— Я вірю нашим хлопцям… Отже, вони сядуть на Мімас, виконають завдання, а повертаючись, знову поповнять пальне в атмосфері Титана…
— Ви говорите так, ніби впевнені в успіху…
Соколов нахмурився, помовчав, ніби підшукуючи слова, потім зітхнув.
— Так… Очевидно, що дійсність не завжди збігається з планом… Проте, якщо нема певності — краще нічого не починати.
Електромобіль з шурхотом вискочив на бетоноване покриття космодрому і зупинився біля великого ку-пола диспетчерського пункту. Соколов вийшов з машини, з хвилюванням попрямував до входу. Побачив три постаті. Дві високі, одну — тоненьку, струнку. Всього кілька кроків мав зробити академік, а за той нікчемний відрізок часу перед його внутрішнім поглядом пролинула вічність…
Мільйони людей, мільйони юнаків і дітей омріювали ці знаменні дні. Вони тисячі разів проводжали своїх героїв у далекі світи, вболівали за ними в тяжких пригодах, допомагали в нещастях, раділи успіхам. І ось… ожили сторінки книг Живі герої стоять на полі космодрому, готуються в небезпечний шлях. Чи повернуться вони? Чи допоможе їм пристрасне бажання мільйонів сердець?
Вуста Соколова мовчали. Він зупинився перед своїми учнями, зустрівся з поглядом кожного.
Огнєв. Людина-камінь. Суворе обличчя, а глибоко, в очах — океан ніжності. За нього можна бути спо-кійним. Корабель в надійних руках.
Савенко. Мрійник, безстрашний астронавт. Для нього нема в світі перешкод. Колись ця його риса була небезпечною. Ще досі пам’ятає Соколов, як Савенко під час пробного польоту е кілька разів перевищив швид-кість учбової ракети, форсувавши двигуни. За це він був на місяць позбавлений права на політ. Що ж, така при-страсть притаманна юності. Але тепер бунтівливе море заковане в гранітні береги міцної волі. На Савенка мож-на покластися в будь-якій скруті…
Шура… Олександра Місяць. Радистка корабля. Феноменальна дівчина. В двадцять років вона вже інже-нер вищого класу. І навіть опанувала майстерність пілотування ракет на трасі Земля–Місяць…
Дівчина перша кинулася до Соколова, припала до грудей. Потім схилилася, поцілувала його руку.
Академік зніяковів, поцілував її в лоб.
— Для чого ти… Шурочко?
Обличчя Шури поблідло. Вона крізь сльози дивилася на Соколова і говорила щирі, сердечні слова:
— Ви не тільки людина… Ви символ майбутнього… Вам будуть наслідувати тисячі юнаків і дівчат, які ще навіть не родилися… Ось чому я цілую ваші руки… Спасибі вам за все… Сергію Олександровичу… Спаси-бі, учителю., ви так багато зробили для нас… спасибі за велику, чудесну дорогу…
Хвиля ніжності залила душу Соколова. Але він стриманий, навіть трошки суворий.
— Спасибі, Шуро… Але всі ми лише здійснюємо мрію покоління… Ми тільки стріла в руках планети…
З Огневим і Савенком обнялися мовчки, поцілувалися по-слов’янському. Підійшов Мен, потиснув руку Шурі. Повернувся до Огнєва і Савенка. З трудом підбираючи слова, сказав:
— Ваш політ… не простий. Це не тільки справа науки, техніки… Це запитання людської душі… Планета буде ждати відповіді — хто оточує нас в просторі — вороги чи друзі? Я бажаю вам успіху, мужні люди…
На пульті, в диспетчерському пункті, спалахнув червоний сигнал. Почувся голос в динаміку:
— Чергова ракета "Космоград–Місяць" готова до старту. Просимо займати місця.
— Пора,— зітхнула Щура.
Останні потиски рук. Три постаті, одягнені в сріблисті комбінезони, рушили до центру космодрому, де виднілися сигари ракет. Соколов ще кілька кроків пройшов поряд з своїми учнями, зупинився, потім потер чоло долонею, ніби щось згадуючи.
— Щось хотів сказати тобі, Іване… Дуже важливе… Ага, згадав… Я довго думав про наступну зустріч. Хочу, щоб ви пам’ятали одне… Не чекайте нічого схожого на нас… Ви чуєте? Хай будь-який вигляд не буде для вас несподіванкою!
— Я розумію вас, — серйозно відповів Огнєв. — Ми вже говорили про це…
— І ще одне… Може, вони зовсім не з інших систем…
— Як? Ви гадаєте… що тутешні?
— Все може бути…
— Марс?..
— Гадаю, що ні…
— Невже Юпітер? Сатурн?
— Будьте готові до всього, друзі мої… Будьте справжніми вченими… А тепер поспішайте…
Космонавти пішли. Огнєв кілька разів оглядався назад. Там, біля купола диспетчерського пункту, непо-рушно стояла постать їхнього вчителя. Що значили його слова? Які несподіванки вони віщували екіпажу кос-мічного корабля?..
СТАРТ
В той час люди Землі вже зробили перші рішучі кроки в Космос. На Місяці було побудовано кілька нау-ково-дослідних пунктів, створено радянську міжпланетну станцію і обсерваторію. Десятки автоматичних ракет з приладами облетіли найближчі планети — Венеру і Марс. Але фотографії, які вони передали на Землю, внес-ли ще більше суперечливого в думки вчених, ніж існувало досі. Грунт під ногами вчених, які заперечували ро-зумне життя в системі Сонця поза Землею, захитався. Прилади сфотографували невеликий венеріанський супу-тник. Його не було видно в телескопи завдяки сильному блиску планети. Супутник мав неправильну кільцеви-дну форму. Ентузіасти вважали його штучним. Консерватори, як і слід було чекати, заявили, що це великий астероїд.
Марсіанські супутники теж ставили загадку. На фотографіях, переданих автоматичними станціями, вони здавалися ідеально кулястими. Таких утворів у природі не було.
Крім того, думка про надзвичайну виключність життя у космосі, яку так пристрасно захищав ідеалістич-ний вчений Джінс, була нещадно розбита вже першим дослідженням Місяця. Навіть на природному супутнику Землі, в умовах майже повного вакуума, в кратерах, цирках, в щілинах і проваллях існувало життя. Воно чіплялося за будь-який притулок, воно використовувало найменшу можливість вбирати в себе необхідні речовини, ловити енергію Сонця, воно стверджувало свою зверхність над суворим оточенням.
Більшість учених схилилися до того, що в системі Сонця можна чекати зустрічі з іншими розумними іс-тотами. Ждали з нетерпінням експедиції на Марс. І раптом… несподіванка. Голос, послання Розуму прийшло зовсім неждано з холодного пояса великих планет. Хто були вони, ті, що зазнали нещастя? Звідки прилетіли? Чого можна чекати рід них?
Такі думки хвилювали мільярди людей Землі. В той день всі телевізори планети були настроєні на хвилю передавальної станції Місяця.
Серед невеликого кратера, недалеко від підземних оранжерей і сховищ, височів гігантський іонний кора-бель. На його сріблистому борту вирізнявся гордий напис: РОЗУМ. Чотири роки будували його тисячі найкра-щих інженерів і конструкторів, вчених і робітників Радянського Союзу, десятки заводів постачали будівництву па Місяці найдосконаліші прилади і матеріали.
І ось… сталося! Троє посланців Землі, одягнені в важкі скафандри, стоять біля входу в корабель. За склом шоломів видно їхні спокійні, трохи замкнуті лиця їх бачать тепер всі: діти і діди, жінки і чоловіки… бли-зькі і далекі, друзі і вороги… На них тепер з гордістю і любов’ю дивляться тисячі юнаків, що готуються ступи-ти на славетну і небезпечну дорогу пізнання… Мати Андрія, сидячи біля телевізора в далекому українському селі, шепоче сердечні слова напуття, подруги Щури привітально всміхаються космонавтам, діти з рідного міс-течка Огнева затамували подих, ждучи сигналу старту.
На Землі всі бачили, як Огнєв підняв руку. Планета завмерла. Почулися приглушені слова, спокійні слова командира корабля:
— Прощайте, люди Землі! Ми бачимо ваші серця, відчуваємо тепло ваших душ! Віримо, що в небезпеці нас підтримає материнська рука планети. А коли повернемось — я вірю, що межі Всесвіту розширяться. Я пе-реконаний, що в море розуму Землі ввіллється розум іншого світу. До зустрічі, люди Землі…
Космонавти ввійшли в люк. Телеоператори від’їжджали все далі і далі від корабля. Тепер зображення на екрани Землі передавалося з-за прозорого покриття.
Пролунав сигнал. Здригнулася поверхня Місяця. Вогняний вихор вихопився з-під основи космічного гі-ганта, підняв його вгору. Вслід за тим ураганний потік сліпучих газів зруйнував скелі кратера, зметнув хмару пилу над поверхнею супутника і жбурнув корабель в зоряну безодню…
В ПОЛЬОТІ
Троє діб іонні двигуни розганяли корабель, виводячи його на заздалегідь розраховану орбіту — поза площиною обертання астероїдів. Могутня сила перевантаження владно тримала космонавтів притиснутими до крісел. Всі вони спали під впливом довгодіючого препарата. Керування на цьому відрізку траси здійснювалось тільки автоматами. В чорній глибині неба промайнув і зник червоний Марс, так і не розкривши своєї загадки, далеко внизу засріблилися іскорки астероїдних потоків. Люди не бачили цього. Тільки коли корабель, підкоря-ючись наказу автопілота, слухняно повернувся, націлюючись на умовну точку, що збігалася з орбітою Сатурна, наступило пробудження.
Двигуни замовкли. Тиша охопила все. Вона була такою раптовою, що скидалася на удар. Зникла вага. Корабель разом з людьми повис у зовсім новому світі. Космонавтам не вперше доводилося відчувати такий стан, але раптова зміна після страшного перевантаження далася взнаки.
(Продовження на наступній сторінці)