Голос свободи звав самого поета, який означив, що не міг, через окови, прибути, — то були окови його серця. Отже, не про "масу" говорить поет, але про своє "я", про свою особистість. І вказує сам, наскільки вінзахоплений західнім поняттям Байрона про свободу, називаючи його володарем дум. Загальновідомо, яким пристрасним споборником якраз особистої волі людини, в визволенні народів, був Байрон, що віддав своє життя за свободу Греції. Властиво, поезія бритійця, це — переважно вираз прагнення людської душі, людської особистости навіть дуже посиленого в т. з. байронізмі: звільнитися від різноманітних оков, накладених на неї в змертвілому суспільстві. Тому і сказано про смерть поета:
Исчез оплаканный свободой
Он был, о море, твой певец
Але в Пушкіна і в Байрона, що, належачи до шляхти, не знали найгіршої неволі особистої в кріпацькому рабстві, ні прагнення до особистої свободи, ні виспівування його не було таким палким і заповідним, як в Шевченка, і ІГО якраз в спільноті/ з ними дусі і понятті персонального визволення людини,
І тепер різниця та, що про поета російського правду можна писати скрізь, але про українського — ні! На всю УРСР чути крики в Києві, які цю правду хотять заглушити і обчорнити, ніби то під-кидок, "чуже" і "вороже" поняття. Коли б це збезчещення і приниження Шевченка, при піднесенні Пушкіна, заподіяв росіянин, то був би великодержавний шовінізм. Але знайшлися "свої". Цей вчинок "земляків" є тільки показник рекордної гнучкохребетности в рабстві.
Теоретик напинає собі голос аж до дієзів на верхніх регістрах, виклинаючи з "Кобзаря" ідею, спільну в Шевченка з першорядними поетами XIX століття. А не змігши, затуляє її своєю газетою і кричить, що та ідея "підкинута" Шевченкові. І не бачить, наскільки обкрадає Кобзаря і принижує супроти його великих сучасників.
Тут визнаймо рацію Геґелю, що казав: "не ланцюги роблять раба, але свідомість, що він раб". Теоретик "Літературної газети" полюбивши свої кайдани на серці, вже із звички все вітчизняне принижує серед світових цінностей. Кричить, що ідея особистої свободи людини, в повноті її, як на Заході, — "підкинута" нашому поетові, і ким же, ви думаєте? .. виявляється, що "реакційними американськими пропагандистами"!
То ця велична ідея літератур Заходу, яка най-яснішим огнем поломеніє в їхніх безсмертних архитворах-шедеврах, починаючи від "Прометея прикованого" Есхіла аж до драми Шіллера і Ґете і після них, до сучасности, і яка спалахнула в "Кобзарі" цілковито нарівні: і чистотою, і красою, і могутністю, — виходить, коли послухати червоних рабів з Києва, є тільки байстря, підкинуте з двору закордонних "реакціонерів" на поріг "Кобзаря".
Треба обороняти пам'ять поета не тільки від накладачів бронзової личини, але і від крадіжників, що видирають з його поезії найзолотіші сторінки світового значення.
На тих сторінках написано жаріючими літерами, що визволення починається від думок і від знання людської особистости про свободу, право на неї і спроможність її здобути. Без того знання неможлива воля.
Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба дістане, коли полетить, Не знає, нагинався.
Краще означено, ніж в Геґеля! — і основна думка, в отрогма: фігурах епанастрофи і одпопочатку, повторена так, що кругами відгомонілася в несяжній картині: з пригнобленим станом окремої душі ти з її непізнаними можливостями свободи, відкритими в небесну височину. Хоч виросли крила для свободи, і міг летіти, але без знання про спромож-ніс№ і без попереднього прозріння через свою власну вільну думку, всі можливості — ніщо. Ярема, невільник особистою думкою, мусів гнутися в рабстві. З дограничною чіткістю і вірністю тут означено, що вільна особиста думка в кожної людини є ключ до визволення всього суспільства. Без неї вкорінюється кріпаччина. А зверху кокардяні теоретики, звичайно, крикнуть про непотрібність, "ворожість", "чужість" і "підкинутість" думки про свободу окремої душі.
Всі першорядні мислителі світу бачили найбільшу цінність особистої волі — виразно, як і Шевченко. Його однодумець Герцен, можливо, най-видатніший борець за свободу в її повному захід-ньому понятті, якого дала Росія, в 1849 році писав:
"Свобода лица — величайшее дело, на ней и только на ней может вырасти действительная воля народа".
Сказано, як з альґебри виписано! — з ясністю доглибною, ніби в поезіях Шевченка.
Передбачено навіть, що декотрі теоретики стануть відбирати право на особисту свободу, кажучи: то побачимо колись, "зазираючи в омріяне майбутнє, де не буде" і т. д., ніби сам Шевченко гадав так. Ні, не так! Він хотів реальної свободи для кожної особистости — негайно, і робив найбільші заходи, щоб якнайскоріше викупити з неволі своїх рідних. Подібно до Шевченка також і Герцен вимагав негайного повернення свободи кожній уярмленій особистості. Про відкладання цієї найбільшої справи в "омріяне майбутнє" він писав, як про обманний викрут. Бо знав, що "цель безконечно далекая — не цель, а, скорее, увертка"; і що "цель для каждого поколения — оно само".
Герцен передбачав також пограбування свободи, прикрите "соціялізмом", і попереджував про нього, сто років тому!..
"Социализм, который хотел бы обойтись без политической свободы, непременно выродился бы в са-момодержавный коммунизм, в новую барщину" (підкреслюємо, В. Б.).
Це — геніяльне передбачення того, що сталося в СРСР, а в найтяжчій формі на Україні. Обидва провидці, Шевченко і Герцен, передчували панування "грядущих тиранів", і вказували на передумову його: знищення політичної свободи людини. Що поет ставив перед очі в живих уявленнях, говорячи про майбутніх "розпинателів народних", на яких його дума повинна впасти "огнем-сльозою", те мислитель охопив точною формулою соціології: про "самодержавний комунізм", який здійснився диктатурою ЦК КПРС і її вождя, з "барщиною" в кріпацьких колгоспах. Перечислимо декотрі характеристичні прикмети комуністичного самодержав'я:
1) фізична ліквідація, в повному людському складі, і заборона відновлення всіх партій, крім однієї — носія і "оплоту" самого самодержав'я: воно терористичною однопартійністю включається в розряд фашистських режимів;
2) масові вбивства інакомислячих або обернення в невільників — через систему концлагерів, що, після однопартійности, становлять другу найхарактернішу ознаку кожного фашизму при владі;
3) панування доктрини з великою ненавистю (КЛАСОВОЮ, ідеологічною, національною), як третя ознака всякого фашизму, що наслідком її загинули багатомільйонні шари населення і цілі неросійські нації: балкарці, карачаївці, інгуші, калмики, кримські татари; диктатура цієї доктрини в духовному житті — з забороною всіх інших світоглядів і філософських шукань, як також вільних шукань наукової істини в гуманітарних ділянках; панування реакційної софістики діялектичного матеріялізму.
4) автократична влада партійного вождя-фюрера і оракула доктрини, як четверта прикмета фашизму;
5) типово фашистська заміна загальноприйнятих моральних основ суспільства відносними настановами диктаторської партії і її доктрини (в гітлерівському нацизмі — ніцшеанська мораль "надлюдини", якій все дозволено, а в самодержавному комунізмі — "клясова мораль": теж все дозволено, коли на потребу комунізму);
6) подібно до фашизму нацистів, підкорення юриспруденції і всього правосуддя — одній меті: збереження влади правлячої партійної верхівки;
7) фашистсько-режимна замкнутість устрою, при якому громадська опінія цілковито перекреслена, як нічогість, і всі справи, включно з життям і смертю мільйонів, вирішуються тільки в вузькому і закритому колі тоталітарно-партійної "еліти";
8) характерний для кожного фашизму зверхрозвиток "робітничої" і взагалі "трудової" демагогії, при цілковитому знеправленні самого робітництва і трудового селянства і їхніх організацій;
9) неодмінна прикмета всіх фашистських урядів:
ненависть і презирство до мислячої інтелігенції,
що зберігає принципи справді народнього світогляду і етики, — масові і жорстокі розправи над цією інтелігенцією, упослідження і утиски з драконячою цензурою і переслідуванням її вільної творчости;
10) фашистсько-бюрократичний культ диктаторської держави, супроти якої народ "ніщо" ("шевеленіє тараканов", як любив висловлюватися генералісимус); замісто правила, прийнятого в цивілізованих країнах: держава існує для народу, заведено протилежний, червонофашистський принцип комуністичного самодержав'я: народ, як худоба, існує тільки для держави; він перед нею має всі зобов'язання, а вона перед ним — жодного;
11) прикметна для фашистських олігархій деморалізація і загнивання верхівки, її паразитація серед розкоші і свавілля; гризня в розгрі інтересів ("пауки в банці"), обригування повержених, постійні "чистки" з кривавими лазнями, перетрусками і розгонами, проголошеннями про ворогів і наступним "обмиттям ефіопів";
12) деградація духової творчости і преси до ролі одного з інструментів для партійної політики — процес, неодмінний при кожній фашизації культурного життя;
(Продовження на наступній сторінці)