— До мене! На допомогу! — закричав агент.
Два полісмени, кашляючи від диму, підскочили до професора. Вчений, схопивши в кутку палицю, загро-зливо підняв її над головою.
— Ось у цій посудині — нітрогліцерин! — страшно закричав він. — Геть звідси, собаки, або я все виса-джу в повітря!
— Заберіть у цього божевільного палицю! Стріляйте! — пролунав одчайдушний голос. Ударили пострі-ли. Почувся стогін. Напружуючи волю, професор замахнувся. Брязнуло скло. І в ту ж хвилю гримнув страшен-ний вибух. Будинок розвалився навпіл…
Лосс одчайдушним зусиллям волі опанував себе. Блискавично майнула думка — проникливість тіла вря-тує його. Потужна сила завертіла Алессандро у вихорі гарячого повітря і кинула геть, у пітьму. Він упав десь біля каштанів, заглибився на півметра в землю. Судорожно висмикнувши ноги, Лосс пробрався за паркан. З усіх боків чулися тривожні свистки, сирени. До палаючих руїн будинку мчали машини.
Завмираючи від жаху, Алессандро стрімголов кинувся бігти геть від місця катастрофи назустріч невідо-мій долі…
Глухими алеями Каса-де-Кампо Лосс вибрався за місто. Похапливо перебіг зарослою долиною, крутим урвищем видряпався в густі хащі. Тут на маленькій галявині, під буйним кущем бузини він ліг і втомлено за-плющив очі. Туман огортав свідомість, думки розтікалися болісним хаосом, не зупиняючись на чомусь певно-му.
Спочити… Трохи спочити… Забути все. Та не забудеш. В один День життя Алессандро вмістилося сті-льки подій, що їх вистачило б на довгі роки. Це страшніше, ніж муки в Санта-Пенья. Один день — і все загину-ло, над ним нависає смерть. Так, смерть, якщо не буде чуда.
Лосс аж підвівся від хвилювання, розплющив очі. Між гіллям дерев мерехтіли яскраві зірки. їхній вигляд пробудив у душі Алессандро невимовну жадобу до життя. Жити, жити! Будь-якою ціною жити! Жити!.. Просто так, без всякої мети, жадібно відчуваючи всім єством благодатні дари землі, приємну свіжість повітря…
На розпутті
Холод, страшний холод проник до самого серця Алессандро. Він застогнав, поворушився. Ось він — ре-зультат його замірів. Який ганебний кінець. Тенк загинув, загинули такі думки, такий надзвичайний винахід. А він — Лосс — скоро зникне, як тінь.
Байдуже світять з неба зірки, тихо шепоче про щось поряд із ним кущ бузини. А де ж його тіло? Воно майже до половини поринуло в землю!
Завмираючи від жаху, Лосс із величезним зусиллям виліз із ґрунту й зупинився похитуючись. У відчаї схопився за голову. Навіщо було так нехтувати довір’ям ученого, піддаватися ілюзорним ідеям всемогутності. Чому він так поспішив? Навіть не подумав про повернення до нормального стану. Треба було дізнатися про антипрепарат, треба було розпитати Тенка про все.
Тепер — кінець! Антипрепарата він не дістане… А може… зробити самому?.. Ні. Це неможливо. Форму-ла? Так, він знає формулу, але… технологія, попередній процес, вихідні речовини. Ні, він сам нічого не зро-бить.
А Моріс Потр? Спалахнуло раптом у свідомості. Адже йому все довіряв Тенк. Француз напевно знає всі попередні роботи. Значить, є людина, яка може врятувати Лосса. Моріс міг би за одну добу відтворити анти-препарат… І тоді закінчився б кошмар.
Але як потрапити в Париж? Лосс навряд чи спроможний зробити це. Крім того, його шукають по всій Іс-панії. До кого звернутися, хто допоможе? Хто добереться до Парижа?
Катрен! Тільки вона одна — люба дружина. їй можна все відкрити, вона зрозуміє й допоможе. До неї, не-гайно до неї.
Розпач, сумніви, зневіра хмарою нависли над душею Лосса, почуття втоми й відчаю намагалися зламати його волю, змусити відмовитись од боротьби.
Може, не треба нікуди йти? Впасти отут, на скелях, заснути, і хай його поглине земля, темрява, смерть. Смерть? Ні! Він не хоче вмирати! Жити! Як завгодно жити, аби тільки бачити ясні зорі на небі, чути шелест дерев, вдихати п’янкі аромати землі…
А, може, він буде жити й так? Ні, це неможливо. Треба спати, а вві сні його проковтне земля. Він — не нормальна людина, а щось середнє між людиною і привидом. Як говорив Тенк? Його тіло ковзається, ніби на грані ножа, десь між двома просторами різних геометрій… Весь час — на грані смерті, небуття… Швидше, швидше до Катрен. Ще є час, ще можна врятуватись…
Неясна іскра надії зажевріла в серці Алессандро. Вперед, вперед. Доки б’ється серце — не здаватися.
Зігрітий тією слабкою іскрою, Лосс закрокував у пітьму через зарості Каса-де-Кампо.
Поліція йде по сліду
Шліссер радів од думок про майбутню кар’єру, про незвичайне піднесення, здійснити яке допоможе йо-му винахід професора Тенка. Міністрові стало цілком ясно, що справжнім творцем людини-привида є Тенк. Агенти заарештують ученого, захоплять усі матеріали, й тоді Шліссер доповість про все каудільйо.
Правда, з точки зору закону арешт ученого — недопустиме явище. Проте, недопустиме з позицій суспі-льства, юрби. Але міністр зробить так, що комар носа не підточить. Лосс — утіклий каторжанин, злочинець. Тенк переховував його від закону. Значить, професор став співучасником злочину. Крім того, Лосс використав винахід Тенка в злочинних цілях… Отже, арешт професора буде виправданий інтересами безпеки держави.
Втім, все це так, для очистки совісті. Совісті? Це слово взагалі Для Шліссера нічого не значило, воно бу-ло якимсь викопним, ніби бронтозаври або птеродактилі далеких епох. Головне, що в руки пливе такий скарб, який не зрівняється ні з чим. Золото, влада, слава — все це в необмеженій кількості дасть винахід Тенка.
Але які падлюки! Ніхто не міг навіть припустити, що Потр вийшов із тюрми крізь стіни. Тепер усе стало на своє місце, все ясно. Даремно тільки покарали вірних тюремників. Треба наказати, щоб їх відновили на ро-боті.
Все. Тепер винахід у руках Шліссера. Не треба буде торгуватися з нахабою Лоссом. І хто тоді зможе обі-йти Хуано Шліссера, який дав Іспанії можливість вийти на міжнародну арену і, може, навіть диктувати світові свою волю!
Від приємного хвилювання міністр навіть устав із крісла й заходив по кабінету. Він спеціально не вмикав світла, щоб краще думалось і мріялось. У темряві його уява малювала такі перспективи, які не вкладалися в масштаби кабінету. Шліссер зупинився біля вікна, затарабанив пальцями по рамі. Нерви, нерви. Треба стриму-вати їх.
Раптом у темному вечірньому небі, над громаддям сусідніх будинків спалахнув болід. Він прокреслив до обрію вогняну лінію, осяяв навколишній пейзаж тремтливим примарним світлом і згас. Шліссер здригнув, йому раптом здалося, що і мрії, зв’язані з винаходом Тенка, теж отак розвіються, згорять, як згорів небесний гість в атмосфері. Чи не занадто він захопився ідеєю, яка була висловлена тим маніяком Лоссом?
Міністр хутко ввімкнув світло, рішуче підійшов до пульта сигналізації.
— Алло. Третій. Чому мовчите? Що там у вас?
З динаміка прозвучала тиха, але чітка відповідь:
— Тенк і Лосс у лабораторії. Вони ведуть якусь гостру розмову. Я даю наказ починати. Будинок оточено.
— Жду, — коротко кинув міністр. — Тенка везіть до мене.
Минуло кілька хвилин. Шліссер безперервно позирав на хронометр. Динамік мовчав. Десь завищала си-рена високим пронизливим тоном. Міністр занепокоєно включив позивні своїх агентів:
— Алло! Третій! Що трапилося? Чому мовчите?
Відповіді не було.
Міністр поблід, ще раз перевірив, чи правильно ввімкнута апаратура. Все було гаразд, спокійно блимала зелена лампочка індикатора, з динаміка линуло тихе шипіння.
— Третій! — крикнув Шліссер. — Чому мовчите? Ніхто не обізвався.
В ту ж мить різко задзвонив телефон. Міністр схопив трубку.
— Хто?
У мембрані заклекотів схвильований бас:
— Сеньйоре Хуано! Говорить черговий офіцер шостої ділянки Пуама. Сталося нещастя. Оперативна гру-па міністерства загинула.
— Як загинула? — не своїм голосом закричав Шліссер. — Що ви мелете?
— Так, це правда, — твердо відповів голос у трубці. — Я все бачив сам. Група зайшла в будинок Тенка. Через дві хвилини всередині спалахнуло полум’я, почалася пожежа. Я дав команду пожежним пунктам, сам кинувся до котеджу. Але в цей час почувся вибух — і будинок злетів у повітря. Мене оглушило, я тепер пога-но…
— К чорту, к чорту вас! Прокляття! — не тямлячи себе, закричав міністр, задихаючись від люті.
Він з усієї сили кинув трубку на стіл. Статуетка на чорнильниці перекинулась, розкололася пополам. Шліссер схопив капелюха й вискочив із кабінету.
— Машину! — заревів він черговому офіцерові. Той злякано позадкував, потім крутнувся на місці й по-мчав униз. Міністр прожогом вискочив на подвір’я, де його вже чекав чорний лімузин.
Машина міністра домчала до місця катастрофи за кілька хвилин. Вогняні реклами, освітлені вікна будин-ків, шумлива юрба — все це пронеслося мимо міністра в суцільному вихорі, не зачіпаючи свідомості. Одна єдина думка бушувала під черепом Шліссера: "Пропало! Все пропало!" Проекти, перспективи, мрії — все ви-явилося фікцією, іронією долі.
(Продовження на наступній сторінці)