Лисиця вискочила на груди старому, облизала його вуса і бороду. Потім метнулася знову в хащі, оглядаючись, ніби запрошувала до господи. Ведмідь рушив за нею, важко розгортаючи кущі калини.
— Заходьте і ви, — гостинно сказав дід, прямуючи за ведмедем. Глиця на колінах поповз за ним. Святобор, тримаючи лук та сагайдак, ішов слідом.
Відразу за кущами калини темнів невеликий хід, що вів прямо в кручу. Ще кілька кроків — і спереду засяяло слабке світло. Згори проникало через маленький отвір сонячне проміння. В тому світлі Глиця і Святобор побачили Громила і Тоцю, які задоволено вмостилися в кутку печери, очікуючи господаря.
В стіні печери була видовбана ямка для багаття, вгору, поруч з світловим отвором, тягнувся закопчений димохід. Праворуч стояв грубо зроблений лежак, покритий шкурами, в кутку виднілися рогатини, кошелі і ще якісь знаряддя. Дід підхопив Глицю попід пахви, допоміг вилізти на лежак.
— Ану розмотуй, вояче, ноги. Ну, ну, терпи… Ай-ай! Погана справа… дике м’ясо з’явилося! Ну та нічого, вилікуємо! Накладу цілющої травки, полежиш днів десять і будеш знову здоровий. Гей, хлопчику, бачиш хмиз в кутку? Неси ось сюди, будемо розпалювати вогнище. Та жвавіше — тепер ви тут господарі!..
Святобор наносив у шнурку хмизу, дід викресав вогню. Веселий вогник затанцював серед сухого гілля. Потім дід дістав з кутка великий казан з водою і поставив його на вогнище.
Глиця відчував, як могутні обійми втоми стискують його мозок — відбирають силу, заколисують.
Мов крізь сон, він чув, що дід обмиває гарячою водою рани на попечених ногах, прикладає якісь пахучі трави. Приємна прохолода втишує страшний жар, котиться по всьому тілу, несе покаліченого вояка в чудесний край химерних видінь…
…Минула осінь, зима. Глиця і Святобор жили в печері разом з дідом і двома звірами. Громило спав у кутку цілими днями, Тоця полювала на зайців, а Глиця переймав од діда його мудрість, знання природи, тварин і світу. Він вивчив трави, якими здавна знахарі лікували всякі хвороби, мову звірів і вечорами навчав лисицю дивних штук, викликаючи в хлопчика радість і захоплення…
Та ось прийшло нещастя в лісову схованку. Помер дід. Він прийшов з лісу, підкликав Глицю, ліг на лежак і прошепотів:
— Йду до Світовида. Прощай, сину… Те, що дав я тобі… віддай яровитам…
Востаннє піднялися груди діда і опустилися. Ведмідь тужливо заревів, підійшов і довго стояв над мертвим господарем і товаришем своїм, глухо схлипуючи.
Глиця вирив яму недалеко від печери, під віковим в’язом. Вдвох із Святобором вони закопали діда, а Громило цілу ніч сидів над могилою, тоскно дивлячись на холодне кружало місяця, що байдуже пливло в чорному небі.
На світанку ведмідь, обнюхавши могилку, пішов геть від печери. Глиця кликав його, вмовляв, але звір, не обертаючись, йшов у хащі. Він більше не з’являвся біля печери…
Одного весняного ранку Глиця з Святобором вирушили в дорогу. Вони набрали в торбу в’яленого м’яса диких кіз та сушеної риби, попрощалися з могилкою діда і рушили через чагарі й ліси в той бік, де протікала велика річка яровитів — Славута. Слідом за ними бігла Тоця.
4
На другий день вони вийшли до широкої, зеленої долини. Ліс розходився півколом, а спереду, в блакитному мареві, видно було високі кручі.
— Що то, дідьо? — здивовано запитав Святобор.
— Мабуть, береги Славути, синку. Дійдемо — побачимо…
То, справді, виднілися правобережні кручі. Надвечір мандрівники добралися до якоїсь вузької протоки, перебрели її і, пройшовши з три сотні кроків, опинилися над Славутою.
Якийсь дивний настрій запанував у душі Глиці, коли він поглянув на красу яровитської ріки. З-за високих круч передзахідне сонце кидало багряні стріли на могутню течію, громади барвистих хмар відбивалися на широкому плесі, купаючись у прохолодних глибинах Славути. Вечірні голубі тумани колихалися над водами, осідали на високі трави лугові, обнімали ніжно-прозорими косами плакучі верби і лози.
Глиця радісно вдихнув на повні груди свіже, цілюще повітря і поглянув на північ. Десь там, за тими туманами, Київ.
Ще день-два, і вони побачать яровитів, рідних, своїх…
Бур’яни позаду зашелестіли. Святобор тривожно скрикнув. Глиця вихопив меч і хутко повернувся. На мандрівників націлились десятки рогатин. Їх оточили люди, одягнені в бронзові кольчуги і блискучі шоломи.
— Хто ви? — пролунав грізний голос.
— Яровити! — твердо відповів Глиця. — Що вам потрібно від мене і оцього хлопця?
Вояки зареготалися.
— Балакучий. І не з боягузів. Поведемо його до Кия, хай подивиться — може, він козарин!
Глиця радісно стрепенувся. Кий? Вождь об’єднаних родів?
Мандрівників привели до широкої затоки, де серед густих заростів колихалися на спокійній воді великі дуби з вітрилами. Наперед вийшов високий вояк. Велике чоло його обрамлювали сивіючі кучері, темні очі дивилися на Глицю уважно, пронизливо. Глиця витримав той погляд.
— Я Кий, — сказав нарешті високий вояк. — Ти чув про мене?
— Чув, — твердо відповів Глиця. — Хай Світовид благословить тебе! Саме до тебе йшов.
— До мене? — здивувався Кий. — Говори…
Глиця гаряче розповів вождю про свої пригоди, про свої думи, болі і надії. Він говорив про силу і розум яровитів, про їхню темну душу і про бажання вирватися до світла, він говорив про необхідність єднання, щоб протистояти навалам ворогів. Дружинники Кия замислено слухали Глицю, схвально хитаючи головами, а вождь сказав:
— Ти молодий, та вже бувалий і мудрий! Я щасливий, що серед яровитів є такі люди, як ти. Наш рід-плем’я радо прийме тебе! А хлопчика-сироту я візьму за сина, бо Світовид послав мені тільки одну дитину. Хочеш бути сином мені? Говори?
Святобор потупив оченята донизу, потім, переминаючись з ноги на ногу, поглянув на Глицю. Той підбадьорливо усміхнувся.
— Говори, Святоборе! Що серце твоє підказує тобі?
— А ти, дідьо? — прошепотів хлопчик. — Я не хочу без тебе…
Дружинники Кия схвально загомоніли. Один з них — великий, як гора — приязно поклав широку долоню на біляву голівку.
— Доброго сина матимеш, Кий, — скупо сказав він. — Другів не забуватиме…
Кий підхопив Святобора на руки, підняв високо над головою.
— Не турбуйся, сину! Житиме твій дідьо поряд з тобою, вчитиме тебе всьому, що потрібно майбутньому вояку і сину вождя. Ну так говори — згоден?
— Хочу! — вже сміливіше сказав хлопчик, і щоки його запаленіли від ледве стримуваного почуття радості. Йому з першого погляду сподобався цей могутній вояк, якого всі називали вождем.
— Як ім’я твоє?
— Святобором кличуть.
Кий опустив хлопчика додолу, оглянувся навколо, ніби, когось вишукуючи.
— Гей, Ратиборе, де ти?
Біля вождя з’явився чорнявий хлопчик, трохи старший за Святобора. Він похмуро зиркнув на майбутнього брата свого і, засопівши, одвернувся. Серце Глиці важко стислося. Щось недобре відчув він у погляді сина вождя.
А Кий, не помічаючи нічого, під радісний, схвальний шум дружинників вів далі:
— Підступіть ближче! Ради успіху нашого, ради майбутнього яровитів нині я освячую ваше братство на водах Славути. Давайте сюди роги, наливайте меду. Ану, Ратиборе, підставляй руку! Не бійся! Ти теж, мій новий сину!
Кий мечем різонув пальці обох хлопчиків, змішав їхню кров з медом, дав випити. Над широкою затокою залунали привітальні вигуки. То яровити чествували вождя з появою нового сина.
А трохи пізніше, коли зайшло сонце і перші зорі відбилися в плині Славути, на щоглах дубів затріпотіли вітрила, напнули широкі груди і понесли дружину яровитів проти течії, до Києва…
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
ЛИХА ЗВІСТКА
1
Два дні і дві ночі понад лісами линув дивний шум. Стара вовчиця не виходила на полювання, не дозволяла дітям — чотирьом опецькуватим, наїжаченим вовченятам — ні гратися, ні бігати на водопій до річки, що протікала зовсім поряд, під невисокою кручею. І густий віковічний ліс теж мов занімів, прислухаючись до грізних звуків. Там, за річкою, чувся брязкіт, крики, іржання коней. На верховіттях дубів густими гронами сиділи ґави і круки-стерв’ятники. Вони всі дивилися на степ, який розстилався сивими сувоями тирси аж ген за річкою. Деякі ґави нетерпляче каркали, неспокійно зривалися з місця, облітали коло поза річкою, але не сміли опускатися на поле, де горіли багаття і в димному тумані метушилися люди, виблискуючи мечами. Тоді птахи знову сідали на дерева і чистили довгі дзьоби, готуючись до ситої трапези.
Вовчиця знала, що ґави і круки недаремно прилетіли сюди. Мине ще день-два, і на полі лежатимуть трупи, багато трупів людей. Вовченятам теж що-небудь перепаде. Поміж мертвими ходитимуть осиротілі коні. Їх зовсім неважко спіймати. Ото ситий обід буде для діток! Саме тому мати-вовчиця і не хотіла виходити на полювання. Дичина розбіглася в глибину лісів, а залишати напризволяще вовченят не дозволяло неясне почуття перестороги.
Вовченята затіяли гру Посеред кубла, влаштованого під поваленим бурею в’язом. Хтось з них жалібно завищав. Вовчиця незадоволено загарчала, уважно прислухалася.
(Продовження на наступній сторінці)