В одному місці з-під ніг Андрія метнулася зелена тінь. Заблищали під променем Сатурна дивовижні пла-стинки ромбовидної форми. Зникли. Савенко здивовано зупинився. Невже живі істоти? Тут, в світі без повітря?
Проте що в цьому дивного? Адже на Місяці є житія. Воно ліпиться в кратерах, на сонячному боці, про-никає в глибокі щілини, використовує внутрішнє тепло планети. Проте на Місяці нема рухливих істот. Там ли-ше нижчі форми, схожі на земні мохи або грибки. А це щось химерне, рухливе, схоже на кристалічну черепаху. А може, просто показалося? Може, впав обвалений камінь?
Вперед, вперед! Можна буде дослідити потім. Головне — аміак!
Та що це? Савенко вийшов з-поміж скель і потрапив до широкого коридора між невисокими хребтами. Той коридор тягнеться аж ген до обрію. Вперед і назад. Савенко схилився, присвітив ліхтарем. Що за дивина?
Ось тут, де він тільки що стояв, порода звичайна, непорушна. А тут, в цьому дивному коридорі, розтоп-лена. Таке враження, ніби через всю планетку пройшов гігантський утюг. Тільки ні, не схоже. Ось з одного бо-ку коридора пасмо високих гір, обрив, а з другого боку, всього через десять метрів, зовсім інший профіль…
Андрій підійшов ближче, поглянув, здивовано свиснув. Ба, навіть мінерали зовсім інші. Незрозуміло. Наче хтось взяв і припаяв дві частини планети одну до другої. Проте кому це під силу? Хіба якимось фантасти-чним велетням?
Феноменальне явище. Якими геологічними явищами можна пояснити його? Може, через щілину сюди вилилася магма? Так чому по боках щілини були різні породи? Може, Енцелад утворився з двох половинок? Тоді яка сила припаяла ці половинки?
Андрій з хвилюванням збагнув, що натрапив на слід якоїсь велетенської таємниці. Він рушив вздовж ко-ридора, наблизився до прямовисної стіни. В ній зяяв гігантський темний отвір. Він був на диво правильної ова-льної форми, висотою в двадцять метрів. Андрій повернув туди, ступив кроків десять…
І раптом щось трапилося. Що саме — Андрій не міг збагнути. Він занепокоєно оглянувся, кинувся назад. І наткнувся… на прозору загороду. Що це — галюцинація? Ні. Позад нього виросла стіна з невидимого твердо-го матеріалу. Діючий механізм? Значить, це штучна споруда? На Мімасі живуть розумні істоти.
Андрій відчув, як похололо під серцем. Він потрапив у якусь пастку. Може, ця споруда діє автоматично. Він не зможе вибратися з неї. Товариші залишаться самотніми. Що робити?..
Але ж до біса цікаво! Така несподівана загадка. Коридор, очевидно, штучного походження. Це ясно! То звідки ж тут представники Розуму? Невже вони породження цього супутника? Ні, неможливо. Тоді з Сатурна? Навряд. Хіба може бути високе життя в ураганній, отруйній атмосфері? А може, це пункт космонавтів з інших сонячних систем?
Думки завихрилися в голові Андрія, але він зусиллям волі відкинув їх. Треба діяти. Як? Зв’язатись з то-варишами…
Андрій включив передавач, повернувся в той бік, де була ракета.
— Викликаю вас, друзі, — промовив Савенко. — Чи чуєте ви мене?
Ефір не відповідав. Савенко повторив спробу. Прислухався. Жодного шамотіння. Жодного звуку.
Андрій з люттю вдарив по прозорій стіні. Певне, ця проклята штуковина повністю зупиняє радіохвилі.
Він ще раз покликав друзів, повертаючись в різні боки. В ефірі було німо.
Андрій одступив від стіни, намагався заспокоїтись. Треба щось вирішити.
Він освітив овальне приміщення, в яке потрапив. Воно було висічене в суцільній скелі. Трохи далі від прозорої стіни вниз ішов темний тунель п’яти метрів в діаметрі. Андрій підійшов до нього, зупинився і задума-вся.
Може, піти вниз? Тут стояти безнадійно. Очевидно, розгадка таємниці внизу. Можливо, там є живі істо-ти. Тоді все з’ясується!
Андрій рішуче ступив на похилену площину. Обережно пройшов кілька кроків, освітлюючи шлях про-жектором. Гладенькі стіни тунелю переливалися малиновими відтінками, по них повзли ледве помітні темно-фіолетові лінії. Знову рівна площина. А спереду бездонна прірва. В ній густа імла. Як спуститись туди?
Раптом над головою Андрія щось блиснуло. Невидимі обійми схопили його, оточили сферичними стіна-ми. Космонавт рвонувся. Даремно. Дивна сфера колихнулася, попливла вниз, у таємничу прірву.
"Невже кінець?" — промайнула болісна думка,
Сфера прискорювала стрімке падіння. А спереду загоралося серед суцільної імли, ясніло казкове рожезе сяйво…
ЧЕКАННЯ
— Андрію, ми викликаємо тебе… Андрію, ти чуєш?
В сотий раз повторювала ці слова Шура. Савенко не відповідав.
Давно вже Огнєв склав всюдихід, вдвох з Шурою вони перевезли частину запасів на ракету, а їхній това-риш не з’являвся.
Дівчина кілька разів поривалася йти на пошуки. Вона благально дивилася на командира, умовляла його. Та Огнєв був невблаганний.
— Не можна, Шуро. Зрозумій же. Ти заблукаєш. Ми ще зачекаємо. Може, він за лінією обрію… тому й не долинають радіохвилі…
— Ви заспокоюєте мене, капітане!
— І себе, дівчинко… Тримайтесь. Ще попереду багато незгод.
Шура знову схилялася над пультом передавача, печально, вперто повторювала через кожні п’ять хвилин:
— Андрію! Ми викликаємо тебе. Андрію, чи чуєш ти нас?
В ЇЇ голосі звучали біль, надія і ще щось… Огнєв довго прислухався до інтонацій дівочого голосу, знову й знову ловив себе на думці: чому його так цікавить це "щось"? Що ж воно таке, невидиме, але реальне, що не-поборно струмить з душі дівчини? Він згадав прощання в кораблі перед катастрофічним гальмуванням. Він тоді відкрив Шурі свою таємницю… Сказав… або майже сказав, що любить її… Вона перебила, не захотіла слуха-ти! Чому?
Може, не слід було випускати йому з глибин душі таємне почуття? Навіть перед лицем смерті? Понести його в небуття разом з чистою пам’яттю дружини і двох любих синів! Справді, занадто велика різниця… Від-людкуватий, сивий космонавт, напоєний гіркотою життя, і сповнена пристрасті, пошуків і сумнівів двадцятилі-тня дівчина. Ні, не треба було тих слів… Як він не міг догадатися, що іншому звучатимуть ніжні слова, іншому буде дарований неповторний погляд… і почуття… Ось, воно чується в кожному слові Шури, в кожному її зі-тханні:
— Андрійку, чи чуєш ти нас? Андрійку, ми викликаємо тебе…
Значить, Андрій… Безумовно, він… Що ж, тим краще. Може, так і треба…
Шура підвелася з-за пульта, тінню наблизилася до ілюмінатора ракети. Довго мовчазно дивилася на зо-ряний небосхил, що повільно схилявся до обрію. Профіль її в променях Сатурна здавався мертвим. Командир здригнувся, ступив крок до неї.
— Шуро…
— Я слухаю, капітане…
Він поклав долоні на її худенькі плечі, повернув обличчям до себе.
— Що з вами?.. Ви зовсім інша… ніж звичайно?..
Дивлячись на командира темними заглибинами очей, ніби десь з іншого світу, вона, задихаючись, сказа-ла:
— Мені важко, капітане… Страшно… Я не знаю, що це таке? Дійсність?.. Кошмар? Пробачте… Я не знаю, що зі мною… Цей Сатурн, як жахливий фантом… Ці скелі навколо, тіні… і тиша… Як в небутті… Без-мовність, смерть… Для чого? Чому? Де люди, життя, рух? Чому ми тут? І навіть його нема!..
— Кого, Шуро?
Дівчина схилила голову, ледве чутно прошепотіла:
— Андрія…
— Ви… любите його?..
— Так… Люблю… І він пішов. Його нема… І я боюсь збожеволіти… серед цієї тиші… Ви були недавно там, біля корабля… Я сиділа сама, біля пульта… і я не могла зрозуміти, чи існує світ… О капітане! Не гнівай-тесь на мене… Я не боюсь. Я просто не знаю, що зі мною діється. Я не боюся смерті, я не боюся труднощів. Я йшла назустріч цьому, але тільки хай буде не так… не так. Хай буде стремління, рух, боротьба!..
Огнєв легенько струснув дівчину і, дивлячись прямо в очі, повільно, строго сказав:
— Де ваша мужність, Шуро? Більше віри… дівчинко…
Став поряд з нею, поглянув за ілюмінатор. Помовчав кілька хвилин і вів далі зовсім іншим — теплим, за-душевним голосом:
— Я розумію тебе. У мене теж таке враження, ніби я викинутий зоряним прибоєм… на пустинний ост-рів… Це почуття древня тьма душі, спадщина тварини… містичний жах перед невідомим. Але ж ми люди Шу-ро… Нас мільярди. Для нас нема ні часу, ні простору… ні відстані… Є тільки етапи… важкі етапи шляху… які кожен проходить в самотині… ради всіх. Треба вірити, Шуро! Ось погляньте, сходить наша Земля…
Дівчина стрепенулась, припала до ілюмінатора.
Низько на обрії загорілася між скелями невелика зелена зірочка. її промінь дивним теплим відблиском спалахнув у очах Шури. По щоці покотилася срібна крапля сльози.
— Наша Земля, — прошепотіла вона. — Єдина… Як болить серце за тобою…
Огнєв мовчав, думав. В серці зникало відчуття безодні простору, безконечності часу. Теплий вогник пла-нети ввійшов у душу, відновив спокій, впевненість, силу. Від зеленої зірочки линув океан любові, надії, віри. Ні, одинокою не буде людина в найвіддаленіших просторах. Відчай, приреченість — тільки на мить! Хай моро-ком оповив нас Космос, хай гнітить тиша, холод, невідомість — вперед! Тільки вперед…
Огнєв поглянув на хронометр. У Андрія кисню ще тільки на три години, йому треба повертатися.
(Продовження на наступній сторінці)