Й, осягнувши подумки всю велич і свого війська, що простяглося на два материки, і сієї врочистої миті, про яку колись співатимуть пісні, Дар'явауш раптом знову розхвилювався. Досі нога перса не ступала на сю дику, забуту людьми й кумирами землю. Він одкрив її перший, і про се теж співатимуть ашути всіх поколінь, співатимуть тоді, як його забере до себе злий Анкра-Майнью. Се вже було під обід, і Дар'явауш не міг усидіти в запряженій четвериком колісниці. Він махнув євнухові Мітробатешу, щоб осідлали коня, й коли чорного жеребця підвели, раптом роздумав сідати верхи й наказав:
— Гаубаруву!
Мітробатеш кинувся виконувати нову повелю царя царів, і незабаром старий вельміж поцілував Дар'явауша в ліве плече.
Та коли він усівсь поряд із царем на м'якому сидінні, Дар'яваушеві перехотілося говорити з ним будь про що. Настрій не впав, але розмовляти не було бажання, й він сказав йому:
— Поїдь трохи в моєму візку.
Гаубарува не здивувався, лише витяг із-за пазухи довгу бороду й білим клинцем пустив майже до пояса. Він був ровесником Дар'яваушевого вітця Віштаспи й належав до тієї п'ятірки вельможів, що мали право не падати перед царем у порох, а цілувати в плече. Він завжди, сідаючи, витягував бороду з-за пазухи, й сей рух щоразу нагадував Дар'яваушеві той досвіток за чорною стіною Сус, коли він, вісім літ тому, став царем.
Вітер зовсім ущух, і курява з-під копит кушпелилась аж у колісницю, й Дар'явауш штрикнув погонича. Той ворухнув червленими віжками, коні пішли жвавіше, й порох перестав лізти в очі. Того досвіта було так само тихо, як і зараз, і вони, вперше після перемоги над заколотником Гауматою та магами, вийшли за стіни всімох. Віндафрена йшов першим, за ним Утана, третім Дар'явауш, а по ньому Гаубарува, Багабухша, Аспатін і Відарна — усі семеро на чорних конях. Чий кінь першим заірже, той стане царем. Тільки Утана не брав участі в змаганні й прийшов сюди свідком.
Порожній царський стіл мав бути зайнятий сьогодні ж. Але хто його посяде?
Посів двадцятишестирічний тисячник Дар'явауш. Він виявився наймолодшим серед сімох і найспритнішим. Його жеребець обізвався нетерплячим голосом, щойно дійшли до смокви за другим ровом, і шестеро вельможів, погамувавши в собі роздратування, мовчки вклонилися новому цареві Персії.
Така була згода, й золочений стіл посів далекий родич Кіра та його сина Камбіза, хоч походив з коліна Ахеменів по жіночій лінії, а серед решти шістьох Утана й Багабухша були троюрідними братами самого Куруша.
Та вже за сідмицю після того дня до царського хорому зібралися всі шестеро, й Дар'явауша тоді мало не вбили.
З'ясувалося, що царем зробив його не сліпий випадок і навіть не сам верховний кумир Ахурамазда, а Дар'яваушів конюх… Сей молодий між ім'ям Ебарес, почувши напередодні бідкання свого володаря, вивів Дар'яваушевого жеребця за город, під сю ж таки смокву. Там уже стояла, припнута до гладенького білуватого стовбура, найулюбленіша кобила сього жеребця. Поподражнивши добру годину, Ебарес нарешті дав жеребцеві волю.
Се було звечора, вранці ж він, потершись рукою об ту коницю, вивів огира за стіни города, тримаючи повід в одній руці, а ту, другу, вшиливши до кишені. Й коли проминули дальній рів і наблизилися до самотньої смокви, Ебарес витяг руку й поплескав нею жеребця по хряпах. І те дерево над ровом, і гострі пахощі збудили в огиреві жадані спогади, й він протягло заквилив, не маючи й гадки, що його вершник у сю мить стає царем наймогутнішої в світі держави.
Ебарес отримав від нового царя великий дарунок, і все було б добре, й ніхто про се б не довідався, коли б не вино, яке розсупонило йому язика. Жоною Ебареса була донька Утаниного кухаря. Вона поділилася радістю з матір'ю, мати з мужем своїм, а той ще з кимось, і чутка пішла гуляти. Коли таємницю знають двоє — то таки таємниця. Коли ж сюди долучається третій, у неї виростає сорочий хвіст.
Утана зібрав усіх п'ятьох вельмож, і вони гуртом удерлися до царського хорому — мали-бо за умовою право входити без дозволу. Віндафрена витяг меч:
— А речи-но, як ти став царем!
Він замахнувся, й Дар'явауш об однім лише короткім ножеві при паску вищерився супроти нього й лезом, і зубами, й вічми, й коли Віндафрена махнув удруге, той спритно відскочив назад. У сю мить Утана перехопив занесену руку Віндафрени, а Дар'явауш заточився, перепнувсь об китиці подушки для сидіння, й усі троє попадали. Й хто знає, чим би скінчилася та сутичка, чиєюсь головою на килимі чи новим шахиншахом, а може, й ще одним повстанням усіх племен і народів, — таке вже було й раніше, а держава Перська й досі которилась у чварах і межисобицях: перс ішов на мідянина, мідянин на перса, й ассірієць обрізаний також на перса, й Вавілон одкинувся геть, і людійці, й армени горішні, й навіть греки при березі.
Та раптом під низьким склепінням царської світлиці знявся хрипкий регіт. Віндафрена з Дар'яваушем борюкалися, пнучись до єдиного меча, що впав на підлогу. Утана відтручував те смертельне лезо ногою, затиснутий між ними Багабухша стояв при вікні, а Відарна з Аспатіном — при порозі й мовчки стежили за сим, натомість білобородий Гаубарува сидів на царевому троні й по-старечому хрипко реготав.
Тим часом Утана вдарив Віндафрену чоботом у живіт, а Дар'явауша — в обличчя, повідбирав у них оружжя й, відхекуючись, одійшов до старого:
— Пощо регочеш!
Дар'явауш із Віндафреною розлізлись у різні кутки й непорозуміло блимали один на одного й на Гаубаруву, а Гаубарува сказав:
— Йому належить стіл Кіра!
По тому встав, зашилив довгу бороду назад у пазуху, привів Дар'явауша й усадовив його на столі шахиншаха, де досі сам розсідався:
— Ти царем був, царем і лишайся. Ти наймолодший серед нас і найспритніший. До меча всі мастаки й до ножа мастаки, цареві ж сього замало. Ніхто з-поміж нас не додумався до такої хитрили. Всі ми поклались на руки сліпої Долі, а ти не чекав її ласки. — Гаубарува звернувся до царедворців: — Так я речу, мужі славні? — Й коли йому ніхто нічого не відповів, але й не заперечив, Гаубарува проказав певніше: — Кланяйтеся цареві царів!
І перший уклонився розгубленому Дар'яваушеві в ноги, й усі решта, один по одному, пасучи очима долівку, теж уклонилися й вийшли з царської світлиці, й лише Віндафрена притьмом вибіг не вклонившись.
А тепер Віндафрени вже давно немає, й щоразу, дивлячись, як Гаубарува витягає з пазухи білу бороду, Дар'явауш пригадував і ту сутичку в стольній світлиці, й Віндафрену, й замикав душу в грудях.
— Що речуть у війську? — неприязно спитав цар, скосувавши на старого.
— Нічого не речуть, — відповів той.
— Ідуть у похід мовчки?
Гаубарува обернувся до царя:
— Питаєш про того діда?..
Він сказав і замовк, а Дар'явауш гримнув на нього ще роздратованіше:
— Хіба Око цареве вже перестало бачити, що робиться в царських полках?
Гаубарува знову не квапився відповідати. Він, що посідав у царстві чи не найвищу після Дар'явауша посаду царевого Ока, за вісім ліг іще не звик ні до його примх, ні до того внутрішнього чуття непевної зверхності, яке покеровувало шахиншахом. Сього разу Дар'яваушів учинок знову знайшов схвалення серед незчисленної раті, й тут можна було тільки дивуватись.
— Хвалять тебе ратники, — мимоволі дивуючись, відповів Гаубарува. Він багато про се думав, слухаючи своїх вивідців, якими рясніло все військо, й тепер сам збагнув, чому саме так сприйняли вої той неправедний суд над трьома синами старого Еобаза. — Речуть ратники: коли ми пішли всі на скіфів, то пощо сини Еобаза мають лапати наших жін?
Дар'явауш удоволено засміявся й почав пальцями зісподу розчісувати бороду, заправлену в золоте кільце. Коні йшли добре й майже наздогнали безсмертний полк, і тепер курява знову лізла в вічі цареві. Та він не штрикнув погонича в спину скіпетром, а лише сказав:
— Напини, хай одійдуть уперед.
Се був знак доброго настрою, й вельміж одразу скористався з нього.
— Маєш доньку, Дар'явауше… Допоки сидіти має при тобі?
Цар не відповів. Сю розмову старий починав уже не раз. У Дар'явауша була донька, красуня Парміс, од першої жони, яку він, ставши царем, мусив або вбити, або вигнати, або продати. Він її продав сідонським купцям, бо така була угода, що зробила його царем: брати жоною лише доньок котрогось із-поміж Великої Шістки. Жону ту він продав, але доньку вирішив лишити, бо про се в умові не казалось, і тепер мав у хоромі двох Парміс: її та жону, що була двома місяцями молодша від падчерки.
— А чого се ти в свати лізеш! — єхидно посміхнувся цар до свого старого споміжника. — Сам язика не має, або що?
Йшлося про Багабухшиного сина Зопіра, якому Дар'явауш не хотів оддати доньки, але й відмовити не міг…
Увечері там, де море втікало від прямої дороги, ліворуч, Дар'явауш звелів стати. Й коли роби та вої розіп'яли його намет і по кімнатах засяяли світильники, прийшов сам Багабухша з сином.
Зопір був одягнений у все синє, як і належало сатрапові найбагатшої області — Вавілонії, мав густу й чорну, мов смола, блискучу бороду, довге волосся до пліч, але обличчям нагадував мерця: не мав ні носа, ні вух, за се його всі шанували, але кожен уникав дивитись у вічі.
(Продовження на наступній сторінці)