Чого накоїв на землі?
Із-за моря
Уже встає святая зоря.
Не громом праведним, святим
Тебе уб'ють.
Ножем тупим
Тебе заріжуть, мов собаку,
Уб'ють обухом.
Якась величезна тривога, пов'язана з царями, наповнює "Кобзар", перевищуючи звичайну міру остереження перед ними. Обурення і зойки серця, з вибухами нестримного гніву на переміну, весь час приходять, мов приреченими кругами. Весь час — пристрасні повторення про неминучу кару. Здається іноді, що поет передчував неуявимі лютості прийдешніх володарі, таємничі тіні від яких стали страшно окривати життя. Можливо, ще і тепер, в добу справдження найтяжчих передчуттів, не все з примар вичерпалося і надійдуть довгі декади таких драконячих, таких незносимих тиранів, що тільки при них відкриється повністю причина душевного болю поета-провидця. Нащадки зрозуміють велику і щиру тугу його, коли він, супроти гнобителів, сподівався появи діячів справедливих і добрих, з людяними статутами, що забезпечать кожному його особисту свободу, як 1 всьому народові в цілості.
Згадка про Вашінґтона — це не відокремлена подробиця в ліричному малюнкові, а ключовий складник концепції про новий характер державного провідництва, основаного якраз на новому і праведному законі: проти дикого свавілля царів-деспотів і супостатів, до яких самопричисляються тепер вожді". Державний провідник без Деспотичної влади над особистостями співгромадян, що мають рівні права в дійсному законі, як і він, — ось ідеал Шевченка. А той закон названо "новим і праведним": новим, бо не було його в імперії, і праведним, бо якраз через нього поборюється "злая своєволя" царів як джерело нещастя.
Шевченко був палким прибічником республіки, збудованої на законі, який насправді забезпечує демократичні свободи для кожної людини і становить тверду підставу для вольности всенародної: як здобув і закріпив Вашінґтон, визволивши свою країну з-під колоніяльної-імперської залежности. Для Шевченка, республіканця і "самостійника", був Вашінґтон героєм двічі, в подвійному історичному світлі: як визвольник особистости людини від тиранічного строю і як визвольник народу з ланцюгів імперщини. На погляд поета, якраз Вашінґтон здійснює в житті поняття правдивої свободи на Заході, одночасно і особистої, через республіканський стрій держави, і громадської, через національну незалежність країни.
Цього хотів і ждав Шевченко для своєї вітчизни. Мають повну рацію автори конгресової резолюції, складеної в дусі "нового і праведного закону", коли вказують на глибоку спорідненість західнього поняття свободи і Шевченкової мрії про визволення, виспіваної на сторінках "Кобзаря". Він був певен, що його мрія здійсниться на Україні так само, як в Америці. З якою глибокою тугою чекання, запитував він про той час:
Коли
Ми діждемося Вашінґтона
З новим і праведним законом?
Власна відповідь поета сповнена твердою переконаністю:
Л діждемось таки колись!
Тут, в самому вислові, вжито особливий зворот з народного мовлення, при тій інтонації та почуттєвій барві, які здавна в нас виражають найстійність і непохитну впертість думки, що певна річ неодмінно мусить статися після довгого і лихого перешкодження.
В теперішніх "коментарях" радянсько;!' преси повторюється один мотив: то в Шевченка, мовляв, сказано про стан Америки XVIII століття, а тепер "ситуація" там змінилася і т. д.
Відразу ж бачимо підміну, бо Шевченко не оцінював жодної "ситуації" і його не цікавили зміни її, — він твердо знав і говорив про одно: демократичний закон нової республіки, з персональною свободою громадян, звільнених від всякого терору і гніту самодержавства, закон республіки з свободою нації від чужоімперських кайданів, проголошений Вашингтоном для Америки є така чудова річ, що неодмінно мусить встановитися також в Україні. І це все! І цього ніхто в світі не зможе перемінити ні на йоту.
Щодо "ситуації": сьогодні згаданий закон цілком забезпечує американських громадян від "чорних воронів" і концтаборів, до речі сказати, відсутніх в США. А що — в Україні?
І тут великим дивом треба дивуватися: як пророчо зобразив поет теперішню "ситуацію", в тому ж творі "Юродивий", де висловлена мрія про новий і праведний закон.
Перші рядки відкривають видиво чорної доби: "всі дні фельдфебеля царя"; хоч сказано про царя, але слово поезії, маючи в собі незбагненну силу — підніматися над віками і місцевостями, відразу підказує також спогад про фельдфебеля-вождя недавнього часу. Підручні царя, як сказано, "Украйну правили."
Чимало люду оголили
Оті сатрапи-ундіра,
А надто стрижений Гаврилич ...
Тепер також обчухрали люд в колгоспах і по всіх усюдах в Україні, стараннями "стриженого Гаврилича", який поширив процес далеко на Захід.
А вас, моїх святих киян,
І ваших чепурних киянок
Оддав своїм прафосам п'яним
У наймички сатрап-капрал.
І дійсно: не сотні вже, а мільйони "гнув" червонопартійний намісник; і встали "стовпами" від деспота "безбожнії діла", від "гонителя правди";
і дійсно: "в кайданах гнали в Сибір невольників святих", "мордували, розпинали, і вішали".
Сьогодні голос поезії Шевченка — не мертвий відгук історичної минувшини, ні! В тому ж і суть, що він зберіг живу силу для сучасної дійсности і промовляє про неї. Бо зло, змальоване в "Кобзарі" помножившися незмірно, так мучить людей, що немає іншого виказу для оскарження, як у словах "Кобзаря", ніби сповнених дихання огненного лева з Апокаліпсису. І сьогодні той голос гримить:
Загляну в гори,
В вертепи темнії і в нори,
Без дна глибокії, і вас,
Споборники святої волі,
Із тьми, із смрада і з неволі,
Царям і людям на показ,
На світ вас виведу надалі
Рядами довгими в кайданах ...
При мучителях-сатрапах товпляться "лакеї" в "мережаних лівреях", (між іншим, і ті, які заперечують особисту свободу), всі "німії, подлії раби, підніжки", що вчились "розпинать, а не любить" брата. Про всіх докинуто побажання: "о роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?" І зразу ж після цього, ніби втішення серед ганьби від імперської ієрархії "тиранів" і натовпу підсобників їхніх, — приходить великим просвітом уявлення про державного діяча республіки, як вісника вибавлення:
Коли
Ми діждемося Вашингтона? ..
Вже сам контекст вельми багатозначний, — в ньому двома полюсами протиставлено: стан беззаконня і безчестя в сатрапії (чи "ситуація" при ній) і стан при свободі, забезпеченій законом новим і праведним. Ця протистава зберігається сьогодні, навіть погострішала контрастами і поглибшала.
ПОЕТ ДУХОВНОЇ СВОБОДИ
Данте і Шевченко світоглядами становлять відносну симетрію в духовному розвитку Европи за п'ять з половиною століть. В обох поетів є ідеал світового устрою для забезпечення щастя людині протягом земного життя: в Данте всесвітня монархія, а в Шевченка всесвітня "сім'я" чи федерація незалежних і вільних демократичних республік. Італієць називав Цезаря як вершинне втілення свого всесвітнього ідеалу; наш поет — Вашінгтона. В обох співців здійснилася візія Царства Божого: з непогасимими радостями. Відомо, в якій феноменальній системності і галюцінаційній виоб-разності видив представлена в "Божественній комедії" сфера блаженного перебування душі. Але для наукової і просто читацької думки зостається "не-відкритим континентом" вся дивна виспівність передчутого Царства Божого, здійснена в "Кобзарі" і рівнозначна візії III кантики італійця, — в духовній симетрії до неї. Різниця та, що Шевченко став поетом для особливого Христового вчення про Царство Боже — в нас самих. Ніхто з поетів ні в минулому, ні в часи теперішні не здійснив такої зворушливої, ніби хорали наймолодших янголів, неісповідимої пісні про зріст і висвітлення, ви-будову і красу, благословенність і велич, радісність і злагоду, святість і тихість, милість і богосиновність того заповіданого людям Царства Божого —■ в їх власних серцях, як це виконав Шевченко в поезії "Кобзаря". Він був для тієї пісні вибраний із-посеред рабів, із дна горя, що його глибина закривала небосвіт.
Але в "Кобзарі" не таке віддільне зображення світлої сфери, як виконав Данте, поокремивши весь досвід життя і уяви, думки і серця — в трьох категоріях: жахливого, спокутного і радісного. На відміну від того, Шевченко зобразив саме серце людини, всю сферу життя її душі — як один всесвіт, найсправжніший і найважливіший, з безперервною протиставою в ньому між двома сторонами: "незлобних, праведних", як діти; і, як звірі, "скажених", деспотичних. Безліч проміжної відозміни духовної доєднується до неомірности драми вселюдського серця, в зображенні якого і сама поезія Шевченка стала, можна сказати без помилки, найсердечнішою в історії світової лірики. Ніхто так відразу і так повно не змушував звучати найщиріші і найніжніші струни: десь на останніх глибинах серця, куди ніхто з людей не проникав поетичними словами. Це в нього — від братерської любови до "малих отих", яких Євангеліє заборонило зневажати, бо їхні янголи щодня стають перед обличчям Божим, але яких, однак, поругано, мов тварину. Мабуть, все болюче оскарження небожителів — перед лицем Творця, відгукнулося на землі в плачах і обуреннях кріпацького поета.
(Продовження на наступній сторінці)