— Анічогісінько. Ти повинен знати, що космокрейсер "Прометей" призначений для часовопросторової інверсії. Його політ неможливо проконтролювати апаратурою, встановленою на диспетчерських Космостанціях. Як дітям вдалося захопити крейсер? Про це маєш дізнатися ти!
— І всетаки… хоч щонебудь відомо?
— Досить багато. Втікачі залишили відеозапис своїх прощальних звернень до людей Землі. Кожен з дванадцяти намагався аргументувати, щоб пояснити відчайдушний крок.
— Їх дванадцятеро?
— Так. Шість хлопців, шість дівчаток. Твій ВікторБудяк — лідер. Проте вирішальну розмову перенесемо на потім. Тепер ми знайомимо з надзвичайною ситуацією жителів Планети і Сонячного Космосу. За кілька хвилин ввімкнеться Телеінформ. Слухай, дивися і вирішуй, Речиславе. Я сподіваюся, що на цей раз ти будеш обачніший.
Головний Детектив знетямлено мовчав, все ще неспроможний переварити те, що відбулося. Крон порушив мовчання:
— Ти очолиш професійну групу детективів. Ми сподіваємося підключити до вас Радана… якщо він повернеться до актуальної свідомості. Без нього це завдання важко вирішити.
— Розумію, розумію, — прошепотів Речислав. — Ця проблема незмірно ширша за рямця юрисдикції чи детективного розслідування. Ах, яка необачність! Ніколи не пробачу собі.
— Гаразд! Пізно каятися. Готуйся до роботи. Я не прощаюся. Уважно прослухай передачу.
Постать Крона розтанула. Натомість в стереоекрані з’явився Алесандро Діас — відповідальний секретар Світової Ради, смаглявий мулат з чорними очима, енергійний, рухливий. Він коротко, виклав зміст надзвичайної пригоди, зауважив, що втеча групи дітей має важливе значення для дальшого поступу земного соціуму, закликав серйозно сприймати і аналізувати прощальні звернення втікачів і надсилати свої міркування до Світової Ради. Після цього попередив, що будуть демонструватися відеофільми, передані дітьми вже після старту космокрейсера з Планети.
Одразу ж на екрані з’явилася постать ВіктораБудяка. Речиславу перехопило подих. Йому здалося, що син сумно й докірливо дивиться прямо йому в очі. Мабуть, такі воно й було, тому що перші слова звернення призначалися саме батькові.
— Татку, я знаю — тобі боляче зараз. Проте сподіваюся, що моя вина зм’якшується нашою останньою розмовою. Гадаю, що тепер матеріалу для роздумів вистачить не лише тобі, а й всім авторитетним людям, у руках яких — доля Землі, доля Людства. Ще раз — прости й прощай, татку! Тепер ти — лише один з людей Планети, а тому моє слово — до всіх!
Будяк якусь мить помовчав, ніби підшукуючи потрібні слова. Потім звів погляд угору, стріпнув кучерями і дружньо всміхнувся.
— Батьки! Постараємося уникнути зайвих слів, зайвих сентиментів. Обійдемося без сльозливих пробачень і пояснень. Гадаю, що ви зумієте проаналізувати глибину й серйозність проблеми. Ми, безумовно, порушили "правила гри", що їх ви нам, власним нащадкам, одвіку нав’язували. Чому? На це треба відповісти…
Чи наш крок буде успішний, чи абсурдний в буттєвій течії, а чи тупиковий… хай розсудить Доля, як вищий арбітр Реальності.
Люди Землі! У розмові з рідним батьком я намагався аргументувати глибше… Тепер спробуйте збагнути лише символічну суть того настрою, що штовхнув нас на втечу… скоріше, не втечу, а своєрідний "кесарів розтин" історичної плівки, в якій ми задихнулися… своєрідне самонародження.
Ми приходимо до вас із таємничого вирію, із невідомого казкового краю, про який складено стільки легенд, пліток і забобонів. Проте чи відаєте ви бодай крихітку про закономірності нашої появи у вашій Реальності? Ви сприймаєте нас і реєструєте як нові, жадані партії рабів. Так, так! Не обурюйтесь! Бо хіба є у новонародженої дитини вибір? Ми потрапляємо в полон ваших алгоритмів — хай навіть найромантичніших, найбарвистіших — від першого слова до некрологу, що ним так нікчемно, комедійно завершується мізерна земна містерія. Вже тисячі літ ви безсилі знайти смисл буття. І нам нав’язуєте це безсилля. Так тчеться ланцюг приреченості і невігластва — понад віками й епохами. Чи знаєте ви, чи догадуєтеся — хто до вас приходить з Тайни у вигляді безпомічного малесенького раба? Батьки, вам байдуже це! Ви ліпите з нього свою подобу, щоб продовжити безглуздий і марний "пошук".
Що ви жадаєте знайти? Де ви загубили це "щось"? Хіба шукають птахи? Чи бджоли? Чи квіти? Вони знають!
А ви, озброєні "гнозисом" віків, все ще борсаєтеся у знеможеному пошуку, громадячи купу пристроїв, кораблів, роботів, бібліотек, картин, теорій, доктрин. Ми, діти, вирішили розірвати вікове кільце. Ми проклюємо Яйце Системи, щоб спробувати Політ Самодостатності. Загинемо? Хай! Хто скаже — що таке загибель? Може, нове Народження? Хіба може потужне прагнення завершитися порожнечею? Воно породить ЩОСЬ — тотожне собі. І навіть більше, ми певні цього!
Кожен з нас скаже кілька слів на прощання. З цих прощальних іскринок спробуйте скласти мозаїку розуміння.
Ми відлітаємо, як крилате сім’я кульбаби, у Всесвіт Можливостей, про які ще й самі не відаємо. Радості вам і мудрості, Батьки й Матері!
Речислав відчув, як незриме джерело енергії потрясає його. О ні! Це не архаїчне повстання дітлахів, це — глибинна реакція ембріональних, генетичних глибин антропофери на консерватизм і нечутливість керівної структури. Зарозумілі ідіоти! Як ми могли так пихато оцінювати сутність дітей ноосферної ери?
…Постать Будяка розтанула. На екрані з’явилася білява мініатюрна дівчинапідліток. Вона ласкаво всміхнулася оченятаминезабудками і сказала:
— Батьки! Моє ім’я Кульбаба! І я рада, що наш Водій Будяк згадав про крилате сім’я цієї чарівної квітки, яка щовесни кличе нас до Сонця…
Головний Детектив змахнув сльозу розчулення зі щоки. Правдива кульбаба! Беззахисне, ніжне, наївне створіння! Куди ти летиш? Що тебе штовхає з надійної, затишної Землі у безодню Невідомого?
Кілька років ми уважно, терпляче шукали сенсу і глузду в земній історії. Перегорнули стоси книг, переглянули десятки кілометрів відеоплівок, сотні кристалозаписів. І прийшли до єдино прийнятного висновку: все це досі в течії ілюзорного спектаклю віків. Прадавні гностики догадувалися про це, проте нащадки їх не послухалися. Який же фундамент ви, батьки, заклали в наші душі, яку естафету передавали з покоління в покоління? Я згадаю лише один взірець — ще міфічний, щоб ви збагнули патологію самих основ, на які опиралася споруда цивілізації.
З прадавності всі покоління заворожує образ героя Геракла — Геркулеса. Він так глибоко пронизав психосферу людства, що годі й замислитися — чи варто його обожнювати, чи відповідає він меті нашого самоформування?! Ми в Дитячій Республіці осмілилися щиро й відверто оцінити цю фундаментальну постать. І жахнулися сліпоті та дрімоті прабатьків. Кого ж вони вважали героєм і взірцем для наслідування? Сліпу й нещадну силу! П’ять тисяч літ "вихователі" базікають про "подвиги Геракла", навіть фантасти будують в книгах педагогічну модель формування душі за цими взірцями. А в суті — що там втаємничено? Не взірець, а попередження, адресоване творцями міфа прийдешнім поколінням: Геракл — генетична тенденція Людини, яку треба подолати. Перше — служба сили на користь нікчемних володарів світу, персоніфікованих в образі Еврисфея. "Герой" виконує абсурдні забаганки боягузливого й підступного володаря, навіть не замислюючись над тим, що силу можна обернути супроти деспота. Він убиває лева, нищить гідру, стріляє екзотичних стимфалійських птахів, виловлює священну лань Артеміди для насолоди царя, долає еріманфського кабана. Хто скаже, які унікальні тварини були викреслені з книги життя прославленим "героєм" та його послідовниками — гераклідами? Чи не стартував тоді імпульс екологічного розгрому біосфери і психосфери, який в двадцятому столітті поставив Планету на край прірви?! Власне, він у психосфері не подоланий ще досі! Ми, діти, перебуваючи поряд з старшими поколіннями, безсилі подолати цю силову тенденцію.
Батьки! Як ви могли проморгати прозорий зміст древнього попередження? Адже міфотворці однозначно показали, що отрута гідри, якою Геракл насичував стріли, стала вбивчою не лише для істот, у котрих цілив син Зевса, а й обернулася проти нього самого. Пам’ятаєте химерний детективний сюжет, де архілогічно ілюструється кільце причинної взаємозалежності? Кентавр Несе перевозить Гераклову дружину Деяніру через ріку, жадає нею оволодіти. Герой пускає в нього стрілу. Вмираючий кентавр дає на прощання Деянірі свою кров, змішану з отрутою гідри, запевняючи, що суміш має чарівні властивості і в разі потреби збереже любов Геракла до дружини. Наївна жінка вірить підступному кентавру.
І коли в її серці виник сумнів щодо вірності чоловіка, вона змащує чаклунською сумішшю плащ героя, в якому він має здійснити ритуал жертвоприношення біля вогнища. Розігріта отрута проникла в Гераклове тіло, він у страшних муках буквально здирає із себе плоть, і лише добровільна смерть на багатті припиняє страждання. Люди добрі! Де ж тут взірець героїчності? Ми бачимо лише тривожне застереження: зупиніться! Не виконуйте наказів земних володарів, котрі в ім’я тиранічних забаганок готові спаплюжити і знищити всю живу природу. Смерть невинних створінь неминуче обернеться смертю для вас самих!
(Продовження на наступній сторінці)