Серденя хлопчика калатає швидко-швидко, ноги терпнуть від страху, але він закушує губи і рве міцні віти папороті.
— Де ти, Святоборе, хутчій! — чути голос Глиці.
— Я зараз, дідьо…
Хлопчик раз за разом носить оберемки м’якого зілля. От вже досить на двох! Глиця лізе під коріння поваленого дуба, в глибині ями вимощує папороттю.
— Лізь сюди, синку.
Святобор заповзає в схованку. Як тут тепло, затишно. І зовсім не страшно. Хлопчик притиснувся всім тільцем до грудей Глиці, скрутився калачиком. Очі його склепилися, хвилі дрімоти владно заколисували дитячу свідомість.
— А вовки не нападуть на нас, дідьо? — бурмотів хлопчик.
— Спи, синку, не нападуть…
— Мені не страшно з тобою, дідьо… ти хороший… ти рідний…
— Спи, Святоборе… ти справжній вояк…
Хлопчик замовк. Незабаром почулося тихе сопіння. Лише руки та ноги Святобора інколи сіпалися, та з вуст зривалося схлипування.
А Глиця не міг заснути. Розбурхана кров розганяла сон, нестерпно боліли розтривожені рани на підошвах. А ще боявся вояк нападу вовків або ведмедя. Нині якраз той час, коли звірі виходять на полювання… Треба остерігатися!
Глиця витягнув з сагайдака лук, поклав стрілу на тятиву. Якщо сунеться хижак в діру — тут йому й кінець!
Десь недалеко затріщали чагарі, почулося незадоволене хрюкання. Глиця затаїв дух, прислухався. Вепри! Ну, цих не страшно, вони ніколи не полізуть до схованки, якщо їх не розізлиш!..
Потім вепри десь відійшли геть. Над долиною запанувала тиша. Тільки вгорі шелестіло листя дубів під ніжним подихом нічного леготу. Потроху притупився біль в ногах Глиці, тихе сопіння хлопчика діяло заспокійливо, наганяло дрімоту. Темрява прорізалася багряними язиками полум’я, перед очима вояка заблищало зловісне вістря жертовного ножа, потім крики козар оглушили його…
Глиця стрепенувся, розплющив очі. "Геть, маро! То минуле, його треба відкинути… Дай мені спокій, відійди в край темних духів! Завтра зійде ясне сонце, під його промінням мені йти далі по важких дорогах життя… Згинь же, примаро ночі, не заважай живим!.."
Спливали важкі хвилини марення, дрімоти. Над заснулим лісом котилася темно-синя ніч. Тільки перед світанком вона знемогла змученого Глицю, і він заснув тривожним, неспокійним сном…
Три дні і три ночі пробиралися втікачі на захід. Харчі, знайдені хлопчиком в пограбованому городищі, були з’їдені. Тепер доводилося їсти тільки дику малину, суниці, гіркі жолуді. Інколи по дорозі траплялися в дуплах рої диких бджіл, і тоді Глиця і Святобор ласували запашним медом, запиваючи його водою з озер або лісових струмків.
На четвертий день Глиця знеміг. Він вже не міг іти, навіть опираючись на палиці. Підошви ніг напухли, ними не можна було доторкнутися до землі.
Вояк сів під дубом, розмотав брудні ганчірки, відкинув зігнилі листки подорожника. Нарвав лопухів, посипав широкі листки м’якою травичкою, притулив їх до спечених місцин. Ступні почорніли, в тріщинах проглядало криваво-чорне м’ясо.
— Ой, дідьо! — скрикнув Святобор. — Які страшні ноги в тебе!
— Страшні, хлопче, — болісно відповів Глиця. — А треба ще йти далеко. Хоч би два дні протриматися… А там, може, люди трапляться і поможуть мені…
— Дідьо! — скрикнув хлопчик. — А може, я сам!..
— Що ти сам?
— Доберуся до людей! І скажу їм… що тобі треба поміч…
Глиця добродушно усміхнувся, покрутив головою, зморщившись, знову обкрутив ступні ганчірками.
— Ні, синку… Сам ти загубишся. Поглянь, які дрімучі і чужі ліси. Як ти знайдеш серед них дорогу? А коли й знайдеш — назад не вкажеш путі… Ні, вже якось будемо пробиратися разом. На ноги не можна ступати — поповземо, Святоборе, а таки виповземо з лісу до Славути…
Глиця відкинув палиці геть, прив’язав меч на спину і поволі поповз на колінах поміж стовбурами дерев. Святобор, тримаючи лук і стріли, дріботів поряд, ковтаючи слину від голоду. Інколи він нахилявся, виривав попід дубами тугі гриби і з’їдав їх. Але слизька маса не давала наїдку.
Перед втікачами виросла густюча стіна велетенських папоротей. Глиця знеможено зупинився перед ними, трохи спочив.
— Доведеться обходити ці хащі. — сказав він. — Я не пролізу крізь них…
Святобор не встиг відповісти. Він сторожко прислухався, смикнув Глицю за плече.
— Дідьо! Чуєш?
Папоротники затріщали. Там, мабуть, йшов великий звір. Глиця метко підповз до хлопчика, вхопив лук, прилаштував стрілу.
— Ховайся за дерево, — крикнув він.
Хащі розступилися, почулося ревіння. Морда велетенського ведмедя нависла над втікачами…
ГЛАВА ТРЕТЯ
ЛІСОВА СХОВАНКА
1
Притулившись до дуба, Глиця підняв лук і натягнув тятиву, прицілившись в око ведмедю. Але стрілити він не встиг. З хащів почувся спокійний голос:
— Опусти стрілу, вояче.
Глиця вражено завмер. Руки його опустилися, погляд намагався знайти того, хто промовив слова по-яровитськи. Хлопчик теж здивовано виткнув біляву голову з-за стовбура і прошепотів:
— Дідьо… А звірина смирна! Диви… вона не нападає на нас.
Ведмідь, справді, дружелюбно принюхувався до незнайомого духу дивних людей, привітно блимав маленькими очицями. Папороті ліворуч од звіра зашелестіли, розступилися, і втікачі побачили людину.
Це був старезний дід з сивою бородою до колін, одягнутий в довгу сорочку з вовчої шкури, підперезану грубим ременем. Він спирався на велику сучкувату палицю, погляд десь ховався під кудлатими бровами, ціла грива довгого білого волосся спадала на спину. Дід жалісно подивився на немічного Глицю, потім побачив Святобора, що виткнувся з-за дерева, лагідно всміхнувся йому.
— Хто ви, подорожні? — почулося запитання.
— Яровити, — відповів Глиця все ще насторожено. — З роду Ведмедя…
— Чув. Тільки чому ж ви тут? Ваш рід займає урочища в тій стороні, звідки ви йдете…
— Немає нашого городища, діду! — похнюпився Глиця. — Оце все, що лишилося від роду — я та хлопчина мій… Всі інші — в полоні або побиті…
Дід опустив голову, довго мовчав, і маленькому Святобору він здавався могутнім деревом, що раптом виросло з-під землі і набуло химерної форми людини.
— Це давня біда яровитів, — нарешті озвався дід. — Мов сова на зайців, нападають чужинці на них, а вони, знай, гризуться поміж собою!.. Ну, та прийде час… прийде час…
Ведмідь підступив до діда, штовхнув його мордою в плече, лагідно ревнув. Старий погладив звіра по лискучій спині, почухав за вухами.
— Звірина приручена, — пояснив він, — це мій товариш і помічник. Він каже, що треба допомогти подорожнім.
— Нам? — роззявив рота Святобор, дивуючись.
— Еге ж, вам, — всміхнувся дід. — Ми з Громилом — це ведмедя так звати — знаємо тутешні місця, можемо вказати дорогу, куди слід. Ну, так куди ж ви прямуєте?
— Не знаю, — понуро відповів Глиця. — Бачите, діду, ноги мої негодящі… Куди мені з ними. Ось коли можете, дитину заберіть, допоможіть їй. А я — сам знайду, що робити… Якось викручусь…
— Пусте говориш, — розсердився дід. — Я ж не козарин якийсь, щоб кидати яровита в біді. Ходімо до моєї схованки. Спочатку треба лікуватись, а потім поговоримо. Їсти хочете?
— Я потерплю, — сказав Глиця. — Хлопчику дайте, коли щось є.
Дід вийняв з торбинки шматок зав’яленого м’яса, дві лісові груші-гнилиці, обдмухав їх і подав Святобору. Сині оченята хлопчика засяяли радістю і вдячністю, він схопив гостинець і почав жадібно уминати його. Дід погладив хлопчика по голові і знову повернувся до вояка.
— Йти ще далеченько. Третину дня. На колінах далеко не заповзеш. Отож сідай на ведмедя.
— На ведмедя? — здивувався Глиця. — І він дозволить?
Дід підійшов до ведмедя, шепнув щось йому на вухо. Звір, потершись мордою об руку діда, підійшов до Глиці і приліг біля нього, поводячи ситими боками. Святобор завищав у захваті.
— Дідьо! Ти поїдеш на ведмеді? А мені можна?!
— Можна, дитя моє, — затрусив головою дід. — Він повезе вас обох…
Глиця, спираючись на руку старого, вибрався на спину звіра, охопивши його за товсту шию. Ведмідь легко випростався, повернувши голову до вершника, дружньо щось завуркотів. Чудно, дивно Глиці. Останні дні були для нього такими незвичайними, що він навіть щипав часто себе за руку, мов хотів відігнати кошмарні видіння. Знущання духовида, ганебна жертва, напад козарів і потім чудесний рятунок! — хіба така доля могла випасти одній людині? І, нарешті, коли надія покидала пораненого, скаліченого вояка, Світовид знову послав їм поміч в образі діда з прирученим ведмедем. А може, це не людина? Може, то дух лісовий, покровитель бідуючих і нещасних? Як там не є, а гаряча надія на кращу долю, що тліла іскрою в грудях Глиці, розгорілася з новою силою, провіщаючи успіх і майбутню боротьбу…
(Продовження на наступній сторінці)