— І не припинить, дохи ви з генералами будете робити що пекельну справу. Молодчина Віра!
Террі сподівалася, що він схопиться, вибухне гнівом і на Віру, й на неї, але Девід навіть не спохмурнів. Сидів, заклавши ногу на ногу, і спокійно, майже з замилуванням дивився на неї.
— Ти… чого так дивишся? — розгубилась Террі.
— В піднесеному настрої ти дуже гарна, — усміхнувся Девід. — Кожна риса обличчя оживає, вся так і пашиш енергією.
Рвучко підхопився й міцно притиснув її до себе.
— Так ти вважаєш… — пручалася Террі, відхиляючи голову. — Ти вважаєш, що то марна балаканина?
— Не тривожся, люба, все йде, як і належить.
Вона була зовсім спантеличена: хіба розгадаєш цього хитрого впертюха? Визволилась з його обіймів і, щось бурмочучи, пішла до кухні накривати стіл для вечері. Всупереч усяким сподіванням Девід цілий вечір був у хорошому настрої, жартував, навіть анекдоти розказував. Уже вимкнувши світло, сказав серйозно:
— Все-таки люди можуть порозумітися.
Вона промовчала, дивлячись на стелю, вкриту мереживом світляних плям. Кого він має на увазі? Якщо її та його,— то яке ж тут порозуміння? "Все йде, як і належить…" О, вона знає, що в бетонованому підземеллі вже стоять десятки тих пекельних пірамід, і расистські верховоди потирають руки… "Все йде, як і належить…" Отже, він закінчує програму? І цей диявольський план завершиться успіхом? Але ж люди можуть порозумітися, адже ж можуть…
— Слухай, — нарешті обізвалась Террі. — Ось ти сказав, що можна порозумітися.
— Авжеж, люба, хіба ж даремно природа подарувала людині такий потужний мозок?
— Подарувала… — В голосі Террі чулася іронія. — Може, й сама не рада.
— Чому?
— В дуже багатьох мозок тільки й вигадує, як би завдати шкоди, а то й зовсім знищити цю саму природу…
— Е… ти дуже песимістично дивишся на… учених.
— Облишмо цю тему, — раптом сказала Террі. — Я хочу домовитися з тобою про інше.
— Про що? — насторожено обізвався Девід і подумав: чи не хоче Террі виїхати з острова?
— Давай усі твої піраміди — отам у підземеллі — знищимо!
— Що ти сказала? — Девід підвівся й сів у постелі, не вірячи своїм вухам. — Чи я не те почув?
Террі теж сіла, зсунувши ковдру на живіт. Навіть у тьмавому світлі ночі голова її золотилась.
— Я кажу: давай знищимо ті пекельні піраміди, а самі…
— А самі відлетимо на небо? — засміявся Девід. — Разом з островом, кількома кубічними кілометрами води, еге? У клубах пари — красиво, чи не так?
— Я думала, ти здатний на героїчний вчинок…
— Ляж, Террі, заспокойся. В тебе дитяче уявлення про героїку… Ну, не треба ображатися, їй-богу. Якщо можеш, повір мені: там така гігантська енергія, що гратися з нею не можна. Розумієш, не до грання. Там не якісь атомні чи водневі бомби…
Террі мовчки лягла, поклавши свої бронзові руки на ковдру. Звичайно ж, вона була в пригніченому на-строї. І не тому, що Девід знову дорікнув їй тією дитячістю, а тому, що не могла хоч якось вплинути на події. Бач, він говорить про якесь порозуміння, а сам не поступиться ні на мікрон.
Напівжартома, напівсерйозно Девід умовляв її не гніватись, щось зрозуміти, довіряти йому, і все буде добре, все буде успішно. Але Террі не обзивалась, заплющила очі, ніби заснула.
Різні думки роїлися в її голові. От вона живе в цьому великому світі зовсім, ну, зовсім самотня, навіть найближча людина — Девід, і то замкнена перед нею. Він майже ніколи не говорить того, що думає. Невже всі люди на світі — отак, закриті системи, кожен сам по собі? Це було б жахливо… Але ні, так бути не може, без контактів, без співробітництва припинилося б життя… Виходить, тільки вона… сама вона… Що ж робити? Не-вже отак і нидіти? Ех, якби в неї була дитина… Хлопчик чи дівчинка… Синьооке таке, іде, щось лепече, простягає до тебе рученята…
Її пройняло щемливе почуття втрати… Усе її здорове, пружне тіло, сповнене життєвої сили, зіщулилось під ковдрою. Жаль до отих невідомих, ненароджених дітей шпигонув у серце, і Террі відчула себе такою неща-сною, що аж застогнала. Девід подумав, що це вона зі сну, і не обізвався. Зрештою Террі затихла, почулося її рівне дихання, і, заспокоєний, Девід заснув.
Може, через півгодини, упевнившись, що він спить, Террі тихцем підвелася й навшпиньки вийшла із спальні. Накинувши халат, взувши м’які тапочки, прокралась на веранду. Висвітлений прожекторами острів спав. Чути було шум хвиль і якесь низьке гудіння, мабуть, від електростанції, наче бриніла басова струна.
А кругом, поза світловим куполом, стояла темна ніч, здавалося, вона так і чигає, щоб упасти на острів, затопити, поглинути його разом з отими корпусами, котеджами й сторожовими вежами.
Террі була в якомусь дивному стані. Здавалось, її веде, керує нею чиясь стороння воля. От вона піде й пі-дірве цей арсенал. Загине? Що ж, нехай і смерть, зате вона відверне світове побоїще, яке готують расисти. Вхід, звичайно, пильнують, але вона ще вдень запримітила кілька вентиляційних люків… Головне, щоб її не побачи-ли вартові, що стовбичать на вежі. А коли вона вскочить у люк — нехай хоч стріляють.
Террі тихцем зійшла з веранди й поринула в тінь невеличкої пальмової алеї. Серце калатало, і вся вона тремтіла зі страху. Згадала слова Девіда про гігантську енергію. Катастрофа? їй, звичайно, жаль і Девіда, і всіх інших, окрім хахакаючого генерала та боса (їх давно ждуть у пеклі). Але… Нехай згорить у полум’ї анігіляції це злочинне гніздо!
Кінчилась алея — кінчились і тіні. Террі шарпнулася бігти, щоб швидше проскочити освітлений простір, але одразу ж зупинилась. Яке глупство! Це одразу приверне увагу вартових. Треба, якраз навпаки, іти повільно, зовсім повільно, наче на прогулянці. Хіба не можна? У неї безсоння, вийшла подихати свіжим повітрям…
Пішла повільною ходою, тримаючись тіні. Робила великі зигзаги, відходячи зовсім убік, але десь так, може, через годину опинилася навпроти зловісного складу. Від товстелезних залізобетонних плит, що вкрива-ють підземелля, її відділяло не більше ста метрів. Тут уже ніяких тіней, десятки прожекторів так висвічують кожен квадратний сантиметр, що добре видно не лише металеві петлі на плитах, а й кожну травинку побіля них.
Роззирнулась — ніде нікогісінько. На вежі, звичайно, стовбичать вартові, але, може, вони задрімали? От якби…
Вийшла на світло й наче спалахнула в тому нещадному промінні. Крок, ще крок… Он і овал душника… Може, кинутись бігом? Ні, краще йти спроквола. Сліпуче світло різало очі, і вона мимохіть нахилила голову. Бачила перед собою примарні попелясті овали. Ноги не чули землі, наче вона була в стані невагомості.
Тиша. Тільки кров шугає в скронях.
Ближче, ближче…
Раптом як завиє сирена! Пронизливе те завивання пройняло її наскрізь, оглушило, паралізувало, просто дивно, як утрималась на ногах.
Підбігло двоє з автоматами напоготові.
Тереза тремтячим голосом сказала:
— Що сталося? В мене безсоння, я вийшла подихати свіжим повітрям… Хіба тут заборонено…
— А… це містріс …— іронічно сказав один з вартових, певне, старший.— Так, тут заборонена зона. Пробачте, але вам доведеться знайти собі інше місце для прогулянок.
Знервована, перестрашена, Террі повернулася додому сама не своя. Добре, хоч Девід спав і нічого не чув. Пройшла на кухню, взяла з холодильника пляшку шампанського й пила доти, доки не почала кружляти перед очима підлога. Упала на канапу — наче провалилася в чорну безодню.
IV. КОМЕДІЯ З ПЕРЕВДЯГАННЯМ
Якщо сімейне життя порівняти з спектаклем, то після тієї нічної пригоди Террі почала розігрувати комедію. Вона перестала розмовляти з Девідом.
Спочатку чоловік думав, що це дитячі вибрики, але минали дні за днями, а Террі — як води в рот набра-ла. Намагалася виконувати свої нескладні обов’язки господині, але все мовчки, без жодного слова. Була знеси-лена, в’яла, рухалась, немов сомнамбула.
"Глибока іпохондрія, — думав Девід, з тривогою поглядаючи на змарніле лице дружини. — В такому стані вона може наробити дурниць…" У грудях занило, і він зовсім не знав, чим допомогти жінці, яку так щиро любив.
— Террі, що з тобою? Скажи, що треба, і я все зроблю.
Певне, його жалісливий голос зворушив ЇЇ. Взяла аркушик паперу і написала: "Це не в твоїй владі, ти не контролюєш подій. І я не хочу з тобою розмовляти".
— Я не контролюю подій?! — вигукнув Девід, розмахуючи папірцем перед її обличчям. — Терпіння, Те-ррі, терпіння, і ти переконаєшся, що головні події ("головні", — вимовив з натиском) ніколи не виходили з-під мого контролю!
З того часу отак і спілкувалися: він говорив, а вона писала записки. Девід часто іронізував з цього, але в душі радів: усе-таки її депресія потроху слабшає. А записки… Звертаючись до папуги, що поглядав на нього з великої зеленої клітки на вікні, сказав:
— Чим би дитина не бавилась, аби не плакала. Правда, Ара?
— Пр-равда, Ара, пр-равда, Ара,— прокричав птах.
Але Террі ніяк не реагувала на цей діалог.
(Продовження на наступній сторінці)