Прощайте, густі ліси… Ви співали мені в дитинстві чарівні думи, розповідали правдиві билини, вкладали в душу мою любов до краси…
Прощайте, озера — очі землі моєї. У ваших водах-зіницях шукав я відбитків власних думок… і часто знаходив їх. В ясні дні ви були ясними, в хмарні часи ви туманіли, ховаючи усміхнену блакить в глибину, а в бурю ви гнівно нахмурювалися, шаленіючи від гніву. Ви були схожі на душу мою…
Прощай, городище, прощайте, сини роду Ведмедя! Діти ваші зрозуміють мене… і згадають добрим словом, сумним словом…"
Але чому така тиша? Зупинилося сонце на небі, замовк вітер, завмерли в тривозі віковічні дерева, і навіть димок посеред жертовника перетворився в примарну сиву цівку, яка вперлася одним кінцем в кам’яний поміст, а другим сягнула голубого неба…
Духовид став на підвищенні поряд з ідолом Ведмедя, підставив до шиї Глиці священний келих і замахнувся ножем…
3
Глиця заплющив очі, очікуючи удару. Одна мить… і тьма обійме його… і навколо буде не ясний, широкий світ рідної землі, а довгі ряди померлих предків…
Спливали хвилини… Чи то мить видовжилася, щоб завдати Глиці зайвих страждань?! Чути крики і шум. Звідки?
Глиця розплющив очі і вражено скрикнув.
Юрма безладно розсипалася врізнобіч, жінки і діти лементували, і тільки вояки вилаштувалися широким півкільцем, наїжачившись рогатинами і мечами. Вони всі, як один, повернулися спиною до жертовника. Що трапилося? Що загрожує яровитам?
Глиця примружився від сонця і побачив лавину вершників, які з гиканням і криками мчали серед дерев прямо до капища Ведмедя. Стріли рясно сипонули прямо в гущу яровитів. Почувся стогін. Впали вбиті й поранені. Серце у Глиці занило. Козари! Жорстокі і підступні вороги, які стоять таборами біля ріки Рубіжної!..
Розлючені коні козар врізалися спітнілими тушами в гущу синів Ведмедя. Задзвеніли мечі. Галас і прокляття, відлунюючи в яругах, покотилися над лісом.
На жертовник вискочив батько Глиці, його темне, зморшкувате, мов кора в’яза, обличчя скривилося змішаним почуттям жалю і тривоги. В запалих очах заіскрилися вогники теплого почуття.
— Сину! — аж застогнав батько. — Прости!.. Боги покарали нас за тебе!
— Тату!
— Зараз! Я розв’яжу тебе! А-а-а!..
Ніби сердитий джміль, завила козарська стріла і вдарила прямо в спину батька. Він захитався, випустив меч, тьмяніючим поглядом намагався зустріти очі сина.
— Тату!!!
Даремно! Важко впав старий яровит, прикривши широкими грудьми вірний меч. А сини Ведмедя вже ледве тримаються, втрачаючи під ударами козар кращих вояків своїх…
Глиця болісно дивився на побоїще, і сльози котилися по його щоках. То були сльози жалю і безсилої ненависті. Як швидко справдилися його слова! Ворожа навала впала зненацька, як грім з небес! Як жорстоко розплачуються сини роду Ведмедя за жахливу необачність, за злочинну нерозумність! Якби стояли на рубежах племен згуртовані бойові дружини яровитів, не посміли б степовики плюндрувати городища полян і древлян!..
Жорстокий бій закінчився. Десятки трупів встилали широку галявину. Живих вояків і молодих жінок козари зв’язували довгими мотузками, лаштували в ряди за своїми кіньми. Малих дітей і старих яровитів вони виловлювали поміж деревами і з криками проколювали кривими шаблями.
Глиця до крові кусав свої вуста, сльози сліпили його очі.
"Руки мої зв’язані, тіло моє розтерзане! Чому не можете ви розірвати пута, нащо дозволяєте погляду моєму бачити ганьбите роду!.."
Один з козар — широкоплечий, рідкозубий, з хижою посмішкою на рябому безволосому обличчі — круто осадив коня біля жертовника, побачив прив’язаного Глицю.
— Ха-ха-ха! — зареготався ворог, відкидаючись в сідлі назад. — Ви тільки погляньте! Вони приготували жертву своєму богу! Ха-ха-ха! Безсилі, мабуть, і нікчемні їхні боги, коли вони навіть не попередили яровитів про наш напад!? А коли так, то, може, жертву прийме наш бог!
Козар одв’язав від сідла смолоскип і під загальний регіт чорних вершників своїх запалив його. Потім, широко розмахнувшись, пожбурив клубок вогню прямо на купу хмизу, розкладеного під Глицею.
Затріщали віти, багряні язики полум’я застрибали поміж гілками, густий задушливий дим вдарив Глиці в лице.
— Прощай, яровите! — почувся приглушений насмішкуватий голос козара в супроводі страшного сміху ворогів.
Потім залементували жінки, заіржали коні, і валка козар та полонених потяглася назад. Незабаром густа стіна лісу сховала її.
А багаття розгоралося, підбиралося вище, і вже лизало босі ноги Глиці пекучими червони жалами…
ГЛАВА ДРУГА
РЯТУНОК
1
Пекельний біль пронизав тіло Глиці. Підошви ніг почали тріскатися, полотняні штани затлілися. Вогонь розгорався все буйніше, в обличчя дихало нестерпним жаром. Дим виїдав очі вояка, губи запеклися…
Глиця застогнав, підвів обличчя вгору.
"Ясний Яр-боже, Світовиде! Пошли мені в серце вогняну стрілу, припини мої жахливі муки! За що маю терпіти таку наругу і ганьбу?!"
Сонце не відповідало змученому вояку. Лагідно всміхаючись, воно безтурботно котилося по блакитному небу. Понад лісом закружляли хижі птахи, що вже почули здобич.
Навколо лежати тільки трупи козар і яровитів, нікому було допомогти Глиці або хоч прикінчити його, щоб позбавити мук.
І раптом Глиця почув голос, неясний писк. Чи, може, йому лише здалося?! Ні, знову хтось кричить. За димом не видно! О, проклятий вогонь, він вже добирається до кісток!..
— Ді-і-і! — лунає жалібний крик.
Вітер колихнув багаття, дим котиться вбік. Глиця розплющив очі і побачив людину. Власне, це була дитина яровитів, маленький хлопчик років семи, одягнений в брудну сорочечку до колін. Він виповз з-під трупа матері, вбитої козарами, і смикав її за руку, розмазуючи сльози по щоках.
— Ненько-о-о! — ревів хлопчик, зі страхом озираючись довкола. — Встава-а-ай, ненько-о-о!
Мати не ворушилася. Хлопчик подивився навколо, ніби хотів знайти допомогу. Його погляд впав на прив’язаного Глицю. В дитячих оченятах з’явився вираз радості і надії.
— Дідьо-о! — залементував хлопчик, простягаючи руки до жертовника. — Зійди-и з бо-о-ога!.. Ма-ама-а не хоче встава-а-ати! Ой дідьо-о… зі-іди!..
— Дідьо не може зійти! — слабіючим голосом крикнув Глиця. — Вогонь палить мене… Хлопчику… милий… одгорни багаття!..
Хлопчик відразу збагнув, що треба робити. Він озирнувся, знайшов перебиту рогатину біля мертвого вояка, схопив її і вичарапкався на жертовник. Затуляючись рукавом від жару, хлопчик уткнув палицю в багаття і хотів зрушити його. Та дитячих сил було замало для цього. Розворушений вогонь ще лютіше заскакав по сухому гіллі, лизнув багряним язиком обличчя Глиці. Вояк страшно закричав, хлопчик відскочив вбік. Він збагнув дитячим розумом своїм, що дідьо згорить, якщо не погасити багаття. Але що робити, чим погасити?..
Він крикнув і метнув ратище рогатини в багаття, ніби в груди якогось дикого звіра. Але вогонь не слухався його, тріщав, плювався золотими жаринами. Тоді хлопчик схопив покинуту на жертовнику накидку якогось вояка і кинув її на багаття…
Вогонь на мить ущух.
Хлопчик скочив з кам’яного помосту і, схопивши рученятами козарський кожух, притягнув його до багаття. Накидка вже починала тліти, вогонь знову прорвався крізь благеньку запону.
Товстий кожух упав посеред багаття. Хлопчик рогатиною розправив його. Полум’я зникло, але натомість повалив смердючий, задушливий дим. Запахло смаленою вовною.
— Дідьо-о! — знову закричав хлопчик. — Вже не пече-е!.. Зійди з бога-а-а!..
Глиця не відповідав. Очі його склепилися, вуста не ворушилися, на підборідді запеклася кров. Хлопчик схлипнув, підбіг до матері, поторсав її за руку. Очі матері стали скляними, тіло захололо. Хлопчик зрозумів, що залишився сиротою. Тоді він знову повернувся до жертовника, марно закликаючи "дідьо" злізти з кам’яного стовпа…
Багаття згасало під покровом товстого кожуха, жар зменшився. Повіяв вітер, дим і чад від тліючого вугілля покотився над землею. Хлопчик побачив, що "дідьо" прив’язаний до стовпа ремінною вірьовкою. Тоді він догадався, чому Глиця не міг злізти з "бога".
Трохи подумавши, він понишпорив навколо, побачив меча під трупом старого вояка (це був батько Глиці). Схопивши покійника за руку, хотів зрушити його з місця. Сили не вистачало. Тоді хлопчик схопився за держак і, впершись ноженятами, витягнув меч з-під трупа.
Вибравшись на підвищення поряд з фігурою Ведмедя, просунув меч поміж реміння і почав натискувати на держак, водячи вістрям до себе і від себе. Одне за одним спадали пута з Глиці, його голова схилилася донизу, потім все тіло колихнулося і гримнулося на поміст жертовника.
Важкий стогін вирвався з вуст вояка. Хлопчик кинув меч униз і, радісно закричавши, стрибнув з підвищення.
— Живий дідьо! — пролунав щасливий голос над галявиною, і злякане вороння з карканням закружляло над трупами. — Вставай! Ти чуєш — вставай, дідьо-о!..
— Води-и, — прошепотів Глиця, не розплющуючи очей.
— Зараз… Я принесу води, — радісно відповів хлопчик. — Тут недалеко є струмок… я зараз, дідьо… тільки ти не вмирай… бо я один… мами нема…
(Продовження на наступній сторінці)