— Сатурн! — скрикнув хтось.
Соколов махнув нетерпляче рукою, не зводячи погляду з рухливих картин.
Сатурн відсунувся вбік, по чорному тлу промайнули кульки супутників. Другий з них наблизився, пере-творився з диск. З’явилися гострі зубці гір. Серед них сліпучий вибух. Потім на блискучій білій рівнині — ула-мки колосального корабля. Потім три фіолетові кулі на тлі Сатурна і знову… все почалося з хвилястих ліній.
Соколов випростався, поглянув на своїх помічників. Розгублено потер скроню, знову заглянув у отвір екрана.
— Товариші… Здається, все ясно… Там трапилася катастрофа. Вони прохають допомоги!..
— Їхній корабель впав на другому супутнику Сатурна. На Мімасі! — підхопив оператор, помічник ака-деміка. — Тільки де ж розумні істоти? Ми не бачили нічого, схожого на життя! Може, вони загинули?
— А хто ж тоді послав сигнал нещастя? Хто дав наказ цьому апарату причепиться до нашої ракети? — почулось запитання.
Соколов одним поглядом припинив суперечку.
— Як би там не було — розгадка знайдена! Дякую вам. Відпочивайте. Через кілька годин ми скличемо спеціалістів на нараду. Треба вирішити, що ми можемо зробити…
РИЗИКОВАНЕ РІШЕННЯ
Ррозповідь Соколова була прослухана з незвичайним хвилюванням. Навіть літні вчені не могли всидіти на місцях. Тільки Мен, якого теж запросили на нараду, сидів мовчазний, нахмуривши брови. Андрій Савенко, Іван Огнєв і Олександра Місяць, які повернулися з відпустки, радісно перемовлялися. Вони передчували, то в їхиій долі стануться великі зміни Наступний виступ Голови Комітету підтвердив здогадки.
Соколов після хвилинної паузи знову вийшов на трибуну. Він оглянув присутніх вчених, космонавтів і сказав:
— По-моєму, те, що ви прослухали, не вимагає коментарів. Висновок зводиться до кількох слів. Перше. В системі Сатурна потерпіли катастрофу розумні істоти. Звідки вони — ми не знаємо. Чи з сусідньої сонячної системи, чи з далеких галактик, чи. може, з якоїсь нашої планети. Це не має значення. Головне те, то вони звер-таються по допомогу. До нас, людей Землі. Обов’язок Розуму велить нам відгукнутися на заклик… Хто хоче висловитися в цін справі?..
Мен важко звівся з місця. В залі пролунав його хрипкий, здивований голос:
— Пробачте… Я тільки гість. Але мені дивно, що питання ставиться вами, колега Соколов, досить легко-важно. Як можна рятувати якихось істот або навіть відгукуватись на їхній заклик, не знаючи, хто вони, які во-ни…
— А яке це має значення? — дзвінко гукнула Шура.
— Як ви не розумієте? — здивувався Мен. — Може, це потвори, страховиська, психіка яких не має нічо-го спільного з нашою. Може, вони готувалися до нападу на Землю… і тільки нещастя змусило їх послати нам звістку з проханням допомоги!.. Може, вони ніколи не зрозуміють нас?
— Але ж ми зрозуміли їх! — м’яко відповів Соколов. — І зовсім не важливо, яка в них зовнішність. Я вже казав вам, що найголовніше — Розум. Тільки він об’єднує різних істот. Я вірю — ми знайдемо спільну мо-ву з далекими братами!
— Що ж ви можете зробити? — розвів руками Мен. — Ваша ракета готується до польоту на Марс. Тіль-ки на Марс. А катастрофа відбулася в районі Сатурна. І минуло вже кілька років. Отже, дві перешкоди. Перша — відсутність необхідної ракети. А друга — авантюрність вашого задуму. Це безглуздий риск. Невже ваші ко-смонавти підуть на нього?..
— Підуть, — спокійно сказав Огнєв.
— Хіба в цьому можна сумніватися? — підхопив Андрій Савенко. — Це ж просто чудово! Ми летіли в звичайний, черговий дослідницький політ. Ми не знали, що чекає нас на Марсі. Ми не мали абсолютно конкре-тної мети, а лише приблизну. І раптом — таке везіння! Зустріч з розумними істотами інших планет, експедиція для їх порятунку. Ну, знаєте, містер Мен, для такої мети я навіть верхи на примітивній ракеті полетів би!..
Присутні весело засміялися. Мен тільки, руками розвів.
Тоді Соколов знову підняв руку, вимагаючи тиші.
— Отже, вирішено. Експедиція полетить до Сатурна. У нас нема можливості в найближчий час побуду-вати досконаліший корабель. Доведеться використовувати той, що мав стартувати на Марс. Міняється все —маршрути, прискорення, запаси пального, інструкції. Для цієї важкої і копіткої роботи я й викликав вас…
ПРОЩАННЯ
Соколов уже був біля дверей кабінету, коли пролунав дзвінок телевізофона. Академік підійшов до столу. На екрані з’явилось обличчя Семюеля Мена. Він привітався і вибачливо сказав:
— Я сьогодні лечу додому. Дізнався, що ви тепер будете проводжати своїх космонавтів. Чи не можна .. мені… ще раз побачити їх?
— О прошу! Я чекатиму вас біля під’їзду Комітету…
Мен секунду помовчав, ніби обдумував щось, потім повільно промовив:
— Весь світ стривожений… Всі вважають, що людство напередодні чогось надзвичайного… Хто ви-явиться правим? Ви чи я?..
Соколов засміявся.
— Поговоримо в машині. Я мушу поспішати…
Через кілька хвилин прозорий електромобіль, минувши розкішні сади Космограда, вирвався на бетоно-вану автостраду. Поряд з Соколовим сидів задуманий Мен. Він неуважно дивився на буйні плантації кукурудзи, що розмаїтою стрічкою слалися мимо, і говорив, наче вві сні:
— Я не спав цю ніч, містер Соколов. Я думав… Я шукав помилки в своїх переконаннях…
— Ну і як? Знайшли? — поцікавився академік.
— Туман… Вся історія — це боротьба протилежних сил, ідей. Так було завжди. Так є. Так мусить бути. Але у вашому стремлінні до єднання з чужими світами я бачу щось інше. Звідки воно? Чи не порушення це за-конів Природи? Що вийде з вашого задуму?..
— Тільки одне, — серйозно відповів Соколов. — Велетенський стрибок у Знанні. Ми давно збагнули, що новим рівням свідомості відповідають нові закони. Ворожість, притаманна нижчим соціальним формаціям, у вищих суспільствах мусить замінитися прекрасною боротьбою за істину. Наша країна вже стала на цей шлях. Ми без страху йдемо назустріч заклику з Космосу… Ми знаємо, що той заклик посланий Розумом. Чого ж боя-тися?
— Я, напевне, просто невіглас, — знизав плечима Мен. — Все ж таки симпатія або антипатія часто ви-кликаються навіть формами — приємними чи неприємними. І це на Землі, де природа єдина, рідна і близька нам. А що можна сказати про породження чужих світів? Що спільного } них і в нас?..
— Гармонія, — лаконічно відповів Соколов. — Звук можна записати численними способами — магніт-ним, механічним, світловим. Але Моцарт, записаний будь-яким з цих способів, залишиться Моцартом. Яка б не була структура живих істот, які б не були в них почуття, вони теж, як і ми, йдуть до гармонії з Природою. А Природа, як я твердо переконаний, існує реально. Отже, шляхи її пізнання, які вийшли з абсолютно різних сві-тів, все одно зустрінуться в одному пункті…
— Може… Хай буде так, — приглушено озвався Мен. — Ви знаєте, дуже важко під кінець життя пере-конуватися, що ти десь помилявся. Це буде страшна катастрофа…
Соколов весело засміявся, похитав головою.
— Не зовсім так, містер Мен! Не зовсім так! Прямого знання нема. Щоб ствердити якусь суть, треба, щоб існувала антисуть. Щоб відзначити світло, треба відчути тьму…
— Невесела перспектива… Всі мої переконання стануть тьмою, на тлі якої засяє ваша істина? Чи не так?..
— А яке це має, зрештою, значення? Кожен чесний чоловік робить те, що він вважає правильним… Але ось вже недалеко космодром…
Мен поглянув ліворуч. Там на обрії вимальовувались гігантські ферми естакад, кранів Поміж ними стоя-ло сторч кілька металевих сигар — ракет.
Мен жваво повернувся до Соколова, в його очах майнула зацікавленість.
— Як же ви вирішили проблему такого далекого польоту? Чи не можна дізнатися про це?
— Залюбки. Ніякого секрету нема. План дуже ризикований, але абсолютно реальний. Такі досвідчені пі-лоти, як Огнєв і Савенко, безумовно здійснять його. Ви знаєте принцип нових двигунів?..
— Майже ні…
— Детально прочитаєте в спеціальних журналах. Я скажу коротко. В кораблі є два двигуна. Один — для розгону в атмосфері — електротермічний, другий — для польоту в Космосі — іонний. Силова установка — ядерна. Вона переводить енергію ядра безпосередньо в електроенергію…
— Про іонний двигун я знаю, — озвався Мен. — Це давня конструкція. А про термічний — не чув…
— Теж нічого принципово нового. В спеціальному каналі створюється температура біля десяти тисяч градусів. Робоча рідина перетворюється в плазму і реактивним потоком вилітає в дюзи. Під час польоту в атмо-сфері спеціальні насоси, встановлені на носі корабля, всмоктують повітря, конденсують його, поповнюючи та-ким чином втрачене. В попередньому проекті цього вистачало, щоб стартувати з Марса і повернутися на Зем-лю…
— А тепер?..
— Тепер ні. Довелося поламати голову. Огнєв запропонував геніально простий вихід Супутник Сатурна Титан мас надзвичайно густу атмосферу. Перш ніж сідати на Мімас, який не має повітря, корабель зробить кі-лька витків у атмосфері Титана, щоб набрати в баки робочої речовини…
— Чудово. Але ж це дуже важко…
(Продовження на наступній сторінці)