Лімузин, завищавши гальмами, зупинився на подвір’ї великої садиби. Тут не горіли електричні лампи — стовпи були повалені, покорчені, і в темряві виднілися димучі руїни. Кілька пожежних машин оточували місце події. Струмені води перехрещувались над згарищем, гаряче каміння шипіло від густих бризок. Потужні ліхтарі кидали промені на темні постаті, які бродили між руїнами. То, мабуть, полісмени розшукували трупи.
Шліссер виліз із машини, трохи постояв, пройшовся навколо й важко зітхнув. Секрет Тенка пропав разом із ним і агентами поліції, які загинули від вибуху. Як швидко все розвіялося з димом цієї садиби. Хто б міг пе-редбачити, що станеться нещастя. Але Що трапилося в лабораторії? Від чого стався вибух?
До міністра підійшла маленька постать. Шліссер озирнувся. То був Бурс — начальник таємної служби.
— Нічого не вдалося дізнатися, — сказав він. — Вартові, які стояли навколо будинку, теж загинули. Шофер Тенка був якраз в гаражі. Він непритомний, але з нього нічого не витягнеш, теж скоро сконає…
— Трупи Тенка і Лосса знайдено? — запитав міністр.
— Труп професора є. А Лосса нема, що дуже дивно.
Шліссер промовчав. Йому це не здавалося дивним. Адже Лосс наділений властивостями проникаючої речовини. Значить, він міг залишитися цілим і неушкодженим. Це міняє справу. Адже Лосс знає таємницю Тен-ка. Якщо знайти Лосса, то можна якось витягти з нього секрет. Треба поставити на ноги агентуру, знайти слід людини-привида.
— Бурс, — тихо покликав міністр. Маленька постать наблизилася до шефа.
— Я слухаю, сеньйоре Хуано.
— Хто з родичів цього Лосса живе найближче до Мадріда?
— У нього нема нікого. Тільки жінка в містечку Аравака.
— Он як. Гм… Це ідея. Напевне, він перш за все кинеться туди. Не дивуйтесь, він же привид. Значить, напевне лишився живим. Лосс потребує зараз підтримки, а хто ж її подасть, як не кохана жінка.
— Цілком слушно, — хихикнув Бурс.
— Отже, — холодно обірвав його міністр, — треба послати агентів в Аравака. Я поїду теж. Сьогодні… або ні, завтра на світанку.
— Слухаю. Агентів буде попереджено.
— І ще ось що, — задумливо додав Шліссер. — Негайно організуйте кампанію в газетах.
— Як? — не зрозумів Бурс. — Ви хочете, щоб про цього привида й про винахід Тенка дізнався світ?
— Та ні, — з досадою відповів Шліссер. — Про Тенка ви дайте коротке повідомлення: "Нещасний випа-док. Вибух у лабораторії. Смерть видатного вченого. Загибель поліцаїв, які намагалися врятувати його й лабо-раторію". Зрозуміло?
— Ясно.
— А в інформації про привида не треба згадувати Тенка жодним словом, — понизив голос Шліссер. — Приблизно так. "З’явилася людина-привид. Вихідець із того світу". Нам потрібно, щоб у країні ширилася пані-ка, щоб від цього Лосса сахалися всі, як від чуми. Так легше буде вислідити його. Можна організувати кілька наукових статей, які б з’ясовували суть цього явища. Ви розумієте…
— Ну а далі, сеньйоре Хуано? — обережно запитав Бурс.
— А далі — я буду діяти сам. Підготуйте агентів.
Шліссер підійшов до машини, востаннє подивився на руїни будинку, які парували в нічній імлі, й, мах-нувши рукою Бурсу, дав знак рушати.
Остаточний удар
На сході зарожевіло небо. Пасма хмаринок наливалися багрянцем, їх пронизували стрімкі промені сонця. Синюваті зубці вершин Сьєрра-де-Гвадаррама з’явилися в ранковій імлі. Вони тремтіли на обрії від випарів землі й через те здавалися якимись казковими.
Тільки підсвідомо, за звичкою, яка вкоренилася з дитинства, Алессандро відзначив ту красу. Йому тепер було не до краєвидів. Кілька годин він, знемагаючи від утоми, брів через поля і долини, через пустельні дороги в Аравака, до своєї Катрен.
Спрага стискувала груди, в роті палило. Лосс нагнувся над струмком, який протікав по невеликому яру, припав губами до прозорої води. Що таке? Він нічого не відчуває. Знову те саме. Знову забув, що його тіло на грані двох світів, що йому в такому стані майже неможливо з’їсти що-небудь.
Алессандро з болісним стогоном підвівся. Як жорстоко він покараний. Навіть професору тепер краще, він потрапив в обійми темряви, яку так розхвалював і любив.
Швидше до селища. Аравака зовсім поряд, тут, за цим яром. Лосс, напружуючи останні сили, перестриб-нув через струмок і пішов по схилу. Він помічав, що його свідомість уже не контролює тіла, Що прогресуюча дія радонату скоро остаточно перетворить його в привида. Ось і зараз… Таке враження, ніби він іде по трясо-вині. Ноги поринають у ґрунт. Жахливо… Що ж буде, коли він засне? Він пірне в землю і загине, задихнеться там…
Недалеко забовваніли будівлі великого селища. Промені сонця вже золотили церкву й поодинокі високі антени телеприйому на будинках. Лосс знайшов стежку, яка вела до третьої від краю хатини й пішов городами. Минаючи грядку помідорів, він на ходу нагнувся, щоб зірвати плід. Але пальці його не змогли цього зробити. Лосс, стримуючи істеричний клубок, що рвався назовні з грудей, припав спраглими губами до помідора і, вре-шті, проковтнув його. Цього разу плід затримався всередині. Це дуже втішило Алессандро.
Але психіка Лосса була настільки деморалізованою, що він уже зовсім не міг керувати нею. Він відчув, як помідор просочився крізь його тіло й упав на землю.
Сльози розпачу й приреченості полилися з очей Лосса. Він дивився на зірваний помідор з неприхованою люттю, ніби той плід був винен у нещастях, що спіткали його. Беззвучний плач перейшов у судорожні ридання.
Біля хатини — низенької будівлі з плоским дахом загавкали собаки. Потім рипнули двері — й на порозі з’явилася жіноча постать у халаті, з маленькою дитиною на руках. Алессандро не помічав нічого. Він, затулив-ши обличчя руками, стояв на одному місці, бездумно похитуючись.
Жінка, здивована виглядом людини, наблизилася. Вона неголосно запитала:
— Сеньйоре, що з вами?
Лосс відкрив обличчя. Жінка скрикнула:
— Алессандро?!
— Катрен!
Так, це була Катрен. Її променисті сині очі, її каштанове буйне волосся, стягнуте жмутом ззаду. Тепер її обличчя перелякане, рот кривиться від болю.
— Алессандро! — простягнула вона руки, щоб обійняти чоловіка. — Що з тобою, коханий? Де ти був? Тебе звільнили? Чому в такому вигляді? Знову щось натворив?
Лосс відступив. Він боявся осквернити її своїм дотиком, бажав хоч на мить відтягти ту невблаганну хви-лину, коли вона довідається про все, що сталося. Як сказати їй?
— Чому ти відступаєш? Це ж я? Ось наша донечка. Дивись, яка вона велика й розумна. Поцілуй мене, любий.
Катрен кинулася до Лосса, щоб пригорнутися до його грудей. Лосс відсахнувся. Та було пізно. Жінка проникла крізь нього й упала на землю. Вона судорожно зірвалася на ноги, божевільним поглядом впилася в постать Алессандро.
— Що таке? Хто ти?.. Де я? — пробелькотіла вона перелякано. — Ти з того… світу? Ти мертвий?
— Ні, ні, — у відчаї видихнув Алессандро. — Катрен. Люба… Я до тебе прийшов. Мені потрібна допо-мога.
— Геть, геть! — безумно замотала вона головою. — Ти мертвий!
Лосс кинувся до Катрен, охопив її руками. Брудні сльози текли по його худих щоках.
— Допоможи, — хрипів він. — Ти одна в мене залишилася. Я пропаду, якщо ти не допоможеш.
Його руки тримали живе тіло коханої, але не могли відчути його. Катрен, завмерши від жаху, дивилася, як Алессандро наполовину проник в її груди. Це не її чоловік — рідний, любий Алессандро. Це якийсь вампір, привид, що з’явився мучити її.
Свідомість жінки не могла ні збагнути, ні витримати цього. Серце страшенно забилося. Розум потьмари-вся, колесом закрутилося все навколо. Дитина впала на землю, закричала.
— Катрен! — пролупав над городами відчайдушний крик.
Жінка тихо зойкнула і впала. Востаннє конвульсивно піднялися й опустилися груди, посиніло обличчя. Все. Немає більше нікого на світі, хто б допоміг Алессандро.
— Нема! — відчайдушно закричав Лосс, простягаючи виснажені руки до неба.
Біля сусідніх будинків заметушилися люди. Троє мужчин з кілками підскочили до Лосса.
— Злочин! — закричав хтось. — Хапайте його, він убив Катрен!
Двоє селян схопили Алессандро за руки. Він стояв непорушний, байдужий до всього. Руки селян пройш-ли крізь тіло Алессандро. Це так нажахало їх, що вони на мить отетеріли.
— Що… це… таке? — заїкнувся один. — Мати Божа, пресвята Маріє! Привид… Дух… А-а-а!..
Кинувши палицю, селянин припустив навтікача. Другий стовпом завмер поруч. У селищі піднявся шум. Від шосе наближалася група людей. Серед них Лосс упізнав Шліссера.
Прокляття! Знову над ним збираються коршуни. Ні, не вдасться на цей раз.
Алессандро востаннє поглянув на обличчя мертвої Катрен, на доньку, що, захлинаючись від крику, пов-зала по землі, й рішуче повернув до яру, геть від селища.
Йому вже було байдуже, куди й для чого йти. Аби тільки не бачити людей, не чути їхніх переляканих криків.
— Тримайте його! — пролунав різкий голос.
— Залиште, — сказав Шліссер. — Я сам…
Почулися похапливі кроки, важке сопіння. Алессандро не обернувся.
(Продовження на наступній сторінці)