Вічно…"
ПОЄДИНОК
Вони переступили поріг, і мати одразу мов накрила Євгена мокрим рядном:
— Як же так можна? Іменинник, а повіявся казна-де? Друзі чекають. Пора починати.
Син розгублено виправдовувався:
— Пробач, мамо. Затримались. Ось за нею заходив. По. знайомтесь, Оксано, це моя мама.
Оксана виступила з-за спини Євгена, подала руку матері. Та критично оглянула дівчину, в її очах заблищали іскорки зацікавлення:
— Поліна Михайлівна. Дуже приємно. Я й не знала, що в мого Женьки такий смак. Ти-хий, тихий, а, дивися, отаку царівну знайшов.
Оксана почервоніла. Євген благально прошепотів:
— Мамо…
— Мовчу, мовчу. Оксанко, прошу сюди. До цієї кімнати. Може, вам потрібне дзеркало? Хвилиночку заждіть, я вас проведу.
Вона вернулася до сина, накинулась на нього:
— Яка красуня! Дуже рада за тебе. Певно, і батьки її люди непрості? Хто вона?
— Мати її санітарка. Батько загинув на війні.
Пухке обличчя Поліни Михайлівни скисло. Вона скорбно примружила нафарбовані вії.
— Ой синку, все граєшся в романтику, в кохання. На личко задивився, не дізнавшись, хто й що. Привів додому. Я. Це вже відповідальність… А потім доведеться розійтися, що люди скажуть? Га? У нас така сім’я!
— А я не думаю "розходитися" з нею.
— Ну от, от! — сплеснула руками мати. — Пішло, поїхало! Навіть на іменини ти псуєш мені настрій.
— Іменини мої.
— Егоїст! Ти завжди так.
— Мамо, вона чекає.
— Іду, йду. Хоч скажи, а хто вона?
— Скрипачка. Була в Парижі. Лауреат міжнародного конкурсу.
Поліна Михайлівна засяяла.
— Чому ж одразу не сказав? Воно й видно — талант! Принцеса! З такою не сором по-казатися на люди. Молодець. Хвалю. Ну йди, іди, веди її до гостей.
Євген одійшов од матері, рушив до Оксани, котра причепурювалася біля дзеркала. На серце після розмови з матір’ю лягла якась тінь. Так було завжди: кожен порив Євгена, кожна його мрія зустрічали іронію, зітхання, повчання — як треба жити. І навіть таке свято, як зустріч з коханою дівчиною, було затьмарене.
Оксана завважила зміну настрою хлопця, жартома продекламувала:
Впала на серце чорная дума.
Очі сповиті хмарою суму.
Скинь, імениннику, журу-гризоту,
Не до лиця тобі нині скорбота!
Від усмішки дівчини на серці Євгена посвітліло. Він шепнув їй:
— Не дуже кортить мені до столу. От якби нам з вами до лісу, на луки, до Дніпра, до сонця…
— Заждіть, — засміялася Оксана, — Ще встигнемо. Ведіть мене до своїх. Тільки, знаєте, — шепнула вона, — мені трохи незручно. Там академіки, вчені, фізики. А я?
— Академіків нема, — запевнив Євген. — Тільки молоді хлопці й дівчата. З кіберцентру, з інституту фізики, з консерваторії. Прошу вас. — Євген відчинив двері, його зустріли веселим гамором, вигуками:
— Кара! Кара імениннику!
— Поцілуватися з конем Богдана!
Та коли присутні побачили Оксану, в кімнаті запала тиша. Дівчина розгубилася. Євген розвів руками, кашлянув. Дівчата ревниво оглядали струнку постать Оксани, її вродливе об-личчя. З-за столу рвучко підвівся високий чорнявий хлопець, кинувся до неї зі словами:
— Ого! Євгене! Чому мовчиш? Язика проковтнув? Воно й не дивно. — Він подав руку дівчині, ґречно запросив її до столу: — Будьте, як вдома. Я Роман, старший брат оцього роз-губленого дивака. Це наші хороші друзі. А як звати вас?
— Оксаною…
— Чарівно! Незрівнянно! Братва, приймете до гурту Оксану? Знайомтеся, будь ласка. Ось Гера, Василько, Петрусь, а це — Микола.
— Дуже рада, — вклонилась Оксана.
— Сідайте ось тут, поруч мене. Женько, твоє місце там, іменинницьке! Ти ніби невдо-волений?
— Та ні, — стримуючись, відповів Євген.
Оксана сіла до столу. Роман підсунув до неї прибор, обпік гарячим поглядом. Вона прикрила очі віями, скоса розглядала присутніх. У кімнаті знову точилася жвава розмова, Поліна Михайлівна й стара повна жінка, хатня робітниця Клава, носили до столу закуски.
Євген, сівши на чільне місце, був наче сам не свій. Відчував себе обійденим, обкраде-ним. Чому від нього забрали Оксану, ще й так нахабно? Чому так розв’язно поводить себе Роман? Це нечесно, неетично.
— Ну що, почнемо? — підвівшись, запропонував Роман. — Іменинник у нас красна дівиця, то я буду тамадою. Євгенові нині стукне рівно двадцять п’ять років. Це такий вік, коли людина має бути серйозною і солідною. Побажаймо іменинникові серйозності, бо солідним він навряд чи стане. Жартую, жартую!
Всі, дружньо підсміюючись, підтримали Романа. Оксана, завваживши, що іменинник не п’є, несміливо озвалася:
— А ви, Євгене?
— Я взагалі не п’ю, — озвався Євген.
— Не звертайте на нього уваги, — гукнув Роман. — Махніть на нього рукою, він про-паща істота.
— Ну, чому ви все-таки не пригубите? — наполягала Оксана.
— А навіщо? — Євген ясними очима оглянув присутніх.
— Дуже дивно, — манірно проспівала Гера, — для чого ж ти нас запросив? Щоб диви-тися на тебе? Так ми тебе й так бачимо часто.
— А хіба відзначати іменини треба лише випивкою? Можна поговорити, посперечати-ся… Треба, щоб людина веселилася природньо, як дитя, без штучних ін’єкцій.
— Не будь ханжою, Євгене! — звернувся до нього Петрусь.
— Доморощений філософ, — Роман підморгнув Оксані. — Ви не слухайте його.
— Вікна розуму повинні бути чисті, — огризнувся Євген, — а не запльовані алкоголем. Хіба не так? Через брудні вікна що вже там побачиш? Тільки каламуть…
Гості слухали іменинникові слова зверхньо, поблажливо. Посміхалися, з апетитом поїдали закуски. На протилежному від Євгена боці зав’язалася суперечка між фізиками та музикантами. А Оксана все ще тримала свого бокала, розгублено поглядаючи на іменинника.
— Пийте, — прошепотів Роман. — Не слухайте його.
Оксана зиркнула на Євгена. Він сидів, не дивлячись ні на кого, набурмосившись. По-глянула на Романа. Той відповів їй довгим, жагучим поглядом. І вона з острахом відчула, що той погляд не був їй неприємний. І сам Роман гарний, ґречний. Класичне обличчя, рівний ніс, чорні очі, кучері з синім відблиском, як у воронячого крила. Дуже гарний, якийсь надто зовні гармонійний.
Він прикрив віями очі, прошепотів.
— Хай нам, Оксанко, буде весело…
Вона підняла келих, звернулася до Євгена:
— Євгене, за вас! За ваше щастя!
Іменинник стрепенувся, щось хотів відповісти. Ніби бажав утримати її від чогось. І не посмів. Оксана випила, червоні вуста в неї заблищали. І одразу дівчина стала трохи земнішою. Щезло щось незриме, одлетіло, випарувалося. Чари розтанули.
"Ось воно, — з болем подумав Євген. — Те, чого я завжди боявся. Банальне, звичне, буденне".
Розмова ставала гарячішою. Молодий фізик Василь, Романів товариш, жваво жестику-люючи, щохвилини поправляючи окуляри на кирпатому носі, кричав:
— Усе можна змоделювати. Все! Весь світ. Кожну рослину, тварину, кожне явище. І людину. Кібернетика охопить собою все! Це — універсальна доктрина!
— Захоплюєтесь, — заперечив студент консерваторії, знайомий Євгена, котрого звали Петрусем. Він труснув картинно буйною гривою волосся, узяв Василя за ґудзик, ніби хотів передати йому свою переконаність. — Ви переносите успіхи кібернетики навіть на ті явища, котрі їй не підвладні. Ось хоча б мистецтво…
— Ха! Що таке мистецтво? Певна сума специфічної інформації про навколишній світ. Специфічної, суб’єктивної інформації у вияві мелосу, логосу чи там живописного, монумен-тального, графічного образу. От і все!
— Це — вульгаризація.
— Дурниці! Треба брати світ таким, як він є. Для чого вигадувати якісь романтичні ка-зочки, ідеалістичні теорії? Кібернетика пояснить усе.
— Навіть інтуїцію, творчий процес?
— А чому б і ні? — іронічно втрутився в суперечку Роман. — Ось Носов та його послідовники сформують штучний інтелект, і, прошу ласкаво, милуйтеся вашими ірраціональними штучками — інтуїцією та "творчим процесом".
Василь повчально підняв пальця вгору, потім тицьнув ним у груди Петруся.
— Експеримент заперечує тебе, брате мій! Уже давно є кібери-поети, кібери-шахісти, композитори. Ваша парафія вже стає підвладна суворій науці. Творчий процес теж моделюється.
— Абсурд! Те, що вам щастить моделювати, ніякий не творчий процес. Це примітивне штампування і мавпування, переспівування того, чим горіли митці, фактично це плаґіат, крадіжка — мистецька чи літературна. Елементарне епігонство, механічне епігонство. Таку "творчість" — визнаю! — можна запроґрамувати, змусити машину видати своєрідну копію, пародію, наслідування. А я маю на увазі справжню творчість, котра змушує плакати, радіти, горіти, йти на повстання, на барикади. Ви зможете змусити свої ЕОМ пережити неповторний процес відкриття нового, оригінального?
(Продовження на наступній сторінці)