— Я, Мар. Чому ти не дивишся?
— Сили нема… щоб розплющити… Слухай мене уважно… Я все зрозумів… Покинь мене… Поспішай до Сіта… Хай він бережеться… Тайя-Боги послали нас на смерть… Ти пам’ятаєш розмову… на Гроочі… Тоді над нами… кружляв апарат… вони чули нашу розмову… Вирішили позбутися… Праелемент — смерть… Він виділяє страшну радіацію… Покинь його… і мене… Поспішай…
— Я не покину тебе, Мар! — шаленів Од. — Я врятую тебе! Тримайся за мене. Я винесу тебе нагору.
— Пізно… Од…
Од схопив товариша на руки, притиснув до себе, з натугою піднявся над скелями. Геть звідси, від моро-ку, від страшної прірви, під ясне сяйво зірок…
Туман плинув униз, голубе сяйво Праелемента блідло, вгорі все ясніше вирізнялися зірки на темному тлі неба. В голові Ода дзвеніло, не вистачало сили, але він не здавався. Останні краплі енергії він посилав до я-о, знемагаючи в страшному поєдинку з тяжінням планети. Свідомість тьмарилася, руки слабшали. Він боявся ли-ше одного — щоб не випустити тіла Мара…
Нарешті, край прірви. З стогоном він впав на скелястий грунт. Схлипуючи від перевтоми, схилився до товариша, заглянув за покриття та. В сяйві Гроочі обличчя Мара було чорно-сірим, повіки ледь помітно здри-галися. Ось вони звільна відкрилися, почувся передсмертний шепіт:
— Не забудь… попередити Сіта…
І все. Наступила тиша. Прийшла смерть. Од ясно відчув її прихід. Очі Мара вже не заплющувалися, але вони поволі сповнювалися мертвенним блиском, віддалялися від цього світу, дивилися десь в безконечність.
Од, мов уві сні, підвівся, взяв труп на руки, підняв його над грунтом. Пропливши разом з ним над рівни-ною, зупинився на високій скелі. Там, на твердому ложі з каменю, він поклав Мара обличчям до зірок. Хай ле-жить його товариш гут вічно, доки існуватиме А-лу — супутник далекої Гроочі. Минатимуть безконечні спі-ралі… сузір’я змінюватимуть свій вигляд, погасне Зірка-матір… а очі Мара будуть завжди спрямовані з безко-нечність, туди, куди пориваються душі всіх Тайя за істиною…
Але чому так погано видно? Якийсь туман засилає зір… Звідки може бути туман? Адже тут нема повіт-ря? І сила зникає в руках. Не можна піднятись над грунтом… вся енергія тіла вичерпана.. Невже справді він теж загине?.. Невже Мар говорив правду?..
О, яка підступність… Од ніколи не міг допустити такого. Для нього Вищі Сфери і все. що вони робили, було священним… не підлягало сумніву.. Мар перший кинув у душу Ода зерна підозріння… Занадто пізно… Дорога життя обірвалась…
Од спробував ще раз піднятись над рівниною. Даремно! Тіло не кориться слабій думці… Мозок враже-ний невідомою радіацією…
Байдужість обплутувала психіку Ода. Він ліг рядом з товаришем, заплющив очі. Треба було б побачити Сіта, передати йому… що передати? Ага, слова Мара… Хай буде пильним… Хай знає, що вони загинули по волі Вищих Сфер…
Плюскотить важка хвиля океану… на березі бовваніють сині, фіолетові зарості. Де це він? На рідній Таіні… Вгорі пливуть важкі, химерні хмари, кружляють в глибині неба, серед сильних потоків повітря горді й могутні істоти…
Як приємно, чудово… Останній привіт рідного краю…
— Мар! Од! Де ви? Озвіться!..
Хто це? Чий голос? Невже Учитель? Звичайно, це він… Блискавично плине його постать в просторі, на-ближається до скелі, де лежить Од.
— Я тут… Учителю… Ми тут… Мар мертвий… Я теж… помираю…
Сіт поряд — сильний, добрий Глибокі темні очі заглядають прямо в душу. Скорбні тіні лягли на щохи, на чоло.
— Мар… передавав… — прошепотів Од, зовсім знемагаючи, — щоб ви… береглися… Наша смерть… за…
Тиша. Більше не чути ні слова Сіт струсонув безвільне тіло Ода, закричав:
— Що ти хотів скачати, Од?
Не чути. Мовчання. Блакитне обличчя чорніє, стає строгим, таємничим.
Сіт довго лежав біля трупів своїх друзів, бездумно дивлячись в дорогі лиця. Тиша безконечності входила в серце, морозила душу. Що робити тепер? Для чого? Летіти назад, на Таіну? Вступати в Вищі Сфери? Радіти життям в той час, коли оці, такі юні і щирі, полягли від страшного підступу… Так, це злочинний задум — Сіт ясно збагнув його! Од і Мар загинули по волі Великої Трійки. Які ж таємниці ховалися за страшною жорстокіс-тю, які Високі Істини, коли вони вимагали таких неймовірних жертв?..
ОСТАННІЙ УРОК
Поміж горами важкі хмари . На обрії сходила Зірка-матір, її промені фарбували все навколишнє в зловісний колір. Починався новий ден, — довгий, душний, з ураганами, страшними смерчами, грозами. Він триматиме сто ур , доки не зміниться такою ж ніччю. А тоді на цю півкулю Таіни насунеться пітьма, холод скує ріки, озера і мілкі моря, широкі рівнини вкриються білою пеленою са . Тайя сховаються в підземелля, будуть спати, їсти і дивитися веселі то-та в Будинку розваги. А потім — знову наступить день… і так без кінця! Таіна вироджується, втрачає життєву снагу. Тваринний і рослинний світ затиснутий в лабетах жорстокого клімату. Розвиток припинився. Але чому ж? Чому? Розум Вищих Тайя досяг неймовірного — знання таємниць часу, простору і причинності. Куди ж воно йде — те знання?..
Ріо зіщулився, ніби від холоду, загорнувся в широку, барвисту лла. Звично зосередився, загнав розбур-хані думки в глибини мозку. Замкнув їх під контроль волі. Ще не можна їх випускати на світ. Ще небезпечно. Треба дізнатися про все, чим володіють Вищі Сфери. Треба знати їхню зброю і їхню мету. А тоді можна буде вирішувати…
Ріо полинув над широкою балюстрадою, що вінчала собою високий шпиль високогірної будівлі. Вже багато спіралей живе тут Ріо, навчаючи дітей Вищих Тайя знанню фізичного світу. Навіть Велика Трійка вва-жає його найбільшим знавцем проблем універсального знання серед вчених планети. І лише про Дух учать Ви-щі жерці. Нижчі Тайя повинні сліпо і віддано довіряти Єдиному Закону. Вищі Сфери мають зв’язок з Космо-сом, вони його виразник, його істина, його світло на Таіні. Сумніватися в цьому — злочин, який карається страшною смертю: позбавленням їжі. Засуджений вмирає в повільній і жахливій агонії…
Ріо зупинився над прірвою, на струмені холодного повітря, ніби хотів остудити розгарячену голову. До-сить даремних думок! Сьогодні його приймають у Вищі Сфери. Довга і терпелива робота принесла плоди. Він знатиме, яка істина змушує мільйони нижчих Тайя жити в темряві, якому Духу поклоняються Тайя-Боги. Аби лиш не видати себе ні думкою, ні словом. Ще невідомо, який контроль доведеться пройти у палаці Вищих Сфер!..
А тепер — до учнів. Сьогодні — його останній урок.
Ріо полинув над балюстрадою, опинився в трикутній залі. Він зупинився на підвищенні, біля однієї з стін. Перед ним, спиною до вершини трикутника, сиділи учні — сім юних Тайя з вищих сімей. Вони привітали улюбленого вчителя, піднімаючи обидві руки над головами. Ріо стримано відповів їм, сів на м’який ца . Тихо сказав:
— Сьогодні — дуже важливий урок. Я розповім про космічну еволюцію Тайя. І ще одне зауваження: я говоритиму лише про фізичну структуру Тайя. Про духовну вас учитимуть в Храмі Духа інші вчителі.
Очі юних учнів заблищали. Урок мав бути дуже цікавим. Ріо деякий час думав, мовчав, ніби шукаючи потрібних виразів. Потім звільна почав:
— Світ невичерпний, учні мої. І в цьому його велич, його слава, його безмежність. Але ми з вами живемо тепер на невеликому клаптику світу. І тіла наші — дивовижне породження Природи — теж обмежена, відносна конструкція. Як же вони виникли і як діють? Де першопричина того руху, що створив наш дивовижний Розум?
Першопричина — сам рух. Рух Аф . Він предковічний, абсолютний, незнищимий.
За спиною Ріо зникла стіна. Вона стала прозорою, вкрилася туманом, потім потемніла. На темному тлі почали пульсувати бліді зірочки. Вони проникали собою все, колихалися навколо певної точки, але не з’єднува-лися одна з одною.
Та ось на зображенні відбулися великі зміни. В одному місці зірочки з’єдналися, завихрилися. Вони по-рушили спокій своїх сусідів, і завихрення охопили весь видимий простір.
Зненацька зображення на стіні зникли. Учні здивовано дивилися на вчителя.
В отворі входу з’явилася постать в розкішному одязі Вищого Тайя. Він привітався до Ріо, показав рукою в бік виходу. Почулися слова:
— Велика Трійка послала за тобою, Учитель Ріо, почесний дра . Вищі Сфери ждуть. Сьогодні ти при-ймеш посвяту для входу до Храму Космічної Насолоди.
Ріо не подав знака на обличчі, але серце в нього схвильовано стріпнулося. Ось воно. Прийшло! Недаре-мно він так довго терпів, чекав… Рушиться остання таємниця!
Учитель попрощався з учнями стриманим жестом руки.
— Учителю! — кинувся до Ріо маленький учень, наймолодший з семи. — Чи ти повернешся до нас?
— Не знаю, — строго відповів Ріо, пливучи до виходу.
Учень розгублено зупинився. Він бачив, як Учитель разом з посланцем зайшов до дра, як великий могут-ній апарат ринувся вниз і зник в густих хмарах, серед гір.
Ріо, старий Учитель, виходив на невідому дорогу…
ХРАМ КОСМІЧНОЇ НАСОЛОДИ
(Продовження на наступній сторінці)