Обтрусить сонце на безодню пір'я;
а майоран росину вип'є...
та не стрункіше він: як душі! вірять,
кохаючи; де зло—невпинне.
Чи в голубому сяйві, що крізь двері
тойбічного, побачу з поля:
єдину рідністю? на празник вербний—
від бросток тінь не прохолола.
Твій океан, як лебідь, суперечить;
над камінь—крильми; мов сокоче.
З шипшинних бризок, де чаїні втечі,
в життя всміхнись! огнем високе.
5.VI.51
ЖУРБА
Уже ні сонце, ніби серце темне,
при хвилі не світнеться, каре.
Недавнішя—нерідна нам ненене,
бідо морська! бреду, як старець.
Немов пірце на сполох стрепенеться,
так блиск пролитий не просох.
До тебе згадка: кров'ю на тенетах;
струна по дзеркалу—в пісок.
Чи не прилинеш? соняшник не сплаче
по бризках море щебетуще!...
де, росяний, де крапання найтяжче—
торкає й вечір: синій кущик.
Щоб грім не в гибіль нахиляв вітрильце,
як хусточку, до злої хвилі...
бо, доле! бистрій глибині, сестрице! —
вже й танці віддала весільні.
10.VII.51
ТЯЖКІСТЬ
Несвітне ниже—зимне! я не можу,
бо в грудях жаль коріння труїть.
А з грозами, на просторінь порожню,
всі чайки повідносив струмінь.
І я—жебрак; слідами не помолить
огнем про мене амариліс.
А радістю від скель світа поволі,
де ми з тобою помирились.
Квітуче звідти—чи провістя спурхне
до моря і торкнеться лиха?.,
бо блиска, хоч не бачимо, пурпурне—
життя, як вечір нам на лиця.
Де пам'яті не ранить і солоне
безум'я з моря, вже останнє.
І тільки відповідь глибин простогне:
нам горе! біля скель погасне.
11.VІІ.51
ЧОВНИ
Човни вгортає в димовинні болі—
розлука! острівок— збліднів.
І голуба орда, як ще ніколи,
кипить коліссям хвиль до ніг.
Якби ти вийшла! не в громи щоразу
закутується камінь мокрий.
Чи тяжко був човна твого образив—
прибій? нещастя бризний окрик.
Чи південь сизий не навів зловісне
дощів'я мов досаду дрібно?
І птиці не з могильністю — а вісті,
що руки простягає рідна.
Нема тебе і вже гілля поникле,
і чорні голуби, крім двох.
Хоч океан з труни на стежку крикне,
не слухай! — лілії приводь!
12.VII.51
ОКЕАН З КВІТКАМИ: ЩО НА ДНІ
Стурбований; мов звівши хрестик, свідчи
торкає приструння гвоздичне.
Тужу, бо ти від синіх снів, не звідти,
де вірний стовітрильник: вічність.
А до грудей твоїх, збілівши, дзвони —
чуття в огненну ниву кличуть.
Недольний дощик, за думками зовні
відвіяно—в жемчужну стрічку.
В піщаній несходимості так тихо;
і вибризнеться моря спомин.
Під хмарне забуття, коли настигло
скигичуть сивокрилки скромні.
Все океанове безмов'я в ласку
схвильоване нам до сердець.
Гвоздички дна, крізь бурю великанську,
ви, добрі, небу віддастесь!
13. VII 51
ВІТРЯНИЙ ВІДХІД
Збирається васильків цвіт, як скромні
напливи з черги: в камінь битись.
І знов помріє твій зелений комір,
і коси,— видно з кручі звідси.
Розбурюються вибухи, і димний
наведено піврух від айстрок.
А відзвук: люба згадка, як ходили —
ми, не губивши персня, часто.
А відзвук: тихо доплеснеться в рідність
плачів і поцілунків—кожний...
нам звізди кличучи з колючок кривди:
нам сестри, на троянди схожі.
Майбутнє все над нами! де колодязь
небес,—торкнутися до зірки...
коли крізь вечір вісники дозволять
проходити проз скелі грізні.
13.VII.51
ПОСВІТЛЕНІСТЬ
Сьогодні мирне світло: все подвоїть
при березі казок твоїх.
Чернець несе, це океан! сувої,
та блиск в літописі знайти...
і все про тебе, що коса осяйна
мені на серце прихлюпнеться.
А десь промінню в кораблів присяга;
відходять до троянд похрестя.
Готичні привиди з квіток церковних
крізь нашу дивляться самотність.
І всі, і пристрасні, від хвиль докори,
як весла, кинуто за мостик.
Тоді в ладу, що бистриться з посвідчень,
стежки призначено крізь світло.
Нам дано човен, де життя чаїне,—
в вітрило місяця сповитий.
15.VII.51
ВІДКРИТА НАПІВНЕГОДА
Від синьої скорботи з моря віє:
в каміння, мов орли, руде.
То може світло хрестоцвітих, вільне,
тебе над вечір приведе.
Біда в жадобі виром не приверне—
ні буревісника на острів.
Скричиться в зграї спочуття липневе,
над кораблі: співзвуччя гострі.
При брамі дня—закляття в дожиданні
моєму до твого плеча.
І смуток: мов пісок відпливу давній,
де море ключ не доруча...
Де стали замкнуті найглибше двері,
його старої з небом мови.
А діждеться, а буде крином жевріть
світанок! і вікно наповнить.
17.VII.51
ПРИБЕРЕЖНИЙ ДЕНЬ
По берегу світкого півдня рветься
все в повіви: двоцвіття свіже!
Хоч від бурунности морської в ревах—
і мертва скойка крок проріже.
І нив прозорости не перечислить:
виручої, ні ввік! — вітрильник.
Від нас і чайок найбіднішу кличність
аж поза смертю доля схилить...
Сама несіра, не як тіні пташі,
вся усмішкою дня світне:
де ми з надгір'я почали шептати
про рідне небо несмутне.
Жаліли звідти, липнями пресвітлі,
з дитинства ринувши, дерева.
Найглибші сонце закидає сіті,
де риба—радість наша смертна.
20.VII.51
СХІДНІЙ МІСЯЦЬ
Все повіваючи, від айстри мріє,
все—ближча, як твоє дихання:
мені в невидні очі, й морю рівна—
журба між присмерками давня...
В мережці димрявій! не погасивши
ні корабля: ліхтарний поблиск.
Він захлинеться, до піску, мов віщий,
де лихо скойками скололось.
І загадкові брів твоїх пір'їнки—
при вітрі вечора довкруг.
З прибою чути: досвіт перестріньте! —
цвісти барвінку та добру.
Ти—гожа! привид ніжний, мов на шахах:
з мініятюр горить індійських.
Та ллється місяць від висот прощальних—
до тебе і до хвиль подітись.
21.VII.51
ПОВЕРНЕННЯ
В розорній синяві човни пливуть;
ми поруч!—палення священне.
Липневу пінність вип'є: півживу,
не як твої гілки, черешне.
При щоглі навскіс крилля лебедине:
летить! недружня буря стеле.
Вже ревніше кайданний страх обкине,
ніж леви—в заростя примерле.
Від обрію, поранені, зніміти
вкривавлюються змії в бризкіт.
А з світла, серед туч—мов подих квітки
й знамена, в крик грози закриті.
Сама безодня дозвіріє в нурті
по сліду, мов замки рвонувши.
Відходьмо! човен молитов звернути
вітрилами в моря немрущі.
22.VII.51
ДОЛЯ, ЩО З МОРЯ
Піщаний час нещастя змандрували,
але тепло дріма над слідом.
Та хвилі, мов діди: від релі—валик
вискриплює: чи ми їх скривдим?
Бо в моря поруч і витворне квіття,
з слонової неначе кости—
лиш привид мерхлий! Ти з глибин облита,
і поцілунок білість носить.
І присила вода пісок до лодки,
в чергах мелодію прядучи.
Коли і кроку слід твій, що проходить,
від перламутру скойки дужчий.
І океан з біди кораблик лірний
вруча в долоню острівця.
А доля коло нього сон сповірить,
вся—видністю: як небо, вся.
23. VII 51
ВІДХІД БУРІ
Стомившися, нещастя: клонне в осінь,
перехвилюється— прив'яне.
І знов тобі провістя чайка вносить
над грози: як волошка, славне.
Біда, примружуючи блиски сірі,
через каміння шерстю пінить.
І вже кричить на сторони чотири
з недолі грім: багристий скрипник.
А в грудях наше зілля найсвіжіше—
без тіні знатися неволить.
Помалу древня, гнівом не відживши,
відкочується буря в поле.
І при відгорнутій завісі в просвіт,
де вироста квітник огненний,
вже ми—спокутні! ранок душі зросить,
обвихрені, як з ночі—нетлі.
24.VII.51
ПРИОЗЕРНИЙ ОБРАЗ
Береза: хусткою сіяння—гарно
тобі до сходу серги мила...
Як ще ріллею не темнила, хмаро! —
красніші, ніж проквітле зілля.
А руки—горлиця та лебедина
збілили, плюскавши з криниці.
Конвалія і роси спорядила
світлисті: в радості вронитись.
Прозорі хвилі смарагдовість горне,
миліші, ніж від снів,— проз ніжки.
І спогаду твого знання повторне
ясмин схиля до бджілок ближніх.
А бризки—холод на тепло трепеття,
з високого припливу кинуть.
У лузі блискавка з дощем креснеться—
знайти зозулину калину.
25.VII.51
НАПРОТИ НЕРАДІСНОГО
Зібралося мовчання грізно—сизе
за мертвими за островами.
А щастя: криник світлий, як з Ассізи,
скромніє в грудях—не зірвати.
Притихло море, крилля низько мивши
собі—як листя; нас покропить.
І промені, мов стеблики колишні,
жоржинні до бурунів скорих.
(Продовження на наступній сторінці)