— Гм. Я читав ці міркування в манускриптах, які ти мені залишив. Не вважай мене бюрократичною, юридичною звіриною, таким собі паперовим пацюком, що відає лише параграфи законів. Не забудь, що я обраний до Всесвітньої Ради не клопотанням якихось меценатів. Зажди, не перебивай! Я відчуваю, може, різкіше, болісніше від тебе загрозу ветхого способу мислення, що його ми досі не можемо подолати. Досягнення будь-яких ділянок життя, пізнання, розвою космічні, вражаючі, проте вони, безумовно, тупикові.
— То чому ж ти…
— Зажди. Я послідовно висловлю все, що дрімало в мені. Те, що в тобі проривається так хаотично, недисципліновано. Сотні великих розумів ґрунтовно, настирливо замислюються над альтернативними варіантами дальшого поступу, проте…
— Що проте?
— Виступити супроти потоку віковічної еволюції з казковими, романтичними проектами — це все’дно…
— Не еволюції — інволюції, батьку, — рішуче перебив син.
— Яка різниця? Творча лавина чи руйнівна — хіба інерції руху не однаково, хто стане на її шляху? Сонячний промінь життєдайний, і він же спопелить тебе, якщо ти необачно вхопиш лишку світлової смаги. Ми маємо справу з стихійними силами, загнуздати які можна лише переважаючими силами, а не дитинністю!
— Ти не збагнув…
— Е ні, я добре збагнув. Ти і твої друзі — ви, ясна річ, не такі собі невігласи. Добре обізнані з систематикою науки, з висновками світової технологічної практики. Мені зрозуміло, що вам кортить змінити орієнтацію планетарної свідомості, ніби розпочати нову космоісторичну п’єсу.
— Цілком вірно! Переглянути колосальну низку так званих законів, які можуть виявитися не "законами", а лише системою забобонних табу і самообмежень.
— Мій хлопчику! Ось це — якраз найважче. Навіть якщо в цьому є зерно глузду… навіть якщо я стану апологетом отаких божевільних… пробач мені!.. отаких карколомних прожектів… то що можна зробити? Ти переконаєш решту людей — а їх десятки мільярдів, різних — жовтих, червоних, білих, чорних, віруючих, атеїстів? Ти їх схилиш до нового розуміння? Гурт хлопчаків і дівчаток стулити докупи легко, проте він так же легко й розпадеться! А потужна ріка людства урочисто нестиме свої води далі…
— У вир катастрофи тече твоя ріка! — спересердя крикнув син, труснувши гривою чорносинього волосся. — А зробити можна на твоєму місці вельми багато. Ми в Дитячій Республіці вирішили звернутися до тебе, як до члена Всесвітньої Ради. У тебе — авторитет, у тебе — право розпочати всесвітню дискусію…
— Ініціаторами якої виступають неповнолітні юнаки й дівчата! — іронічно всміхнувся Речислав, перекладаючи не столі папери. — Ти розумієш, що я поставлю себе в смішне становище? Та й для чого ми сперечаємося? Чому ви, дітвора, не вирішите самостійно провести низку експериментів, які стали б вирішальними для розуміння нових ідей? Хіба вам недостатньо лабораторій, шкіл, технологічних комплексів?
— Батьку! Найстрашніша перепона — деспотія тисячолітньої ноосфери. Опір ваших дорослих стереотипів зруйнує будь-який парадоксальний результат. Нові парості не виростуть у тіні похмурих тисячолітніх дерев. Дерева добровільно повинні самоусунутися, перед тим пустивши вгору нові, юні пагони.
— І яких же результатів ви чекаєте від такої метаморфози?
— Несказанних. Формування нового тіла, побудова містка до інших сфер буття, розширення свідомості до всеохопності, Преображення всієї Планети, флори й фауни. Певен, що відкриється стежка до Ери Безсмертя.
— Ого! Далеко залітаєте. Проте все це — лише декларації. їх було досить і в прадавні віки… і нині… Треба тверезо враховувати динаміку світової спільноти.
— Якщо корабель несе на рифи — доречна лише надзвичайна дія, — сумовито сказав хлопець, ніби зненацька втративши цікавість до бесіди. — Я бачу одне, батьку. Ви, дорослі, знаєте про безліч катастрофічних симптомів буття, проте спокійно чекаєте апофеозу. Це — сон, сон, про який твердили мудреці всіх народів. Що ж, нам доведеться діяти самостійно, тут ти маєш слушність! Я так і скажу друзям. Прощай, батьку! Ми більше не побачимось!
— Чому ти говориш такі дурниці? Що ти задумав?
— Ти дізнаєшся про це. Дякую тобі за все, І ще раз з жалем кажу: прощай!
Двері зачинилися. Затупотіли кроки. Речислав підхопився, підійшов до вікна. Внизу почулося глухе гудіння, над стіною смерек промайнула тінь магнельота. І знову тиша. Чорні іскристі очі докірливо дивляться в душу, дзвенить юнацький голос: "Прощай, прощай, прощай!" Чи правильно він діяв, чи врахував серйозність синових замірів? Чи не знехтував унікальну можливість прокласти місточок між поколіннями?
Гори мовчать.
Всесвіт мовчить.
Лише серце стукає тривожно й болісно. Чому? Що воно знає?
ВТІКАЧІ У НЕБУВАЛІСТЬ
Речислав мав право радіти. Йому пощастило вхопитися за кінчик нитки, що вела до втаємниченої групи міжнародної мафії, яка нахабно й злочинно порушувала світову конвенцію про контроль над ПСІЛапаратурою. Кілька відомих бізнесменів були тільки прозорим прикриттям підпільних синдикатів по розповсюдженню модерної психоманії. Епідемії слід було поставити край, бо Світова Рада втрачала контроль над орієнтацією юних (та їй не лише їх) поколінь, і мільйони незрілих душ почали пірнати у недосліджені континенти релятивних часовопросторових координат.
Суть винаходу полягала в тому, що з допомогою досить простого пристрою церана (цереброаналога), призначеного для моделювання психопроцесів, люди отримали можливість здійснювати чуттєвий контакт з історичними шарами ноосфери, з вічносущою хронікою минулих періодів. При вдалій суб’єктивній орієнтації тотожність осягалася так глибоко, що дехто з часових мандрівників не повертався до актуальної свідомості, впадаючи в кому. Так загинуло сотні юнаків та дівчат. Лише кількох пощастило врятувати.
Роздуми Речислава перебив сигнал міжпланетного екстравиклику. На екрані попливли рядки повідомлення:
"ЧЛЕНОВІ СВІТОВОЇ РАДИ РЕЧИСЛАВУ. ТЕРМІНОВА ІНФОРМАЦІЯ. Експеримент Радана, члена Світової Ради, закінчився катастрофою. Як Вам відомо, була здійснена спроба проаналізувати стан часового ототожнення суб’єкта з історичною реальністю, що досліджується. В даному випадку вивчалася епоха середньовіччя, конкретно — психомоделювання образу Джордано Бруно. Радан не сприйняв гіпнонаказу про вихід з експериментального потоку, повністю переживши трагічну смерть великого мученика. Експериментатору не пощастило повернутися до актуальної свідомості, він повністю в полоні ототожнення з образом Джордано. Учений під наглядом найкращих фахівців у Верхньодніпровському псицентрі. Просимо врахувати страшну небезпеку ПСІЛапаратури для сучасності, прискорити розкриття злочину, доручене Вам…"
Речислав схвильовано підхопився з крісла, заходився міряти кімнату з кутка в куток. Ще цього не вистачало!
Навіть наймогутніший розум неспроможний впоратися із небезпекою. Треба мобілізувати всіх психологів та юристів, щоб загнати джипа назад. А як? Заборона? Історичні прецеденти чітко свідчать: силою зупинити психовибухи неможливо, то — марна річ! Потрібні парадоксальні канали для потоку чуттєвої й розумової енергії. Ба, чи не про це говорив ВікторБудяк? У його фантазуванні щось актуальне прокльовується, чи не слід всетаки законтактувати з енергійними юнаками та дівчатами, щоб спільними зусиллями віднайти достойну стежечку з пекельної ями психічного лиха?
Не встиг він отямитися від пережитого шоку, як знову ввімкнувся екран екстразв’язку, і в чорному кубі з’явилася об’ємна постать Крона — відомого всій Планеті члена Координаційної Ради ГеїЗемлі, котрий останнім часом виконував обов’язки Голови. Тривожний погляд ученого зупинився на обличчі Речислава.
— Вітаю тебе, друже!
— Вітаю і я тебе, Кроне!
— Ти отримав повідомлення про Радана?
— Тільки що…
— Тримайся, друже! Наступне повідомлення ще тяжче.
— Що сталося?
— Група юнаків та дівчат з Алтайської Дитячої Республіки, захопивши експериментальний космокрейсер "Прометей", стартувала в невідомому напрямку.
Речиславу перехопило подих, він подався до екрана, ніби жадаючи схопити Крона за руки.
— Хто саме… Чи відомо, хто здійснив утечу?
— Так, відомо. Ти недарма хвилюєшся. Один з порушників — твій син Віктор… або, як він сам себе величає, Будяк.
— О ясні зорі! — стукнув себе кулаком по голові Речислав. — Дурень, старий дурень!
— Що з тобою?
— Те, що моє місце на смітнику, а не в Світовій Раді! Осел, справжнісінький осел! Кілька днів тому Віктор прилетів до мене для серйозної розмови. А я замість того, щоб збагнути парадоксальність ситуації, відмахнувся від нього. Він буквально заявив мені, що "ми ніколи вже не зустрінемося!"
— Так, — важко мовив Крон, і густі брови ученого суворо зійшлися докупи. — Для Головного Детектива це неприпустимий промах. Але про це потім. Тобі доведеться очолити групу для розслідування того, що сталося.
— Чи щонебудь відомо про напрям польоту?
(Продовження на наступній сторінці)