— Мовчать! — струсонулось повітря. Льоньці одразу заціпило.
Дід взяв Муху за повід, полоненого — за комір і потяг їх вглиб саду. Кобила трохи упиралася, а Льонька — куди там! — і пальцем боявся поворухнути, дріботів слухняно за сторожем. "Що він зробить зі мною? — тремтів кожною жилкою. — Повісить на груші чи кине в трясовину?.."
Прив'язавши Муху, дід турнув малого до куреня. Поставив повне відро груш, сперся на сапку і наказав:
— їж!
— Ой, не буду! — видзеленькав Льонька зубами. Під кущами дідових брів блиснули холодні джерельця.
— їж, кажу тобі!
Примочуючи грушу сльозами, Льонька почав їсти. Терпко звело йому рот, не було сил ні жувати, ані ковтати. Ледве домучив першу грушу. Ткнув голову у відро, щоб перепочити.
— їж! — знов почулося страшне слово.
Після третьої груші напала гикавка. Тільки до рота — як смикне щось за кишки, от-от виверне всі нутрощі. Муха, дивлячись на Льоньчині муки, жалібно заіржала. Гарба ж стояв нерухомо.
— Дідусю, рідненький... Не можу...
— А красти — можеш?
Ще перековтнув Льонька кілька груш. Бридке місиво застряло в горлі, очі полізли на лоб.
— Пустіть, дідусю, більше не бу...
— Не будеш? — дід кинув до куреня сапку. — Отож дивись! І дітям, і внукам закажи: не беріть чужого — воно печеться.
Дід ляснув малого по штанцях, взяв двома пальцями за комір і, наче жабеня, підняв над собою. Льонька й не отямився, як опинився на Мушиній спині. Старенька з місця рвонула в галоп; вона так стрибала через кущі й рівчаки, ' ніби випорснула з вогню. її підхльостували і гнали вперед якісь дивні звуки — схожі на вибухи грому. То сміявся дід Гарба.
Припавши до гриви, Льонька скакав без пам'яті в степ; певно, залетів би на край світу, аби із кущів терну не вигулькнули хлопці.
— Стій! Куди ти?
Володька за вуздечку спинив кобилу, Валько стягнув брата на землю. І тут Льонька, побачивши своїх, заревів на весь голос.
— Що таке? Де ти був?
— У діда Гарби...
— У діда? Чого ж тебе понесло?
— Я ж за вами...
Хлопці здивовано перезирнулися. Грицько помацав Льонь-чиного лоба: чи не гарячка?
— Ми побачили діда на горі й крутнули назад.
— А він що, бив тебе?
— Не бив, грушами... гик... годував.
— Годував? — витріщились хлопці. — Хе-хе! А чого ж ти ревеш?
— Еге ж, аби вас так... гик... годували, — і Льонька так гикнув, що аж підкинуло його.
А хлопцям тільки подай — регочуть, дурні. Знали б, скільки страху набрався малий у грушевому саду. На все життя вистачить...
Аеросани
Льонька помітив: щось дивне коїться з Грицьком, коли поруч Ліда. То він скривиться, ніби кислицю з'їв, то раптом •стає веселий-веселий, от-от вибрикувати почне.
Після уроків, бувало, скличе хлопців на толоку, що проти Поліщукової хати, широко розставить жилаві ноги, пригнеться і войовничо кине: "Ану, братва, налітай!" Низенький, пругкий, стоїть, як роздратований півень, готовий до бою. Кілька сміливців шуліками налітають на нього й тут же, мов снопи, валяться на землю. А він уже інших викликає на герць і краєм ока зиркає, чи бачить його гордовита сусідка.
А то вилізе на бересток, причаїться між густолистя. Ось іде стежкою Ліда з відром води. Тільки порівняється з деревом, раптом — шелесть! — просто під ноги їй звалюється Грицько.
— Тю, пришелепуватий! — відсахнеться дівчина. А Грицько з реготом тікає в кущі. День, два не показується Ліді на очі, потім знову за своє...
Та Ліда ніби не помічала Грицька.
"От безсердечна! — думав Льонька. — Ну побалакала б з ним як годиться. Бо він же ноги зламає, коли отак стрибатиме".
Грицько взагалі був для Льоньки загадковою людиною. І весь його дім оповивала якась таємниця. Підкравшись глибоким рівчаком, Льонька інколи заглядав на подвір'я діда Хмеля (так у селі називали Грицькового батька). Біля хати розгулював на цепу здоровенний чорний пес. Зачувши шарудіння, він скажено гарчав і кидавсь на всі боки.
— Чого виєш, іроде? — чувся сердитий голос.
З хати виходив заспаний дід, низенький, присадкуватий, з рудою пом'ятою борідкою. Він з шумом втягував ніздрями повітря і підозріло озирався довкола. Його маленькі очі нишпорили по всіх закутках.
Льонька злякано рачкував назад. Ще, чого доброго, запримітить його старий — собаку одв'яже. Хлопець боявся мовчазного й похмурого діда. Жив Хміль якось% відлюдно. В гості не ходив і до себе нікого не кликав. Казали, цілий день, затуливши вікна ряднами, він стояв навколішки перед іконами.
Та коли заглядав Льонька у подвір'я Хмеля, його цікавив не дід. Між хлопцями ходила чутка, що Гриша з Володькою будують аеросани. І збираються на них здійснити подорож аж на Північний, полюс.
Аеросани! Хоч би краєчком ока глянути на чудо-машину!..
Якось у неділю зайшов Грицько до Поліщукі-в. Льонька саме ліпив чоловічка з глини. Такий у них, в третьому класі, урок задали. Присів Грицько, подивився на Льоньчину роботу.
— І хто вас учив? — хмикнув насмішкувато. — Голова більша за тулуб...
Взяв кавалок глини і швидко стулив фігурку. Дуже симпатичний вийшов чоловічок. Ніби живий.
Грицько подав Льоньці чоловічка, таємниче спитав:
— Батьків немає?
— Немає.
— А Ліда?
— В хаті. Німецьку зубрить.
Худе, різко окреслене обличчя Грицька зблідло. На переніссі зійшлись густі рудуваті брови.
— А тобі чого?
— Та так, — глибоко зітхнув Грицько. — Фотографії
приніс. |
Пригадав Льонька, як він крутився коло його сестри і клацав саморобним фотоапаратом. І охота йому ото бігати за Лідкою! Подумаєш — краля! Не знає Гриша, кого собі в друзі взяти. Сказав би Льоні хоч півслова — на край світа пішов би за ним. І, може, на аеросанях подалися б на полюс. А сестра, хіба зрозуміє вона хлопчачу душу?
Жаль стало Льоні сусіда.
— Покликати Ліду?
— Ні, ні, не треба! — підвівся Грицько. — Я сам...
Через мить він вискочив з хати червоний як рак. Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязнулось і розбилось. А потім ще одне, і ще...
— Ось я в школі скажу! — крикнула схлипуючи Ліда. Льонька підібрав одне скельце. Сестрине фото, напис:
"На пам'ять Ліді". Скло обклеєне кольоровим папером. Навіть вушко прироблене, щоб вішати фото на стіні... Поспіхом згріб те, що лишилось від портретів, і — слідом за Гриць-ком. А він, як очманілий, біг, не вибираючи дороги. Наздогнав його Льонька у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками.
—Гришо, візьми, — Льонька легенько штовхнув Хмельового.
Той не дивлячись взяв осколки й мовчки поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети, пригорнув їх землею ще й притоптав.
— А тепер ходімо на капе! — сказав рішуче. Льонька відчув, що зараз станеться щось надзвичайне.
— Повторюй за мною, — наказав Грицько. — "Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив..."
— Хай печуть... — залепетав Поліщук жахливі слова. Вони повзли під суцільними шатами бузини, мов у зеленому підземеллі.
— Капе — що це таке? — спитав Льонька пошепки.
— Командний пункт. Теж мені... вояка...
В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт. Золоті цямрини, цинкова кришка—кусочок хмарини. Справді— колодязь від землі до неба!
— Дивись, — тихо мовив Гриша.
Малий підняв голову "і завмер від захоплення. Перед ними на маленькій галявині стояла казкова машина. Як уві сні, ходив Льонька круг неї, з трепетом оглядав пропелер, туго натягнуті ланцюги, гордо задерті носи полозів. І сидіння, й педалі, й кермо — все, все було справжнє, все приваблювало, кликало: "Сідай і лети!"
— Ну, як? — смутку наче й не було в Гришиних очах — вони світились радістю.
Льонька лиш хитав головою. Що тут казати — чудо! Чудо та й годі!
— Шестірню треба дістати. Сюди, до пропелера. І тоді — готово!
— Шестірню? Яку? — аж підскочив хлопець; йому хоті-, лось чимось, хоч дрібничкою, допомогти Гриші. — Може, я знайду?
— Таке, знайдеш... Треба ж розмір знати. Це тобі не тачка...
Зосереджений, поважний, він сів за кермо, натиснув на педалі і з-під нахмурених брів глянув на Поліщука.
— А ти вночі не боїшся?
— Я? Вночі? — образа стисла горло. — Та я ж кожну
ніч сплю надворі. Отам за хатою, на сіні. —
— Добре. Тоді, як .стемніє, давай підемо до кузні, дістанемо шестірню...
Льонька ладен був йти за ним у вогонь і воду.
*
Солодом пахне берегове сіно. Льонька лежить під ковдрою в сорочці і в штанях, прислухаючись до нічних шерхотів. Біля повітки ліниво ремиґає корова. Хтось прочовгав по двору. Певно, мати. Вихлюпнула воду, скрипнула дверима. Стало тихо, глухо.
(Продовження на наступній сторінці)