Коли Льонька повертався назад, за річкою почувся шум. Там щось ухкало, мекало й дирчало. Сонячні зайчики гойдались на хвилях, сліпили очі, та, примружившись, Льонька побачив: нерубаївці пішли в наступ! В рогозяних латах, з дерев'яними піками, вони були схожі на папуасів.
В ту ж мить знов пролунало грізне:
— Льонько, патронів!
"От гава! — схаменувся Льонька.— Валько сидить з порожніми руками, а я витріщив очі!"
Підняв хлопець картуз — і мерщій на позицію.
Але тут сталося те, чого не передбачив у своєму плані Шумило: "червона" піхота не всиділа на бугрі й кинулась до річки, назустріч "білим". Валько летів попереду з кулеметом, труба з дзенькотом волочилась по камінню. Нерубаївці пішли вбрід, змішалися з табунчанцями, і зав'язався рукопашний бій. Тріщали списи, бахкали горохом пістолі. Хтось стрибнув Льоньці на плечі, і він сторчма полетів униз; картуз все-таки не випускав, разом з ним звалився у річку. Мало не заплакав з горя: пропали боєприпаси!
В цей час із-за Чорної скелі почулося:
— Аля-ля-ля! Угу-гу-гу!
Це Володька з кіннотою вдарив по "білих" з тилу. Він налетів так несподівано, що нерубаївці розгубилися й дременули вздовж берега. Останнім біг, , накульгуючи, Адик Ліщинський. За ним гнався з піднятою шаблюкою Шумило, а навперейми "махновцю" помчав Грицько. Ось вони вдвох насіли на довготелесого ватажка Нерубаївки.
— Скупать його, скупать! — горлали —табунчанці. Ліщинського за руки й ноги потягли до мілкої річечки.
Адик верещав, пручався, але хлопці розгойдали його, і — аж ляснуло, коли Адик бовтнув у воду.
Всі — "білі" й "червоні" — весело зареготали і собі, мов жаби, один за одним плюхнулись у річку. Бій, власне, закінчився, вже не було ворогів, а були сільські друзяки, яким після спеки захотілося побрьохатись в прохолодній воді. І це було б чудовим завершенням "бою", аби не зіпсував настрою Адик.
Мокрий, з обвислими рогозяними латами, виліз він на берег і заревів, як дівчисько.
— Дурні ви, дурні! — розмазував сльози Ліщинський. — Більше не граюсь з вами... Дурні набиті!
Схлипуючи, він пошкандибав лугом до села, залишаючи на траві мокрий слід. Хлопці одразу притихли. Стояли на піщаному березі мовчазні й здивовані.
— Кисіль, — буркнув Шумило. — Мамин синок... Аби мене скупали, хіба я скиглив би?
— Подумаєш, цяця! — знизав плечима Грицько. — Ну його, він завжди такий.
— Хлопці, гайда у воду! — махнув рукою Валько. Табунчанці й нерубаївці розстелили на траві одяг, щоб
підсихав, а самі знову до річки, де приємно пахло м'ятою, лататтям і теплим мулом.
Чим вище підбивалось сонце, тим лютішою ставала спека. Знесилений вітер принишк в рівчаках та байраках і звідти тяжко дихав курявою. Степ, здавалось, горів, над ним коливалось синє полум'я. Коні збились докупи, понуро звісили голови, ліниво помахували хвостами, відганяючи надокучливих мух.
"Бійці" лежали у затінку під вербою. Але й тут не було порятунку: земля пекла, як розжарена черінь.
Грицько Хмельовий ляснув себе по голому животі, мрійливо
сказав: 1
— Ех, оце б кислячку хлебнути...
Хлопці ліниво підвели голови. А невсидющий Валько встав, порився в одязі, дістав з-під сорочки кілька печених картоплин. Одну картоплину дав братові, по половинці — Грицькові, Володі та Михайлові, решту кинув на гурт. Хлопці сонно зачвакали. Почорнивши сажею губи, загигикали:
— Ти що, сковорідку цілував?
— Питаєш... Об тебе, чорноротого, вимазався. Погомоніли — і знов запала дрімотлива тиша. Льонька
лежав проти Володьки і з повагою розглядав свіжий рубець на його ' щоці. Пригадалася Льоньці минула неділя, ставок у Табунчанському, стара верба на греблі. Шумило придумав нову розвагу. Він прив'язав до вербової гілки вірьовку; вчепившись за її нижній кінець, Володька розгойдувався і, високо злетівши в повітря, стрибав у воду. Каменем падаючи вниз, дриґав ногами і голосно уакав, поки над ним не здіймався цілий сніп сяйних бризок. На це моторошно було дивитись: Тільки Льоньчин брат і Грицько Хмельовий відважились повторити Шумилів номер.
Захоплені розвагою, не помітили, як перетерлася гойдалка. І ось, коли Шумило птахом майнув над хлопчачими головами, вірьовка тріснула... Володька з розмаху гепнувся на греблю. Кров заюшила йому обличчя, а він стояв і розгублено усміхався. Ні, тільки подумати: у Льоньки від самого видовиська душа скочила у п'яти, а йому хоч би що, усміхається!
Тепер, приглядаючись до Володьчиного загорілого, обпеченого вітрами обличчя, Льонька подумав: вавка загоїлася, але, мабуть, її слід залишиться назавжди.
Володька солодко потягся, тріпнув густим смоляним чубом:
— Може, в грушевий сад махнемо, га?
Хлопці мовчали. Звичайно, затія спокуслива — поласувати соковитими запашними грушами. Але в цю мить виразніше £а груші кожен бачив перед собою грізну постать діда Гарби — сторожа колгоспного саду.
Про діда Гарбу розповідали в селі справжні легенди. Колись застряла в болоті безтарка з капустою. Засіла по самі втулки, коні вибилися з сил, але витягти воза з трясовини не могли. І тут де не візьмись дід Гарба.
— Випряжіть оцих дохляк! — гаркнув старий.
Він накинув шлеї на круті плечі, рвонувся уперед — і безтарка, наче під нею тріснули ланцюги, з гуркотом вискочила на сухе.
І взимку, і влітку дід Гарба ходив в однім одязі, який шив сам собі з телячої шкіри — в грубих, покороблених штанях і в такому ж піджаку. Його квадратне рябе обличчя було мідно-червоним, ніби видубленим; з-під гостроверхої шкіряної будьонівки вибивалися попелясті пасма, віялом стирчали густі брови, майже нависаючи над рудими козацькими вусами... Говорили, що дід воював у кінноті Будьонного, був знаменитим розвідником, і хоч відтоді минуло багато років, Гарба не розлучався з будьонівкою, ходив прямо, з гордо піднятою головою, як на параді.
В найлютіші морози купався старий у копанці. І онука свого Семена, теж рябого й широкого в плечах, привчав до козацького життя. Не знав Гарба, що таке хвороби й утома. "Дід-степовик" — з острахом та повагою називали його в селі. Бабусі лякали ним дітей: "Цить, горлопане, а то покличу діда Гарбу!"
Сторож в саду ніколи не сидів, а порався на горі біля своєї хати, звідки було видно зелені куполи старих гіллястих дерев. Здавалося, дід цілком заглиблений у роботу. Та в критичну хвилину котилося громоподібне: "Ого-го-го!" З піднятою сапою летів через балку дід Гарба. Він гнався за шибеником кілометрів з п'ять, а якщо траплявся дуже спритний — то й усі десять. Словом, не було ще такого випадку, щоб дід не зловив охочого до колгоспних фруктів.
Отож пропозицію Володьки хлопці зустріли з холодком. Але Шумило не відступав. Презирливо скривився, смикнув за чуба Михайла, штурхонув ногою Грицька.
— Давайте на конях. Якщо той... втечемо.
Грицько й Михайло нехотя підвелися. Льонька — теж за ними.
— Ти куди, пуголовку? — визвірився Володька||
— Груш закортіло? На! — І Валько дав щигля, аж луснуло в голові.
— Задаваки, задаваки! — запхикав Льонька. — Не візьмете, видряпаюсь на гору, буду кричать, і дід зловить вас...
— От причепа! — буркнув Шумило. — Ну що з ним?
— Та візьмемо! — змилувався Грицько (він завжди жалів менших). — Хай стоїть збоку, наглядає...
Вони пішли до коней. Валько, лаючись, підсадив брата на Муху.
Жарота вже трохи спала, з річки віяло прохолодою, і вершникам приємно було скакати балкою, розтинаючи тілом тугі струмені вітру.
Коли з-за горба вигулькнув сад і віддалік блиснула вікнами сторожева хата, хлопці зупинили Льоньку, наказали: "Побачиш діда — свисни!" — а самі, обережно продираючись між чагарів, рушили далі. Хлюскала вода під копитами, тривожно фиркали коні, і тільки по цих звуках можна! було визначити, де зараз хлопці.
Льонька, може, і стояв би на варті — підвела Муха. Нетерпляче затупцювала стара, мотнула головою й подалася слідом за вершниками. Правда, Льонька не дуже й упирався... Як лисиця на полюванні, сторожко оглядався, стишував Муху, поки не зловив носом терпкий запах груш. А тоді геть забув про небезпеку — пришпорив кобилу і мерщій до крайнього дерева.
В саду, темному, густому, блукали химерні тіні, вітер шумів у листі, ніби шепотів: "Стережись, стережися!" Льонька скочив на землю, і ноги його задубіли од страху. "Де ж це хлопці?" — розпачливо озирнувся довкола.
І тут над садом, над берегом прогриміло:
— Ого-го-го-го!
Дід Гарба! Заплющив хлопець очі, уявив: мчить вусатий з піднятою сапою, мчить, як вихор, — трава і кущі никнуть додолу.
Шмигнув Льонька до переляканої Мухи. Кобила здалася йому такою високою й неприступною, як скирда соломи. Малий безнадійно дерся на неї і скиглив. Щоб допомогти вершнику, Муха спіймала його зубами за штанці й підкинула вгору. Описавши мертву петлю, хлопець зарив носом у землю. В цей час хтось згріб його залізною п'ятірнею, дихнув у обличчя міцним тютюном:
— Ага, попався!
В щілинку приплющеного ока Льонька побачив: грізно стовбурчаться дідові вуса, віялом стирчать рудуваті над-брівки. В Льоньчиному горлі забелькотіло:
— Ой, не бу-буду! Ой, відпу-пу-стіть!
(Продовження на наступній сторінці)