— Не знаю, праця не дає мені можливості провадити такі спостереження.
— А що ви скажете про страхи щодо супербомби?
На високому чолі у Девіда зібралися зморшки.
— Побоювання може викликати всяка енергія… Небезпека загрожувала навіть при винайденні сірників, адже за теорією ймовірності сірниками можна запалити увесь світ!
— Дотепно сказано! Отже, і ваші "сірники" не більш небезпечні…
— До того ж ми вийшли з дитячого віку і вже не граємося з вогнем.
— Авжеж, ви маєте цілковиту рацію.
Девід усміхнувся:
— Мати рацію — замало. Треба ще мати її і не передчасно і не запізно.
— Слушно сказано!
— У вас будуть ще якісь запитання? Бо я хотів трохи попляжитись.
— Здається, все. Дякую.
Кореспондент вимкнув магнітофона, швидко вхопив фотоапарат, зробив кілька знімків.
Бос викликав охоронця і наказав провести кореспондента до бару.
— А що ви скажете нам? — з притиском промовив, обіпершись обома ліктями об стіл. Помітивши запит-ливий погляд ученого, кивнув: — Познайомтеся. Це радник прем’єр-міністра з питань оборони.
Військовий потиснув Девіду руку й похмуро промовив:
— Ситуація гіршає з кожним днем. Нам відомо, що готуються нові виступи преси, запити в парламентах і т.д. Я вже не кажу, який галас долинає з комуністичних країн.
— О, їм тільки попади на зуби!.. — обізвався генерал, все ще не відходячи од вікна.
— Я розумію, — спокійно сказав Девід. — Може, уряд вирішив згорнути програму?
— Ні в якому разі! — Радник засовався в кріслі. — Мільярдні витрати зобов’язують…
— Чудово. Тоді ми повинні подвоїти свої зусилля, перевести програму на інтенсивний режим. — Девід заходив по кабінету, а вівчарка водила за ним очима. — Треба негайно розширити деякі виробничі потужності…
Коли він закінчив стислий, але досить детальний виклад своїх пропозицій, бос підвівся з-за столу й поти-снув йому руку.
— Саме цього ми й очікували від вас.
— Можете розраховувати на цілковиту підтримку уряду, — додав радник прем’єр-міністра. Похмурість уже зійшла з його лиця, очі поблискували вдоволенням. — Додаткові асигнування будуть виділені на першу вашу вимогу.
Девід Кінг окинув їх обох вдячним поглядом;
— Спасибі, джентльмени.
Бос розвів свої ручища і вишкірився, показуючи металеві зуби:
— Ми працюємо заради майбутнього!
"Ти-то дбаєш тільки про свої сейфи, — подумав Девід, — щоб наповнити їх ще більше". Уголос промовив:
— Авжеж, в ім’я майбутнього.
На цьому вони й розстались.
Коли Девід наближався до свого котеджу, зелена комаха вертольота з гуркотом і дзижчанням знялася в небо й невдовзі зникла з очей.
III. ТЕРЕЗА
Нервовим рухом Тереза вимкнула приймача, важко опустилася в крісло й закрила долонями обличчя, ні-би вранішнє сонце, що виповняло помешкання, різало їй очі.
Ось-ось мав прийти Девід на другий сніданок, вона нічого не зготувала, навіть кави, і зовсім не думала про це. Сиділа згорблена, мов закам’яніла, ледве стримуючи ридання. Пекучий клубок підкочувався їй до горла, і вона конвульсивно хапала ротом повітря, щоб не задихнутися. Підійшла до рояля, сіла, але навіть кришки не піднімала — обіперлась на неї ліктями, обхопила голову долонями. Чула, як зайшов Девід, але не ворухнулася. Певне, здивований її станом, чоловік деякий час мовчав, потім поклав їй долоню на плече:
— Террі, що сталося? Ну ж бо, Террі…
Відкинула його руку, схопилася й заходила по кімнаті. Золотисті пасма підскакували на плечах.
— Ганьба, яка ганьба…
Тепер уже дала волю сльозам, вони зблискували на віях і падали на щоки.
— Заради бога, що сталося?
В голосі Девіда вже чулося роздратування.
— А ти й не знаєш? — Тереза стріпнула головою і подивилась йому в вічі. Девід мимоволі усміхнувся: розтріпана, заплакана, вона здавалась особливо красивою. — Якби ти почув, то було б не до сміху…
— Що?
— Своє інтерв’ю!
Тепер уже Девід і справді розсміявся.
— Які дурниці! І ти отак… розкисла?
— Там такі непристойні натяки… Лаборантка закохана в професора…
— Невже ревнуєш?
— Коли б не знала Віру, яка вона скромна дівчина…
— А мене?
— І тебе… Хіба ж я не відчуваю…
— То чого ж ти впадаєш в істерику?
— Гидко. На весь світ обкидають грязюкою, а надто Віру. Гангстери, просто гангстери!
— Я відчував, куди він хилить, але не надав цьому значення. Все це — і дурниці, і дрібниці. Головне — виготовлення моїх пірамід іде повним ходом!
Террі поглянула на нього розширеними, блискучими від сліз очима, наче впізнавала, наче хотіла зазир-нути йому глибоко в душу. "Виготовлення пірамід — повним ходом,— крутилося їй в голові.— Невже він ма-ньяк? Ні честі, ні совісті… Вибухові піраміди — ось головне. Коли ж ти втратив свої благородні ідеали, свої голубі мрії? Нічого не видно в його очах — ні мук совісті, ні сумніву, ні вагання. Порожньо".
Відвернулася й пішла до вікна, в якому колихався океан.
— Що з тобою, Террі?
Вона мовчала. Девід підійшов і лагідно поклав їй руку на плече:
— Ну, знаєш, так ми ні до чого не домовимось.
Вона ще деякий час мовчки дивилась у вікно, зрештою сказала:
— Невже тобі нічого не говорить серце?
— Серце, серце… — Девід почав ходити з кутка в куток, то розмахуючи руками, то закладаючи їх за спину. — Тільки в мелодрамах причинні зв’язки пояснюють діяльність цього органа. А в житті все треба вива-жувати розумом, зрозуміло? Не серце, а розум головне!
Террі глянула на нього з острахом.
— Бійся бога, Девіде. Серце визначає людину, її поведінку, тільки серце. Я в цьому глибоко переконана і сподіваюся, що й ти…
— А, облиш філософствувати, — перебив Девід. — Тим більше, що твоя філософія інфантильна, їй-богу.
— Але я серцем відчуваю…
— Тут не відчувати треба, — знову перебив Девід, — а знати, розуміти. Розум і сила волі — ось лоцмани в хаосі нашої доби!
Девід говорив тоном, який виключав найменші заперечення. Наче читав лекцію нетямущій студентці, яка свою розчуленість поставила в принцип, а світ жорстокий, не до сентиментів. А Віра не така вже беззахисна, як здається, та й вдумливі люди не повірять пліткам, ситуація цілком ясна, треба бути кретином, щоб не побачити, що й до чого.
Зиркнувши на годинника, Девід не без іронії подякував за невипиту каву і швидким кроком пішов з до-му. Террі ще трохи постояла, бездумно дивлячись у простір, вщерть наповнений сонцем, а тоді зашторила вікна і ввімкнула телевізор. Дивилася на екран, але нічого там не бачила — думала про своє. Не так, зовсім не так склалося її життя… Ще поки вчилася — мала перед собою мету. А останні роки? Кухня, телевізор, постіль; ку-хня, телевізор, постіль… В голові порожнеча, ніяких задумів, поривань…
Терезі стало тоскно, до щему жаль себе. Заплющила очі та й попливла на хвилях спогадів. Бачила себе ніби збоку — зовсім юною, веселою, сміхотливою. Чи це вони з Девідом, ідучи з коледжу, вголос мріють про майбутнє? І воно поставало перед ними — прекрасне, рожеве, ідилічні картини — сад, веселий котедж, музика, білоголові діти… Ех, коли б діти… Це атомний реактор, біля якого довго працював Девід, знищив їхніх дітей задовго до їх народження… Авжеж, реактор… А тепер ці кляті піраміди…
Мозок Террі працював хаотично… Думки і óбрази напливали безладно, втомлювали, навіть голова роз-болілася. Поволі калейдоскоп думок почав тьмяніти, унерухомлюватись, і вона й не помітила, як заснула.
Прийшовши на обід і побачивши, що вона спить, Девід тихцем пробрався на кухню, дістав з холодиль-ника холодної шинки і з’їв бутерброд. Каву пішов пити до бару.
Душевна криза у Террі продовжувалась кілька днів. Нарешті все стало на свої місця, і сімейне життя Де-віда Кінга знову повернулося в свою колію. Проте він не міг не помітити, що Террі стала невеселою, а часом смутною, вона мало розмовляла, а все більше заглиблювалась у свої роздуми, ставала все більш замкнутою. Годинами просиджувала біля рояля, але грала здебільшого меланхолійні речі. Ледь помітна тінь лягла на її ли-це. "Минеться, — заспокоював себе Девід. — Згодом зрозуміє і… пробачить".
Одного дня, повернувшись надвечір, з приємністю відзначив, що настрій у Террі покращав. Очі поблис-кували, обличчя посвітлішало, хоча в голосі та жестах відчувалася нервозність.
— Ах, шкода, що ти не прийшов трохи раніше!
Девід втомлено сів у м’яке крісло, запитливо поглядаючи на дружину.
— Цікаво, що це підняло тобі настрій?
— Я дивилася транспланетну передачу. В усьому світі таврують ганьбою правителів Південної Республіки…
— І все?
— Ні, тебе разом з ними. — В її голосі звучала зловтіха. — Змова проти миру, виклик людству… Ні, це треба було почути!
— Значить, Віра не припинила…
(Продовження на наступній сторінці)