— А хто ж вам сказав, що я ношу трагедію? Ми, жінки, іноді здатні зробити її з дрібниці. Так оце в мене й зараз. Знаєте, як ото часом задивишся на хмаринку. Дивишся, а вона в тебе перед очима розпливається, перетворюється на привиди, страхіття… А все разом химера… Краще заграйте щось.
Ганна, запевняючи Володимира, скоро сама впевнилася, що в неї справді нема нічого прикрого. Вона засвітила лампу, і коли вдарили перші акорди, їй стало навіть весело. Хіба вона самітна? Є в житті ясні акорди, що єднають її з усіма, хто почуває їх, хто творить їх. У цю хвилину одним із таких був перед нею Володимир. У його грі почувалась його душа. І ніби в подяку йому, Ганна шкодувала Володимира в його самітності, відчувала до нього материнську ласку. Але вона не зробила жодного кроку, щоб наблизитись до нього. Навіть тоді, коли він закінчив п’єсу, вона не встала зі свого зачарованого місця, лише промовила стиха:
— А ви що-небудь елегійне.
І знову віддавшись на волю музики, попливла в простори, поминаючи турботи й болі. Ганні здавалося, що вся вона розтанула в звуках, але почувала, що в цьому відлюдненому світі їх двоє: вона й Володимир, їй хотілося, щоб він безперервно грав, щоб не виходити з забуття. І цього вечора він був її жертвою.
Коли Володимир промовив до неї, вона так само не ворухнулась. Сиділа зачарована, ніби все ще чула музику.
Володимир тихо підійшов і, поцілувавши на добраніч руку, розтанув, як останній акорд.
Уранці Ганна встала з почуттям пустки на душі. Їй не хотілося навіть снідати. Взяла з собою бутерброди й пішла навмання в ліс. Але й тут почуття самітності не кидало її. В ній назрівало тривожне передчуття чогось страшного. Вона боязко йшла лісом, ніби та загроза жила за кущами, ніби вона має долетіти до її слуху в шелесті листя. З думки Ганні не сходив Нік. Він грубошкірий егоїст. Йому байдуже до того, що вона самітна. Йому мало коханки. Він забрав від неї Талю.
І Ганна обурювалась. Їй хотілось помститись. Вона мусить знечулити себе до його образ і… безоглядно розважатись.
Проте останнє так само лякало Ганну. Вона тікала з лісу, як від небезпеки.
Вийшла на узлісся, де колись брала волошки в житі.
Так само, як і тоді, під вітерцем хвилювались золотаві ниви, тільки обрій був чистіший.
Ганна увійшла між жито й лягла на межі. Довго лежала нерухомо. Навколо підьподьомкали перепелиці, по стеблах жита лазили кольорові кузки… Зосередила увагу на тому, як червоненьке сонечко то підіймалось по стеблі, то зривалося додолу… В цьому маневрі кузки Ганна вбачала власні несміливі кроки. Вона розмислювала. Раптом до її слуху долетів сухий тріскіт із лісу. Вона підвелася над житом.
І в той момент розлігся веселий вигук:
— А! Ось де моя польова русалка…
Володимир, імпровізуючи лет перелесника, подався навпростець через жито до Ганни. Його трюк був до того несподіваний і втішний, що вона нестямилась, як сама простягла назустріч обійми. Володимир підняв на момент її над житом, удаючи, що зараз він із нею полине вгору, де його сестриці, вільні літавиці… Ганна пручалася, але, визволившись, зі сміхом промовила:
— Їй-богу, який ви ще юнак, Володимире Андрійовичу!
— Це ж ви мене так відмолодили. Я ж вас цілий ранок шукаю. Я знав, що ви сумуєте.
— Який же ви хороший.
— Приходжу до помешкання — нема. Значить, у лісі. Ходив туди, сюди, всі стежки обійшов — таки нема. Ні, думаю, їй тісно в лісі, вона пішла в поле…
— А чому ви не подумали, що на річку?
— Інтуїтивно відчув. Я ж вас знаю краще, ніж ви думаєте.
— Он як! Бутерброда хочете?
— У вас і їжа з собою? З охотою.
Вони сіли на межі й, весело розмовляючи, жували бутерброди.
Раптом серед розмови Володимир почав прислухатися.
Зовсім близенько десь захавакала перепелиця.
— Їй-богу зловлю, — схопився він на ноги.
— Ну, й непосидющий же хлопчина, — сміялася Ганна. Але рухливість Володимира заразила й її.
Ганна вирішила сховатися від нього. Вона згинцем пішла житом у протилежний бік.
Через кілька хвилин почувся його голос:
— Ганно Павлівно, де ви? Я заблудив.
— Я тут, — викрикнула Ганна й мерщій перейшла в інше місце.
Цей маневр вона зробила кілька разів, аж поки не набридло. І в той час, як Володимир безнадійно галасував, Ганна мовчки лежала ниць на одному місці, розглядаючи комах, котики та зозулині черевички. Про Володимира вона вже забула. Коли раптом, як постріл:
— Ага, впіймалась, перепеличко!
Ганна скочила на ноги й, як ранена, схопилась за груди.
— Ах!.. як ви злякали мене.
Вона ледве трималась на ногах.
— Вибачте, Ганно Павлівно… Я ж не хотів, — підтримуючи в обіймах, заспокоював Ганну Володимир.
Вона визволилася з обіймів і лагідно посміхнулася:
— Нічого. Вже пройшло… Нарвімо волошок!
Уже під вечір вони поверталися додому з букетами волошок, котиків та сокирок. Овіяні польовим вітром, засмаглені сонцем, вони пашіли здоров’ям, голосно сміялись, дивуючи поодиноких дачників, що траплялися їм по дорозі.
Ганна запросила Володимира на обід до своєї господи, і ще цілий вечір вони співали соло та дуети під акомпанемент Володимира.
Минуло кілька днів майже безжурного життя. В момент, коли Ганні ставало сумно на самоті, вона в думках бажала, щоб прийшов Володимир, і майже кожного разу він приходив. За цей час вона багато дізналася з його біографії, і ті відомості ніби ще більше їх зблизили. Тепер в інтимній розмові Володимир признався Ганні, що він колись кохав дівчину, але не мав взаємності. Та дівчина скоро вийшла заміж, залишивши його на довгі роки з прикрим почуттям образи.
Ганна розрадила Володимира. На її думку, жінка, що недооцінює його як людину і як композитора, не варта його. В такі хвилини інтимної розмови Ганні хотілося розповісти Володимирові про власний біль, але кожного разу такі її наміри стримували якісь підсвідомі нитки образи за самого Ніка. Єдине, що свідчило з Ганниного боку про її інтимність, — це те, що вона дозволяла Володимирові подовгу пестити свою руку. Почувати його руку в своїй стало для Ганни символом моральної підтримки. В ці дні дачники бачили Ганну майже нерозлучною з Володимиром. Ніби демонструючи перед дачниками свою взаємну приязнь, вони кожного дня виходили разом по обіді зустрічати поїзди. Їх тут часто розважали різні особи, що маскували свою потворність дорогими вбраннями та фарисейськими чеснотами, коли бракувало вбрання.
— Ви подивіться, Ганно Павлівно, на цю даму з полив'яним носом. Її різнокольорова клинчаста сукня тільки свідчить про те, що ця дама хоче мати стільки ж романів, скільки кольорів на її сукні.
У такий спосіб Володимир робив оглядини, як він казав, "звіринця". Він завжди показував Ганні якихось нових екземплярів із новими властивостями, й Ганна щиро тішилася з його зауважень.
Одного разу, коли Ганна шукала очима підхожого екземпляра, щоб порекомендувати для оцінки Володимирові, з натовпу несподівано долетів до неї радісний дитячий викрик:
— Мамусю!..
Тієї ж миті з'явилася Таля й стрімголов кинулася в обійми до матері. Від несподіванки Ганна не могла в першу хвилину промовити й слова. Вона була приємно вражена й одночасно почувалася засоромленою.
— Як? Ти сама приїхала? Я ж думала, що в суботу ти приїдеш разом із батьком.
— Сумно там, мамусю. Ой, як сумно!.. А! І Володимир Андрійович. Який же ви хороший, що вийшли мене зустрічати.
Таля так само радісно подала йому руку. Всі троє весело рушили додому. Ганна безмірно була рада від того, що Таля повернулася до неї привітна й балакуча й що їй у батька було сумно.
— Наніна й Віра кудись виїхали на дачу. Галя в Криму… а з Натою скучно. Вічно сидить за книжками. Я сама цілий день блукаю по місту, як приблудна. А ввечері знову сама — тато все йде… І навіть страшно одній у помешканні.
Ганні кров ударила до лиця: мерзотник! Він смів залишати саму дитину.
Коли Володимир попрощався, Ганна запитала Талю:
— І дуже пізно повертався тато?
— Я ні разу не чула коли. Я завжди засинала.
— Куди ж він ходив?
— Часом на завод, а часом на засідання.
— А до нас хто приходив?
— Тільки раз питала тата якась жінка.
— Блондинка чи шатенка?
— Та відьмаста така, чорна… Тата не було — вона й пішла.
— А ти казала батькові?
— Казала. Він знає, в якій вона справі.
"Справі!" Ганна іронічно посміхнулася, хоч справді в ній кипіла обурено кров. Коли б у цю хвилину був перед нею Нік, вона б рішуче кинула йому виклик, а так хай буде, що буде. О, як ненавиділа його в цю хвилину Ганна!
Вона глянула з жалем на Талю.
— Бідна, Талюсю, як ти змарніла.
Таля з виразом скривдженої дитини притулилась до материних грудей. У них утіхою билося серце. Таля її спільниця.
VIII
Ганна з Володимиром ішла на узлісся до жит. Місце першої їх зустрічі стало улюбленим місцем розваг та інтимної розмови. Сьогодні вони вирядились туди з бутербродами й водою, заздалегідь втішаючись красою краєвиду. Вони ще яскраво бачили перед собою картину останніх одвідин.
(Продовження на наступній сторінці)