула. Я навіть не певна була, що ви прийдете після мого листа. Коли б це та вчорашня "я", та була відокремлена від мене, я б її сьогодні здорово випалкувала б. Просто я вагалася припустити, що ви хороший. Нік же теж був колись хороший.
Скоро Володимир і Ганна взаємно виправдались і повеселішали.
Володимир розгорнув арію, яку недавно закінчив, і, проспівавши її, Ганна була в захваті від музики, а Володимир від її виконання.
Високі ноти Ганна брала так вільно й стільки почуття вкладала в благання й сум Мавки, що Володимир не перечив би, якби така артистка виконувала його оперу на сцені. Звичайно, це було лише настроєве почуття, що вона, Ганна, черства, а взагалі вона йому багато допомагала своїм виконанням і своїми зауваженнями в роботі.
— Ні! Мені прикро було б розійтися з вами, — закінчив він довгий монолог.
— Виходить, що ми таки потрібні одне для одного.
— Безперечно! Я сказав би, що в самій присутності одного біля одного є якийсь цілющий вплив. Знаєте, коли мені найвільніше писалося? Тоді, як ви сиділи в моїй кімнаті така сумна. Отоді я відчув біль польової русалки! Пам’ятаєте?
— Пам’ятаю, — промовила тихо Ганна й відчула, ніби давній біль знову повернувся до неї. Чомусь подумала, що тоді вона поховала кращу молоду половину себе. Умерла жартівлива русалка Ганнуся.
(Продовження на наступній сторінці)