— Євнухам…
Цар поклав собі якнайпильніше обдумати сю розмову, та Сара, рудокоса ізраїльтянка, яку привів йому на ніч євнух, була така палка й ненаситна, що Дар'явауш проспав решту ночі як убитий.
Однак уранці, ще й не снідавши, він звелів Мітробатешеві:
— Креса!
Старого привели не відразу — він ніколи не квапився, та й сам уже ходив поволі, спираючись на довгий вівчарський ціпок. Крекчучи, колишній цар Людії опустився додолу й поцілував Дар'яваушеві хатні капці. Дар'явауш носаком підняв його з долу й поспитав упрост:
— Кого мав зночі гостем?
Старий пильно придивився до царя сльозавими очима й відповів:
— Діерарха мілетського Гістіеєвого.
Гістіей був друнгарієм усіх грецьких кораблів, і Дар'явауш його добре знав.
— А чому се він прийшов до тебе?
— Він прийшов до тебе, царю царів. Прийшов повідати, що всі тріери й діери вже давно на Істрі й греки почали зводити міст.
— Пощо ж я про се не відаю?
— Той діерарх усе повідав Окові царевому.
Дар'явауш підійшов до Креса, нахилився, щоб заглянути в очі, й з посміхом спитав:
— А чи відаєш, Кресе, що персіяни найлютіше карають за лжу?
Крес пожував губами й витримав царевий погляд.
— Я не персіянин, але теж часом речу правду.
Дар'явауш зверхньо прищулився:
— Ти зараз не речеш правди. Ти перемовлявся зночі з тим греком по-людійському!
— А він і є людянин. Служить грекові Гістіеєві Мілетському.
— Твій краянин?
— Родак.
Се вже було щось інше, й цар недобре подумав про свого євнуха.
— Й давно ти його знаєш?
— Давно… Ще як я був царем.
Дар'яваушеві молодий роб уніс на золотій дарниці сніданок і швидко вибіг, а в похідному царському покої потягло гострим духом смажених бичачих ядер — єдине, до чого за тридцять два роки неволі так і не звик старий роб Крес.
Увійшло дві молоді роби, певно, наліжниці, й заходилися частувати царя. Одна, рудава й схожа на ізраїльтянку, підносила йому золочений тур'ячий ріг із вином, інша різала смажені ядра ножем, наколювала й давала йому в рот. Цар їв і запивав, схрестивши руки, й коли наївся й роби винесли дарницю, почав уже сам брати в'ялені фініки з чорнолакової крітської фіали, що стояла в нього під ногами. Виплювавши довгасту кісточку собі в пелену, він сказав:
— А я чув, Кресе, ніби колотиш змову.
Недбалий і майже дружній голос міг свідчити про те, що цар жартує, та за вісім літ старий роб уже вивчив свого третього володаря.
— Пощо б то? — якомога байдужіше відповів Крес.
— Аби повернути собі царство.
Крес усміхнувся:
— В мої літа волость уже не вабить людину, царю царів.
— То для дітей тоді.
— Мій син загинув ще молодим.
— Але ж мав ти й другого?
— Другий мій син був німий. І німого теж немає.
— Де ж він?
Крес придивився до царя й по складах мовив:
— Не стало. Коли Куруш узяв мій стольний город Сарди. Того-таки дня.
Дар'явауш обійшов старця, тоді виглянув надвір, одхиливши завісу, подивився на молодого бородатого перса з полку безсмертних, що стояв на чатах, і знову сів на стільчик.
— І ти досі не покривив душею?
— Все те правда, — відповів Крес. — І я молю кумирів моїх, щоб дарували тобі побілу й над скіфами.
Дар'явауш вільно й весело засміявся:
— Й не молиш на мою голову мсти? Коли ти досі мовив усе правдиво, то в осе вже тобі я не повірю. Й ніхто не пойме віри, Кресе!
Колишній цар Людії взявся за ціпок обома руками, й спина його, придавлена вісімдесятьма й двома літами, випросталась, він став вищим й аж з виду мовби змінився.
— Моєму лихові, царю царів, не зарадить ніхто, — сказав він твердим голосом, і було видно, що сі слова давно визріли в його сивій голові. — Ніхто: ні люди, ні царі, ні кумири. Се так покарало мене небо за гріх мого далекого пращура Гігеса, який убив свого царя й посів його стіл. Ніяка сила не владна зінакшити волю кумирів.
— І ти поклав собі стати бодай вірним робом? — домислив за нього цар.
Але роб знову поменшав, з'їхавши руками з ціпка вниз, і глухо заперечив:
— Коли ти візьмеш мечем і Скіфію, я вмру спокійний, і тінь моя в потойбічному царстві не блукатиме, німотно волаючи о мсті. Більше не буде вільних людей на землі, й я стану таким, як усі.
Ті слова вже не були лжею, та Дар'явауш не знав, чи схвалити їх, чи зогудити, й лише сидів і дивився на свого роба.
Розділ 4
Сього разу Дар'явауш не пішов попереду війська, як завжди, а лишився на місці, навіть полотки не велів знімати. Рать ішла повз нього п'ять днів од сходу до заходу сонця, й кожен воїн, як було повелено, клав на купу камінь. Дехто кидав не спиняючись, інші приказували якісь клятви, ще інші понаписували на голяках свої ймення й навіть побажання, заплативши магові золотий дарік.
Першого дня під камінням зникли найвищі тернаки по той бік дороги, другого було закидано єдину дику грушу, а ввечері п'ятого дня Дар'явауш сам виміряв гору. Вона мала дев'яносто три кроки вширшки, майже стільки ж і вздовж, а верха виміряти ніхто не був годен.
Дар'явауш ходив щасливий. Увечері всі воєводи, що лишалися з ним, сиділи в просторій вітальні царського намету, й кожен хвалив його за щасливу думку, яку підказали Дар'яваушеві кумири.
— Се Ахурамазда! — сказав Відарна, воєвода десятитисячного полку безсмертних. — Се він напоумив земного царя!
Відарна був одним з Великої П'ятірки, й слова його щось та важили. Другий член п'ятірки, чільник обозів Аспатін, підтримав його:
— Хай зборе Ахурамазда кумира смерті й мороку Анкру-Майнью!
Навіть Гаубарува, розпушивши бороду на грудях, просяяв:
— Такої пам'ятки не має жоден земний цар.
І Дар'явауш люб'язно всміхнувся до старого вельможі, та почулись інші слова:
— Ще ніхто не має такого. Майже як у того фараона… — Він запнувся пригадуючи. — Як у Хеопса.
Й се зіпсувало цареві й пир, і настрій. Знову "майже". В Єгипті йому кололи вічі славою Сесостріса, до якої він "майже дотягсь", а тепер ще одне…
Цар устав, і всі здивовано теж повставали. То був знак про те, що пирові настав кінець, хоча роби тільки вносили смаженину. В наметі запала ніякова тиша, й усі почали перезиратися, де винуватець. Але нічого поганого сказано не було, й у тім кожен міг би заприсягтись, бо ще й упитися не повстигали.
Зоставшись у вітальні сам, Дар'явауш наказав котромусь робові привести сюди Креса.
Він був лихий, і роб-цар одразу помітив се. Майнула думка знову про ті відвідини, та Дар'явауш сказав щось таке, що не тулилося з тим докупи:
— Ти найхитріший з усіх моїх робів! На тебе в нас так і речуть: велемудрий Крес.
— Білі коси додають розуму всім, — усміхнувся колишній цар Людії.
Се могло бути натяком, бо Дар'явауш не мав у голові ще жодної сивої волосини. В іншому випадку цар поставив би роба на його належне місце, та сього разу сказав:
— Наставлю тебе Оком царевим. Хочеш? Крес обережно засміявся:
— Роба?
— Всі люди — мої роби!
То вже була неспростовна істина, й старий Крес із'їхав з ціпка й став раптом маленьким і нікчемним, а біле волосся в розведеному світлі намету зблякло й поруділо.
Він майже виснув на ціпку, й Дар'яваушеві було гидко дивитися на нього. Нещасні люди самі винні в своєму нещасті, й у царевій душі вони завжди викликали тільки огиду. Навіть наймудріший серед людей, як уважали Креса всі, здавався йому дрібним і нікчемним. І цар сказав, зумисне давши волю голосові:
— Я чув од вітця свого, що ти перший напав на Куруша. Правда то?
Крес не відповів. Колись один людієць мовив йому: "Нащо тобі Персія? Перси ходять у скорах і їдять не скільки хочуть, а скільки мають. Коли ти, царю, підкориш їх, що матимеш з обідраних дикунів? А як підкорять нас вони — вже ніколи звідси не підуть, скуштувавши наших статків. Я молю кумирів, щоб не навертали персів на Людію…"
А Крес молився, щоб дали ще одну перемогу персам… Ся думка була не для людей, і Крес тепер шкодував, що про неї знає Дар'явауш. Але людина частіше за все спершу ступає, а тоді дивиться, в що вступила, й тому ніколи не дорівняється до кумирів.
Він тільки й сказав:
— Усі ходимо під сонцем…
І то була таки відповідь, яка змусила й Дар'явауша замислитись. Він махнув йому рукою й просидів, спершись ліктем на поручень стільця, добру годину.
А вранці звелів осідлати свого коня й поїхав попереду безсмертних верхи. В обід царя перестрів Багабухша. Червоний жеребець його був у милі й хоркав кров'ю, стомлено повісивши голову. Щось мало трапитись, і Дар'явауш очікувально подивився на свого першого ратевода.
— Гети!.. — прохрипів Багабухша.
— Що — гети?
— Стоять за річкою!
То була дивина. Вперше за ввесь осей похід через Фракію фракійці збунтувалися. Гети були найбільшим фракійським плем'ям, але чи варто задля сього так загонити коней?
(Продовження на наступній сторінці)