Тому вісім літ Дар'явауш, нарешті приневоливши всі народи й племена, що були відкинулись од Персії по смерті Курушевого сина Камбіза, пішов брати й Вавілон. Але могутнє місто стояло по два боки Уфрату, чорне й неприступне, й даремні були всі зусилля перського царя здобути його. Перед двадцятьма роками Куруш узяв місто не силою, а хитрістю; двічі ж одним череп'яним глеком об землю не вдариш, і третій цар Персії марно простояв під Вавілоном літо, й осінь, і ще літо, і вже не знав, чи йому вертати додому в Суси, визнавши поразку, чи морити семітів облогою, хоч у тих ще лишалося припасів на рік і два, води ж був цілий Уфрату.
Й тут йому допоміг син Багабухші — сам вийняв нездоланне місто.
Тоді Дар'явауш наставив молодого тисячника сатрапом переможеного Вавілона, а тепер самий вигляд Зопіра збурював у нім огиду. Безвухе й безносе обличчя Багабухшиного сина було рубцювате, в білясто-рожевих плямах, світило страшними проваллями ніздрів і здавалося головою з Башти тиші, куди перси клали своїх небіжчиків на потраву священним псам і коршунам.
Проти рідного сина п'ятдесятирічний чільник перських комонців здавався справжнім красенем: високий, кремезний, у зручному мідійському плащі до колін і смугастих чоботях, у кругловерхій скоряній шапці, з-під якої на плечі йому спадало хвилями шпакувате волосся. Дублене вітром обличчя мало правильні риси, а карі очі дивилися спокійно й упрост.
— Великий, — звернувся він належним словом до царя. — Тоді Зопірові було двадесять і п'ять… — Він помовчав, і Дар'явауш знав, на що той верне. У свої двадцять п'ять хлопець і справді був схожий на вітця й силою, й мужністю, й зовні, й на нього нишком задивлялась із решітчастих вікон не одна суська красуня з найвищих арійських родин. — А твоя Парміс також виросла… Скільки ж се їй?
Багабухша говорив натяками, та врешті мав сказати й одверто, й Дар'явауш не хотів припустити до сього. Перебільшено важко зітхнувши, він сказав:
— Що швидше ростуть наші діти, то старшими робимося ми. — Й голосно гукнув кудись у середину намету: — Парміс!.. Вина!
Гість умостивсь на запропонованій лавці, а син його лишився стояти, й од царевого вигуку шрами на місці відтятого носа та скарнаних вух узялися їдким, майже буряковим червцем.
— Тобі ще рано старіти, — відказав Багабухша цареві. — Я багатьма роками старший від тебе, а ще нівроку. Тільки прийшов я не про себе, а про…
Дар'явауш вчасно гукнув принести вина. Піднялася ширма лівих дверей, і з лабіринтів неосяжного намету виринула струнка жіноча постать. Зопір напружився, мов струна, й зблід, і шрами його теж зблякли, й стало ще дужче видно довгасті провалля ніздрів, що йшли йому майже під самі вічі. Юна красуня була вдягнена в довге полоття з блискучої, як риб'яча луска, тканини, й крізь розчахнутий спереду поділ щохвильки виринали яскраво-білі округлі колінця. Вона здивовано глянула на юнака з мертвою головою, поставила дарницю з вином та двома мисочками коло царя, повагом обернулася й зникла за ширмою. Зопір тремко зітхнув і глипнув майже зляканими очима на Дар'явауша й на вітця. Батько нахмурився.
Красуня принесла ще одну мисочку:
— Мислила, що вас двоє.
Вона вже хотіла була йти, та Дар'явауш притяг її за довгий поділ і всадовив собі в ногах. Парміс накрила полою заголені ноги й прилащилася до царя. Тоді налила вина, сіла йому в пелену й почала поїти з власних рук. Дар'явауш випив, ляснув її по стегні й глянув на гостей. Молодший між зрозумів, що се не та дівчина, задля якої привів його сюди отець, і теж нахмурився, беручись то червоними, то білими плямами. Цар переможно засміявся:
— Пийте грецьке вино! А коли грецьке не смакує, скажемо, щоб нам принесли котрогось іншого. Пий і ти, сатрапе!
Молодий сатрап налляв собі й випив, ні на кого не дивлячись. Десь у глибині намету зачулися голоси — лаялися жони, тамуючи себе. То мали бути царські наліжниці, й Зопір спробував розібрати, що вони белькочуть. Але одна жебоніла по-перському, друга — по-людійському, третя — ще хтозна-якою мовою, а кілька приголошували їм по-юдейському. Молодий сатрап здивовано глянув на царя — юдейську мову Зопір знав, п'ять років просидівши в Вавілоні, де розмовляли близьким діалектом. Наліжниці-юдейки казали, що цар забув про них не тому, нібито його тримає при собі законна жона Парміс, а через те, що перейняв од фінікіян брудну звичку — кликати перед сном хлопчиків чухати йому п'яти.
Вони сказали "чухати п'яти", й Зопір знав, що то означає, й ще раз подивився на царя. Дар'явауш завважив його знічення й відтрутив од себе юну жону:
— Піди вгамуй!
Парміс охоче подріботіла навести лад серед коханок свого мужа, й за далекими ширмами незабаром утихло. Зопірові хотілося знати, чи зрозумів цар оті натяки. Дар'явауш увесь час, уже п'яте літо, зволікав з виконанням обіцянки, даної йому після взяття Вавілона, й сатрап тепер був би радий, щоб той усе зрозумів.
Аби попередити Багабухшу, Дар'явауш згадав геть інше:
— Казав ти мені, що я вчинив неправедно, але спитай Гаубаруву: вої задоволені моїм судом. — Й оскільки той не міг нічого йому заперечити, він кинув нове, сього разу вже Багабухшиному синові: — Сатрапе, де ти поставив вавілонську рать?
— Над річкою… — вперше подав голос молодий чільник із спотвореним обличчям.
— Над річкою? Пощо саме там?
— За нами безпечно. Коли фракіяни й спробують піти на нас, то тільки з-за річки.
Дар'явауш із повагою глянув на сатрапа, та безвухе й безносе обличчя викликало в ньому нову хвилю відрази, й він у думці поклявся зробити все, щоб його донька Парміс ніколи не пішла за сього нествора жоною. Погано було одне: що й Гаубарува перейнявся бажанням породичати царя з Багабухшею. Й коли вони схилять до сього й Аспатіна та Відарну, надто ж Утану, подумав Дар'явауш, то вихитрятися стане й геть неможливо. Наказати ж усім п'ятьом найвищим вельможам держави, які поставили його тому вісім літ царем, він би тепер не зважився.
Розділ 3
Увечері, коли над не видимим звідси морем зійшов уповні місяць, Дар'явауш перебрався в одяг простого воя й пішов блукати табором. Се він чинив і раніше, та тільки одна людина в усій раті знала про такі прогулянки царя: Мітробатеш, головний євнух. Обминаючи вогниська, навколо яких юрмились лучники, щитоносці та погоничі, цар приспинявся й слухав їхні балачки. Коли людина варить собі вечерю, вона менше за все думає, що її слова чути далеко й що когось можуть цікавити речіння простого воя. Цареві ж вони були найпотрібніші від усього: ними він вивіряв донесення Ока царевого — Гаубаруви.
Тим більш останнім часом, коли перестав йому довіряти.
Таку вечірню прогулянку в Європі Дар'явауш робив уперше, й чи то вухо його відвикло слухати поночі й вирізняти серед десятків голосів якийсь один, чи заважав нахмурений місяць, осуджуючи безневинну цареву лжу, та по двох із гаком годинах Дар'явауш стомився й побрав стежку назад, петляючи між великими й малими наметами, буйними й пригаслими вогнищами.
Й десь поблизу свого намету, якого під скісним промінням місяця ще не було видно, цар став. М'які кроки євнуха теж завмерли, й він почув незрозумілі слова. В тому не було б нічого дивного, бо військо царя царів гомоніло стома мовами, та чужинець вимовляв слова якось і протягло, й водночас рубано. Дар'явауш здогадався, що гуторить заїка, й коли тому відповів благий старечий голосець, він рушив іти й незабаром по тридесяти чи сорока кроках, уздрів громаддя свого намету.
Сторожа б так не впустила його до царської оселі, тож попереду тепер пішов Мітробатеш, аби не розкривати царської хитрини. Цар знову перебрався в своє, й коли повечеряв і зібрався йти в спочивальню наліжниць, щоб обрати собі подругу ночі, з кутка зашелестів солодкий голос євнуха:
— Коли б цареві царів спало на думку довідатися, хто той заїка… царевий слуга найнижчий одповів би…
Дар'явауш спинився, впіймавши себе на тому, що й досі думає про випадком почуту розмову.
— А ти як знаєш?
— Та так… — скромно схилився євнух. — Подумав, що, може, цареві царів знадобиться.
— То хто ж то є?
— Кресів однородець. Людянин.
— Кресів… — уголос подумав Дар'явауш, аж тепер пригадавши, де чув той старечий голос. Коли хтось розмовляє по-чужинському, то не сплоха й упізнаєш.
— І що він там чинить?
Мітробатеш не зразу відповів:
— Не вмію мови людійської…
— А міг би довідатися?
— Міг би! — охоче ствердив євнух.
— Як?
— А як усе відає Око цареве? — запитанням на запитання проспівав солодкоголосий Мітробатеш.
— Око цареве стало сліпе.
— Зате око євнуха все бачить, і найкраще вночі, як кішка, — сором'язливо всміхнувся слуга.
Про се варто було подумати, й Дар'явауш знову сів на золочений стілець. І коли за дверима тихо брязкнуло в щит і прийшла друга варта, він сказав:
— Придивися до Ока царевого.
Мітробатеш, повагавшись, відповів:
— А я вже давно придивляюся…
— Й що?
— 3 Багабухшею… часто…
— Про що?
Євнух зітхнув. Якби-то він міг почути, про що так часто шепочуться Око цареве та чільник воїв комонних! Але вони завжди говорять без послухів.
— Я звелю довідатися.
— Кому звелиш?
(Продовження на наступній сторінці)