Пожежа не часто трапляється в степу. І рік, і два ще згадуватимуть, як бушувала заграва, як Шумило летів на коні крізь вогонь. Потім забудуться страхи, обростуть перекази анекдотами й жартами — про смалені чуби та Хмелеву Дуньку. Але в перші дні спомини свіжі й болючі, як і опіки на тілі. Говорили, що Арсен Поліщук викликав до себе в сільраду діда Хмеля, все допитувався, чого той покинув поле. Сторож клявся й божився, що пішов перекусити, якраз обідня пора, а господь і наслав...
Може, про цю розмову в сільраді ніхто б і не знав, та сам Хміль жалівся на людях: "Чули? Наслав бог біду, — побожно зводив угору очі, немов закликаючи небо в свідки, — а мене за душу і — на грушу. За що, питаю, невинного терзають?"
Табунчанці недовірливо похитували головами.
БИТВА БІЛЯ ЧОРНОЇ СКЕЛІ
Неділя! Як найбільшого свята чекали хлопчаки вихідного, їх відпускали з дому, і вони, зібравшись ватагою, гнали на пашу, за село, колгоспних коней. Цілий день на волі! Чого тільки не траплялося в цей незабутній день!
Раненько обидва Поліщуки бігли в Табунчанське до конюшні. З їхнього кутка були вже тут Грицько Хмельовий і Володька Шумило. З Нерубаївки приводив свою команду Адик Ліщинський, отой Адик, що накульгує на ліву ногу.
У кожного був свій Орлик чи Гнідий, і вважалося нечесним брати чужого коня. Старші, ті гасали на гарячих жеребчиках. А Льонька, наймолодший у цій компанії, вибрав собі найсмирнішу кобилу — Муху. Червоної масті, з великим і круглим, як діжка, черевом, вона ставилася до свого вершника з материнською поблажливістю. Коли хлоп'я підходило до неї, кобила тицяла м'якенькими губами в його щоку і весело форкала. Певно, сміялася з Льоньчиного картуза-мухомора, з-під якого виглядав лиш кінчик облупленого носа і гостре худе підборіддя.
І ось лунала команда:
— По конях!
Валько одним махом вискакував на Вихора. Незграбний і тонкий, як лозина, Адик стрибав на коня із воза. Відчайдушний шибайголова, гроза табунчанських садів Володька Шумило вже гарцював у дворі на жеребцеві, який хропів і рвався у степ. А Льонька все ще смикав за повід неповоротку Муху — тягнув стареньку до драбини.
Льонька знав кілька способів, як сідати на коня. Найкращим вважався "циганський". Лівою рукою треба вхопитися за гриву, відкинутись трохи назад, підстрибнути і... Словом, якщо переліт — можеш приземлитися десь аж під жолобом. Хто спритніший — вилазив на коня з розгону, хто слабак — просив підсадити. Льонька не любив підсадок: дивись, для сміху через Муху перекинуть. Єдиний був вихід — підвести кобилу до драбини. А там вже діло просте: стрибай з верхнього щабля та слідкуй, щоб в цю мить не рушила з місця конячина...
Нарешті, з превеликим трудом, забирався Льонька на широку Мушину спину і обома руками чіплявся за холку.
— Вперед, братва! — по-командирськи вигукував Шумило й пускав жеребця в галоп; хлопці оточували табун з обох боків і гнали коней до Грушевої балки. Густа курява здіймалась над шляхом, гула під копитами суха, мов камінь, земля.
Малий Поліщук хоробро вйокав, хльоскав кобилу лозиною, і здавалось йому, що це не якийсь там Льонька-восьми-літок, а червоний кіннотник із шаблюкою летить в атаку на білих. Хоч добре знав: і сьогодні на скачках спече такі "коржі", що ні сісти, ні лежати не зможе цілий тиждень — однак терпляче гицав, не хотів відставати від старших.
За курною завісою сховалося село, і табун розсипався по степу. Наперед вихопилися Грицько й Володька, а за ними, припавши до грив, мчали й інші хлопці — по сухій ковилі назустріч ранішньому сонцю. Та ось крізь легкий туман проглянули знайомі обриси Чорної скелі, сяйнула між очеретами річечка, закучерявився берег молодими лозами. Ось вона, Грушева балка!
* * *
Хлопці відпустили коней і зібралися біля скелі. Валько з Грицьком розіклали вогнище. Коли Льонька, перевалюючись з ноги на ногу (нестерпно пекло від їзди!), підійшов до гурту, якраз Володька Шумило і Адик Ліщинський мірялись на палиці. Сьогодні мала відбутися битва між Табунчанським і Нерубаївкою. Верховоди двох ворогуючих груп — Володька і Адик — вирішували питання: кому бути "червоним" і кому "білим".
— Цур, я перший! — сказав Шумило і затиснув нижній кінець вербової палиці в дебелому кулаці. Поверх його руки поклав свій синюватий кулачок Адик Ліщинський. Володьчина рука перескочила через Адикову, а той блискавично повторив рух суперника.
— Не відсувай назад! — зарепетував Адик, і його гостре обличчя скривилось від люті.
Ліщинський був майже зверху — з його кулака .виглядав лише кінчик вербової гілки. Нерубаївці переможно засопіли. Але Володька, мов кліщами, вхопився двома пальцями за слизький обрубок.
— Не вийде! Підкинь, підкинь! — закричали нерубаївці. Палиця от-от могла випасти з Володьчиної руки. Невже мірветься, клята, і не полетить хоч метрів на два вгору?
Хлопці завмерли, нетерпляче звели очі на Володьку, від якого залежало тепер усе. Шумило — він, видно, хвилювався, бо аж посинів рубець на його щоці — розмахнувся і з присвистом жбурнув мережану мірку. Вона мелькнула в повітрі й шелеснула десь в очереті.
— Ура-а-а! Наша взяла! — дружно заревли табунчанці. — Вперед, на махновців!
"Махновці", цебто нерубаївці, уникаючи дошкульних стусанів, відступили до річки і сховалися за Чорною скелею. Останнім плентався понуро їхній командир — Адик Ліщинський. Раптом він зупинився й став упрошувати Володьку:
— Візьміть, хлопці, до себе... Білим не хочу. Хай он Грицько буде у них командиром...
— Е, ні! — показав йому кулак Шумило. — Зрадників нам не треба! Ти бач який — продавати своїх!
— Ви ще пожалкуєте! — пригрозив Адик. — Ми вам всиплемо!
— Давай, давай! — улюлюкали "червоні". Зіщулившись, Адик пошкандибав до скелі.
Почалась підготовка до бою. Володька — тепер хлопці зверталися до нього: "Товаришу командир", — швидко розподілив обов'язки: Грицько Хмельовий — його заступник, Валько — кулеметник, Льонька — піднощик патронів, решта — хто в розвідці, а хто в кавалерії чи піхоті. Трьох "бійців" на чолі з Михайлом Зіньком Шумило виділив наглядати за табуном. Війна війною, а якщо коні забредуть у трясовину, однаково перепаде усім — і "білим", і "червоним". Та коли вже тут Зінько, можна бути спокійним за табун: він догляне.
Михайло не брав участі в таких баталіях. Це людина серйозна. Математик. У нього завжди за пазухою підручник з арифметики чи геометрії. Спитай Михайла: "Якщо 261 помножити на 35, скільки буде?" — він поморщить лоба і скаже: "Дев'ять тисяч сто тридцять п'ять". І не перевіряй — точно!
Дітлашня, знаючи Зінькову "слабину", треба чи не треба, смикала його повсякчас: "Помнож, Мишко!.. Поділи, Мишко!.." І він терпляче множив та ділив. І дозволяв глузувати з себе, хоч був найсильніший серед своїх однолітків і мав трохи дикуватий вигляд. Ходив Мишко по-ведмежому, вперевалку, зігнувши дугою важкі жилаві руки; на голові у нього стриміла копиця "соломи", віхті тої "соломи" закривали майже все лице, рябе від густого ластовиння. Та скільки б не скубли Мишка, він тільки мружив сірі спокійні очі й добродушно усміхався.
* * *
Загін "червоних" зупинився в густих очеретяних хащах. Володька виставив патрулів (щоб нерубаївці, бува, не підслухали секретну розмову) і виклав план бойових дій:
— Чуєш, Грицьку? Будеш командувати піхотою. І кулемет бери. Заляжете на горбі. Головне — більше галасу. Кричіть "ура", дражніть їх і взагалі... Хай думають, що ми всі там окопались. Адик, ось побачите, кине своїх на горб. А я з кавалеристами піду в обхід Чорної скелі і атакую з тилу. Ми їх, жовторотих, як курчат, переловимо! Ясно?
— Ясно! — гаркнули табунчанці.
Хлопці, підбадьорені командиром, з гиканням і свистом кинулись до складу зброї. З-під кущів верболозу витягли дерев'яні піки й шаблі, бузинові пухкалки, одягли рогозяні лати. Валько звалив на плечі кулемет, — щось подібне до величезної рогатки. Між її ріжками стирчало дуло — двопудова чавунна труба. Дуло було зовсім не потрібне, навпаки, воно лиш обтяжувало кулемет, зате надавало йому страхітливого вигляду. А щоб налякати "білих", Валько ладний був перти на собі й цілого воза.
Грицько махнув рукою піхотинцям: "Гайда, хлопці, гайда, молодці!" — і повів своє воїнство на позицію. За ним гнувся під важкою ношею Валько, а Льонька ззаду підтримував окате і незугарне дуло, щоб воно не било кулеметника по ногах.
На узвишші Валько встромив у землю загострену ніжку рогатки, спрямував у бік Чорної скелі дуло. Потім "зарядив" кулемет сухою грудкою, натягнув гумовий пасок і з криком "Вогонь!" відпустив його. Грудка,, фуркнувши в повітрі, ляснула по воді, здійнявши фонтан бризок. Злякано квакнули жаби і шубовснули з берега в темний річковий глиб.
— Ого, як дає! — роззявили роти піхотинці. Вони саме набивали свої пухкалки горохом.
— Льонько, патронів! — покотився балкою Вальків голос. Іншим разом Льонька пропустив би ті слова повз вуха, та зараз його брат був кулеметником, а наказ старшого по службі — закон. Льонька швиденько збігав до болота й там, де колись топталися коні-, назбирав у картуз твердих грудок.
(Продовження на наступній сторінці)