Він преклонився перед терпінням всіх, затоптаних в чорноту життя, але вірних заповіді любови. Він оспівав їхній хрест щоденний, їхній збережений образ богоподібности, серед крайнього страждання і дикої наруги над ними. Він підняв образ того опльованого і замученого раба до світлої височини розсуду: перед очима всіх людей правди на землі. Бувши сам — як ті упосліджені, він зостався вірний їхньому милосердю; 1 він, аж до останньої можливости, все робив, щоб зм'ягчити залізні серця їхніх душителів і вішателів. Благав і докоряв, грозив і картав розпеченим до білого віршем. Співав їм несказанно зворушливі пісні про матір-наймичку, про всіх безталанних життя цього: щоб прихилити їхню душу і збудити гарячу сльозу спочуття — може вона зм'ягчить ожорсто-чених. Він молився і сам за них, разом з неофітами,, терзаними в ланцюгах. Все, що відзначає духовне перебування людське на білому світі, затьмареному до чорноти пекла, ввійшло в "Кобзар". І от, крізь катівську пітьму, непогасимо горить "огнем невидимим святим" ласка небесна: світить до жертв нещастя; "святая зоря" веде крізь пекелля. І, супроти нього люди відстоюють і рятують свій окремий світ, де кожному щирому чоловікові "добре буде". Вони бережуть небо, невидимо будоване силами Божими в їх серці;
і вони самі — учасні помічники при творенні Царства, що здійснюється за їхнього гіркого життя: проти всієї кривди і влади звіра.
Шевченко був поетом Нового Єрусалиму — духовного: оповідаючи, як, подібно до ранкової ясности перед появою сонця, Царство означується в людях, під час їхнього хресного восходження.
Були невільники. Таким і тоді відмовляли в особистій свободі, і тепер відбирають право на неї.
Але вища справедливість дарувала їм свободу, якої ніхто не міг знедійснити, — свободу від гордині, лукавства, злоби і всякої неправди; дарувала через приналежність людей до істини Царства. Бо сказано: "Пізнайте істину і вона визволить вас". Якраз ці слова Христові оголи в основі визвольної діяльності* Кирило-Методіївського братство, як свідчить П. Куліш, попереджуючи в спогадах, що про це "хай знають усі". Звідти братчики взяли духовний ключ для звільнення людей з кріпацтва. Вчив і Апостол: "де дух Господній, там свобода".
Коли навіть ще не могли кріпаки побачити істини, то вже саме шукання — в дорозі віри, — давало їм певну запоруку того визволення, що має вічну цінність.
Аби шукали; хто шукає, той знайде.
Тут покладено також одну з найосновніших підвалин західної культури: право вільного особистого шукання істини, без жодних адміністративних обмежень; без жодних заборон від держави.
Ідея цього шукання зберігається віками, відколи її висловив Августин Блаженний:
"Боже, Ти створив нас для Себе, і душа наша і м'ятуще серце доти томляться, не знаходячи собі спокою, поки не заспокояться в Тобі".
Рідко хто з новочасних поетів так переживав це шукання, як Шевченко, чиє духовне життя було допитливою мандрівкою. Томився душею, подібно до "фавстівської" людини; м'ятущим серцем іноді загорявся в бунті і відвороті, щоб знову ж прямувати чимдуж висхідною стежкою.
Він знав про стан блаженного втішення серед всіх скорбот, дарований побожному шукачеві істини; і виобразив той стан: "серце щебече Господнюю славу". Тоді кобзар щасливий, не зважаючи на старість, самоту, нерозуміння людьми і всі злидні життя, в яких "попідтинню, сіромаха, і днює й ночує". Серед найчорнішої недолі знає втішення. Бо зберіг знання істини, з якою душа дістає особисту свободу не для свавілля, але для прийняття Божої волі: це — вершинна ідея свободи особистосте, розкрита в культурі Заходу і в творчості Шевченка.
Однак, подвиг співця, шукача світла собі, як також всім іншим, зустрічає не тільки нерозуміння, але й прямий осуд.
Один з клясиків-корифеїв, виразників західного світогляду, писав:
"Це апостольське служіння, ця глибока переконаність людей обдарованих накладає їм них тяжке обвинувачення, що висувають проти них майже всі люди, які нездібні мислити".
Одночасно сказано також і в "Перебенді" Шевченка, що "насміються", "дурнем" назвуть, "проженуть" гуляти понад морем, "одцураються". Хто ж вони? — передусім діячі з "Літературної газети" і, звичайно ж, їхні думкодержці з партійних олімпиків: звідти забороняють писати правду.
Пророча сторона в поезії Шевченка така сильна, що ніби про сьогоднішній день читаємо, коли з гіркою насмішкою сказано про удаване потурання сильним, аби закрити від них свій вільний духовний світ.
Треба оборонити найвищу цінність — духовну свободу в повній незалежності. її значення зберігається навіть при зовнішній несвободі людини, як говориться в Софокла: "хоч моє тіло в рабстві, ще мої думки — вільні". Якщо ця особиста свобода думок збережена, вона запалить також інші душі в свій час і допоможе розкрити очі народові; а не буде її ні в кого, тоді і надія на визволення з деспотії марна.
Шевченко до кінця днів непохитно вірив, що слово провісника спроможне розбити тьму неволі, коли б тільки збереглося вільним від всякої залежности в рабодержців. Віра справдилася на самому поетовому слові: з ним як духовною зброєю народ України вибився з неволі царської.
А ось кричать, що навіть і саме поняття про свободу особи, в повноті його обсягу і реальности розвинуте на Заході, як і в козаччині — на Україні, звідки ввійшло з живим духом в "Кобзар", — що воно, мовляв, "чуже" і "вороже" Шевченкові!
Як школярі назвуть того, хто, не бачачи в саду жодного окремого дерева в весняному обквіті, запевняє, що "сад цвіте"? Скажуть, несповна розуму або — обманник. Бо і діти тямлять: сад тоді цвіте, коли цвіте в ньому всяке окреме дерево — вишня, слива, груша, яблуня тощо. Тільки з їхнього окремого цвітіння складається цвітіння саду. Але філософи з "Літературної газети" хочуть переконати, що без свободи окремих людських особистостей (і то в повному її значенні, як на Заході в демократичних країнах!) можна мати вільний народ, з тих особистостей складений. Розкажіть своєму батькові! — говорилося в таких випадках.
Є дві великі неволі: перша — неволя фізичної особистости, неповна і минуча, бо для душі обривається з тілесною смертю; друга — неволя в путах гріхів, продовжується вічно, в посмертному житті, якщо душа не визволиться через віру в Христа. Він є істина, що дарує свободу, звільняючи з духовних кайданів, слідом за якими впадуть всі інші.
Тому фізично підневільний колгоспник-кріпак, який душею приналежить до Спасителя і, терплячи в житті кривду від червоних чиновників, сам її не заподіює нікому, — є вільніший від вічної погибелі, ніж майор понурої установи, погрузлий душею в страшний переступ людоморства і людоненависти: то взірець раба власних гріхів. Подібних до нього Шевченко називав "рабами з кокардою на лобі" — якраз на лобі, не тільки в тому значенні, що кокарди ношено на картузах, як блискучу ознаку службовости (про цю загальновідому річ не треба було б поетові повторюватися), — але ще в глибшому значенні прикмети духовного рабства в пазурях зла.
Бузувірства вождя — "генералісимуса" і всього ЦК КПРС, які закривавили СРСР і розтоптали всяке право людське, були б неможливі, якби в громадян зберігалась особиста свобода — думок, вислову, сумління і критики: цю останню замінили самобичуваннями всіх, крім головних спричинників всенароднього горя.
ПОЧАТОК ПЕРЕМОГИ
Повний штат редакції "Літературної газети" знає, що через брак особистої свободи досі не можна в цій газеті друкувати жодного уступу з промови самого керівника КПРС, на XX з'їзді, яка повністю опублікована в вільних закордонних часописах, званих "буржуазними" і "реакційними". Це вражаючий курйоз для цілого століття.
Але є інші дивовижі поряд нього; наприклад: про національного поета Росії можна в Москві писати, що він, Пушкін, був борцем за свободу і особисту і суспільну, в такому дусі, як декабристи і видатні мислителі Заходу; але в Києві написати цю саму правду пр національного поета України заборонено.
Коли хто скаже, що західній ідеал особистої свободи властивий також і Шевченкові, то в "Літературній газеті" проголошують, що це — фальшування "Кобзаря" і "підкидання" йому "ворожого" поняття. А берете до рук II том однієї з нових збірок творів Пушкіна, і там коментарі так і чешуть, що в Пушкіна було поняття особистої свободи, спільне з західними поетами, зокрема з Байроном. Навіть сказано, що Пушкін склав був плян своєї втечі на Захід, до свободи, але не зміг здійснити задуму. Це говориться в зв'язку з віршем "К морю", де "свобідна стихія" названа, — як би ви думали? — названа тією жаданою межею, до якої поет прагнув душею сам особисто:
Моей души предел желанный
Далі говориться:
Ты ждал, ты звал... я был окован;
(Продовження на наступній сторінці)