— У липні…
— Якщо встигну повернутися, прийду, — пообіцяла Оксана.
— Бажаю вам повернутися лауреатом.
— Постараюся, — засміялась вона.
Вони вийшли з танцю, зупинилися біля відкритого вікна. Па естраді зазвучав електрон-ний орґан, попливла тривожна, космічна музика. Голоси хлопця та дівчини вплелися до неї, почали сходитися, розходитися, підноситися до вражаючої висоти, падали в глибину кон-тральто та баритонального басу, шукали одне одного — і не знаходили, вічно розірвані но-жами регістрів:
Аеліто, Аеліто!
Понад світом, понад квітом
Чути поклик, чути сміх…
Поривання і кохання.
І зітхання до світання…
Ти — самотня! Ти — для всіх!
Євген схилився до плеча дівчини, прошепотів:
— Чуєте, палка уява творця змалювала величний, космічний, але такий реальний образ, що тепер казкова Аеліта для всіх закоханих ніби якийсь еталон, ніби королева любові.
— Правда, — зачаровано озвалася Оксана. — Після того, як я прочитала книгу, мені довго в снах чулося: "Де ти, Де ти, сину неба, відгукнися!"
А дует вів далі таємничий діалоґ, запитуючи, обіцяючи, стверджуючи:
Аеліто, Аеліто,
Як і де тебе зустріти,
Мови слово — як і де?
Лиш сміються дзвінко діти.
Лиш співає пісню вітер
І не чуть її ніде…
— Сон чи ні? — шепнув Євген. Вона дивно зиркнула в його замріяне обличчя, кивнула ствердно.
— Мені теж сьогодні все здається казковим, таємничим…
— Не хочеться виходити з цього сну, — зітхнув хлопець. Вона знову поклала руку на його плече. Вони ще протанцювали кілька танців. Євген, осмілівши, запитав:
— Ви додому сама… чи хтось…
Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.
— Хтось не прийшов.
Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.
— А мені можна?
— Що?
— Провести вас додому?
Вона глянула на нього, кивнула і сказала:
— Хвилинку заждіть. Попрощаюся з подругами і підемо Дівчина метнулася кудись до залу, а Євген закружляв біля дзеркала. Він п’яний. Навіжений. Чи щасливий? Невже це прав-да? Три роки мрій, і нарешті — сон збувся.
Оксана вже бігла до хлопця, на ходу вальсуючи, приспівуючи: "Вечір казковий… Сміх чи сльози? Мрія небесна, райдужні грози… В серце упала зірка пекуча… Спали утішить… чи, може, замучить?"
Вона взяла його під руку, міцно сперлася, пожартувала:
— Ведіть мене, лицарю!
Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса по-глядав на неї, мовчав. Їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поруч, у просторі, майоріли ниті кохання. Колихалися, торкалися одне одного, сплітали миттєві узори. І знову розходилися.
По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Ок-сана жила. Ввійшли у напівтемний двір.
— Наші апартаменти, — вона показала вікно в напівпідвалі, звідки блимав жовтий во-гник, — Незабаром отримаємо нову квартиру…
Нащо вона про це каже? Ніби вибачається… Яке це має значення?
Мама вже чекає мене. Не спить… — Вона подала йому руку, прощаючись. Він ніжно потиснув її, запитав:
— То як… буде?
— Так і буде, — весело відповіла вона. — Вернуся з перемогою. Тоді й прийду, — І підстрибом побігла до дверей.
— Я чекатиму, — крикнув Євген. — Я дуже буду чекати.
(З щоденника Євгена)
"…Дивний сон мені приснився.
Ніч. Довкола зубчасті стіни фортеці. Я в неволі. Тяжко, безвихідно. Морок гнітить ду-шу, серце. Я палаю бажанням вирватися з неволі, до світла, до дії, до справжнього життя.
І ось переді мною з’являється баский білий кінь. Гребонувши копитами землю, він зу-пинився, жде, поглядає розумним оком. Я скочив у сідло. Прямую просто на стіни. Спалахую такою вірою, що стіни розступаються, і я вилітаю верхи на коні в неосяжне поле.
Куди лечу, не знаю. Знаю, що захоплення, тріумф свободи підняли мене на таку височінь могутності духу, де мені не страшні вже жодні перешкоди, жодні муки.
Та ось позаду чути громовий голос:
— Повернися! Повернися, я наказую тобі!
Дивлюся назад — навздогін скаче рогата, страхітлива потвора на коні, немовби зітканому з мороку. Вона сипле полум’ям з рота, погрожує, наздоганяє.
— Нізащо! — гукаю у відповідь. — Краще згинути на волі, аніж роками гнити у рабстві!
Потвора вже близько. Ось вона схопить мене. Тоді я підіймаю руку. Хапаю з простору запаленого смолоскипа і кидаю вогонь у морду чудиську. І все зникає.
Зникла фортеця. Нема коня, потвори. Я стою на неосяжному полі. Жита, золоті, ніжні, котять хвилі під вітром. На небосхилі сонце.
Звідки такий сон? Звідки дивні, незрозумілі символи?
А втім, чому незрозумілі? Дещо ясно. В символічному відображенні бачиться мені власний стан. Моя незгода з близькими, з їхніми поняттями, переконаннями, діями. А втім, не буду про це. Не треба. Може, воно якось уладнається, вляжеться, перейде. Треба, голов-ним чином, формувати себе, роздмухувати свій внутрішній вогонь. Тоді він освітить шлях і друзям, і близьким. Треба шукати коня баского, готувати смолоскипа, щоб зуміти прогнати потвору міщанства та егоїзму.
А все-таки цікаво, як виникають ось такі сни? Чому наука мало уваги приділяє їм? Як-би я не став музикантом, то хотів би вивчитись на біофізика. Щоб поєднати живе й неорґанічне. А може, навіть потрібна психофізика, принципово нова наука, яка б могла на-малювати й збагнути величний океан психоглибин. А то спекулюють на тих глибинах — і вже стільки віків! — тисячі й тисячі шарлатанів, жерців, самозванців, брехунів, фанатиків, неуків, відвертих містифікаторів. Ось і тепер у світі пливе потік окультного бруду, щоб захо-пити душі жадібних до істини юнаків, дівчат, мільйонів романтиків. Аполоґети містицизму спекулюють на цікавості людини до таємничого, використовують інертність науки і припуд-рюють мізки барвистою порохнявою "відкриттів", "осяянь", "пророцтв". Скільки покалічених, зневірених душ! Скільки втрат для реального життя, котре потребує вмілих рук і талановитих душ! "Крішнаїти", "муновці", "аполоґети Сатани", "Свідки Єгови", безліч йоґ, безліч рецептів для осягнення "саторі", "самадгі", "мокші"! А що в результаті? Відчай, зневіра… І зловтіха втаємничених володарів усіх цих потоків псевдодуховності. Ех, як нам потрібна динаміка та енерґійність у протиставленні світові лжедуховності, правдивих науко-вих відкриттів у царині психопізнання! Психоглибини — це ж основа основ, бо всі проблеми пізнання — це проблеми нашої свідомості. Ось чому нею так намагаються маніпулювати в США, Японії, в Західній Європі.
Так багато обіцяла кібернетика, замахувалася на вирішення всіх проблем, жадала змо-делювати й процес пізнання, і сутність творчості та любові й навіть сотворити штучний інтелект. Але все то лише зовнішнє торкання до проблеми, відгомін древнього механіцизму. Треба рішуче виганяти примітив віковічної очевидності. Як колись Копернік та Бруно подо-лали інерцію птолемеївського бачення світобудови, так і тепер потрібне сміливе революційне пізнання. А "птолемеїстів" у науці, в мистецтві, навіть у техніці безліч.
Людина — всеосяжна істота. Цілий безмірний космос. Мікрокосмос. Як гарно сформу-лював Вернадський вчення про якісно новий, вищий стан біосфери, виводячи вітоґенез (життєзародження) з вселенської, космічної орґанізованості, вважаючи, що життя вічне так же, як вічна й матерія, що життя притаманне матерії на певних рівнях її орґанізованості й веде до нарощування "культурної біогоохімічної енерґії", яка й спрямована на перетворення оточуючого світу в інтересах усього людства.
Справді, можна уявити собі, як всеосяжний простір насичується мільярднолітніми по-токами інформації, що генеруються тисячами світів та еволюцій! Цілі ріки розуму, любові, всерозуміння, пізнання, пошуку, пісенності, жадоби всеоб’єднання, прагнення зустрічі. Електромагнітне море хвилюється, котить гребені далеких світів. А може, й не електромагнітне, не лише воно. Скільки ще може бути втаємничених вібрацій, корпускул, квантів, полів? Може, нас пронизують нечутні хвилі чужопланетного розуму, може, наша свідомість уже торкається надій та уболівань далеких цивілізацій? І все це формує глибини нашої свідомості, психіки? Ми ж діти не лише Сонця, як говорив Тімірязєв, ми — діти все-ленських глибин. Отримавши в спадок безмірність, ми маємо розкрити її, наситити своєю любов’ю, пошуком, дією, — дати плід. Отож і треба, так мені бачиться, не обмежуватись одним засобом пошуку — передачею математичних формул радіосигналами, можливо, слід пошукати й інший ключ, скажімо, ключ мистецтва, краси, гармонії. Бо вони можуть мати здатність дуже чутливо відгукуватися на камертон етики, естетики, любові.
(Продовження на наступній сторінці)