Одутле обличчя генерала пересмикнулося, але він промовчав, тільки поворушив м’ясистими губами та кинув услід гострі дротики поглядів.
Хвилі набігали, як і раніше, океан обдавав теплим подихом, а скелі не було… На її місці зяяла рвана ра-на, яку залила прозора вода.
— Боже мій, — прошепотіла Террі, — яка жахлива сила… Такий невеличкий ящичок…
— Ефект вражаючий, — роздумливо промовив Девід. — Коефіцієнт корисної дії — сто відсотків!
— Девід! — Террі стала і пильно поглянула йому в вічі. — Про яку "корисну дію" тут можна говорити?
Лагідно усміхаючись, він поклав їй руку на плече.
— Не гарячкуй, Террі. По-перше, це — технічний вислів, а по-друге…
— Що "по-друге"?
— Поглянь, який краєвид!
Террі зітхнула: тут і поговорити не можна…
— Та що ж краєвид… Мені здається, планеті боляче…
— Ну, не треба так перебільшувати, — сказав Девід. — Земля велика, дуже велика, і така подряпина…
— "Подряпина"! Зникла ціла гора… До речі, де вона ділася?
— Матерія, що брала участь у цій реакції, анігілювалась.
— Тобто знищилась?
— Слово "анігіляція" означає знищення, але ти ж знаєш, що матерію знищити не можна, — почав пояснювати Девід, і голос його набрав лекторського відтінку. — При анігіляції виділяється енергія в сотню разів більша, ніж при термоядерному синтезі…
— Жахливо…
— Нічого жахливого. Відбувається перетворення часточок і античасточок в інші, скажімо, у фотони…
— Світло, промені?
— Так.
— Виходить, скеля зблиснула і… розсіялась світлом у космосі?
— І притому ніякої шкідливої радіації, забруднення середовища…
— Справді "чиста" робота. Але ти не враховуєш, Девід, що середовищу таки завдається шкоди. Щойно ви пограбували планету…
— Не драматизуй, Террі. Кожного року наша Земля одержує з космосу приблизно десять тисяч тонн метеоритів. Так що ця втрата швидко поповниться.
— Але ж ти знову…
— Ні, більше випробувань не буде, це — перше і останнє. Далі — серійне виробництво таких… пристроїв.
— Казав би вже — бомб. Серійне виробництво!
Обличчя їй затьмарилось, біля вуст з’явилися зморшки, наче їй щось заболіло. В очах, які так любив Девід, темнів смуток. Девід стривожився за її здоров’я.
— Не треба так хвилюватися, Террі. Повір мені, що все буде добре, все буде гаразд.
— Серійне виробництво… — повторювала Террі. — Мабуть, уже дідько потирає від утіхи свої пазуристі лапи: невдовзі на Землі загине все живе.
Девід заспокоював її, але сказати міг дуже мало, бо всю їхню розмову чути ж у бункері! Тому й відбувся загальниками, на зразок: "Заспокойся, не треба згущувати фарб, усе стане на свої місця" і т.п. Террі тільки зітхала. Почувалася загнаною в кут, у безвихідь.
Вони вже поверталися до бункера, де мало відбутись офіційне обговорення випробування, коли наткнулись на Віру — дівчина лежала ниць на вигорілій землі, неначе мертва.
Террі кинулась до неї з криком:
— Віро! Що сталося?!
Дівчина застогнала:
— Очі… Мої очі… Дайте пов’язку…
Лаборантка обома долонями затуляла очі, кучма білого золотистого волосся виділялася на тлі чорного грунту.
— От і маєш… гріх на своїй душі, — схлипнула Террі, зиркнувши на чоловіка.
Девід, здавалося, зовсім не розгубився.
— Як це сталося, Віро? Хіба ви не чули попередження?
— Я думала, встигну… добігти до бункера…
Террі метнулась до медпункту і за кілька хвилин повернулася з лікарем. Це був терапевт, він тільки спромігся накласти щільну товсту пов’язку на очі. Дівчині допомогли підвестися, й, хоч вона ледве стояла на ногах, від карети відмовилася.
— На цьому пекельному острові немає окуліста! — бідкалась Террі. — А їй потрібна негайна кваліфікована допомога…
— Доведеться відправити на материк, — спокійно сказав Девід.
Террі з лікарем повели Віру, а Девід навдивовижу твердим кроком пішов до бункера. "Чи в нього зовсім здерев’яніло серце? — подумала Террі, ковзнувши поглядом по його безжурному, вдоволеному обличчі. — Ніби це зовсім його не стосується!"
II. ВІРА ДАЄ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ
Не без труднощів Девіду вдалося відправити свою лаборантку на лікування. Офіцер секретної служби (Террі ущипливо називає їх есесівцями) категорично заперечував, твердячи, що лікаря можна привезти сюди.
— Ще одну сторонню людину? — зауважив генерал. — В такому разі втрата інформації буде куди більша…
— А в якій мірі вона була допущена до секретної роботи, док? — поцікавився офіцер.
Девід пояснив:
— Віра працювала не в спеціальній, а в звичайній фізичній лабораторії…
Зрештою авторитет і становище доктора Девіда — творця анігіляційної бомби — вирішило справу. Потерпілу посадили на вертоліт, і через кілька годин вона вже була на материку.
Террі зауважила, як хвилювався Девід, прощаючись зі своєю лаборанткою, і дуже зраділа: він-таки не зачерствів тут, не все людське стерлося з його душі!
Та минали дні за днями, і Девід ставав усе похмурішим, замкнутим, навіть дражливим. Ніщо, крім робо-ти, його не обходило, навіть скрипки не виймав з футляра, працював несамовито день і ніч. Бувало, що не виходив із складального цеху по десять годин. Осунувся, зчорнів, тільки очі сяяли гострим блиском.
— Поглянь у дзеркало, — говорила дружина, — чи впізнаєш себе? І навіщо ті мільйони, коли не буде здоров’я?
Девід пообіцяв давати собі відпочинок. Вечорами, якщо заходив Натаніел — друг і помічник Девіда, вони влаштовували невеличкий концерт. Девід, хоч і не віртуозно, але, як для аматора, досить добре грав на скрипці, Террі акомпанувала на роялі.
Часто прогулювались, слухаючи шум хвиль і милуючись зоряним небом. Особливе захоплення Девіда викликав Юпітер.
— Поглянь, Террі, яка велич! А якби ти побачила цього гіганта в телескоп, із супутниками… Сонячна система в мініатюрі!
— Ну, супроти Сонця Юпітер малий, — зауважила Террі.
— Але він складається з тієї самої речовини — водню й гелію. Це, можна сказати, без півхвилини зірка. Йому б ще трохи маси — і запрацювало б термоядерне горно…
Вони віддавали данину і сонцю. Кожної неділі, взявши з собою сніданок, ішли до найдальшого пляжу, що золотою габою обрамляв невеличку затоку. І то вже був їхній день, там вони могли і поговорити, і послухати легіт хвиль.
Дивлячись у далину, де в сизому мареві океан з’єднувався з небом, Девід задумливо говорив:
— Зрозумій, мені хочеться зробити щось велике…
Террі хитала головою, розсипаючи золотисте волосся на засмаглі плечі:
— І ти вважаєш, що бомба…
— Та ні, зовсім ні! Справа не в бомбі, тут ідеться про концентрацію енергії в руках людини…
Тоді вона знімала свої темні окуляри і дивилась на нього примруженими, такими чистими, дитячими очима:
— Але ж і ти сам, і твоя концентрована енергія — в лапах горил!
— Ще донедавна люди одержували енергію з єдиного джерела — Сонця. Тепер навчилися розщеплювати атом. Але хіба цього достатньо? — міркував Девід. — Я хочу викопати новий колодязь, допомогти…
— Горилам? — знову перебила Террі.
Губи їй пошерхли під морським вітерцем, і вона раз у раз проводила по них язиком.
— Зрозумій, що це — наука, дослідження. А ніхто не взявся фінансувати — ні Асоціація науки, ні Фонд розвитку, не кажучи вже про уряд. А ці, як ти кажеш, горили, фінансують. Це якраз те, що мені треба.
— І тобі зовсім байдуже, в чиїх… лапах…
— Ти дивишся на все крізь темні окуляри, Террі. Окрім самого мене, ніхто не зможе пустити в дію ці пристрої. Ну, а я… не буду ж я кидати їх на міста!
— Ой Девід, мені страшно… Ти граєшся з вогнем… А що, як отой тонкогубий інженер підбере ключика? Він же не відходить від тебе й на крок. Остерігайся цього типа! Бо якщо він зуміє прочитати твої формули… Тоді ти їм будеш просто непотрібний, і вони…
— Я знаю, Террі, це дуже гостра шахова партія, та не бійся, я її виграю!
Скинула окуляри і поглянула в далечінь, океан здіймався синьою стіною, очі вбирали прозору просто-рінь, і тривога поволі вляглася, притихла. Може, й справді вона згущує фарби?
— Гарна наша планета і маленька, мов лялечка.
— А звідки ти знаєш, що маленька? — Девід радісно посміхався, дивлячись на її принадне обличчя.
— Ну, як звідки… Розміри Землі відомі — радіус трохи більший за шість тисяч кілометрів…
— Так, параметри відомі, але все ж таки ми не спроможні уявити нашу планету. Ну, от спробуй зараз, уяви Землю.
Террі заплющила очі, зосередилась.
— Ну, уявляю кулю…
— Глобус?
— Так, спочатку глобус, а зараз більшу, ще більшу…
(Продовження на наступній сторінці)