розкрилено в глибінь несмертну.
Вітрило—промінь, і мені, мов човен:
останній на лазурі день.
І рукава твого, як квіт, парчове
крізь спомин сяєво пряде.
Бо ти на золотій горі світання;
довіє й хвиля поцілунок.
Та чайка, смутками неперестанна;
до гілки—в моря повно струнок.
І в серце, над труну, з троянд воскресне
голублене: не дощ очей,—
саме кохання! сонце там, як перстень,
і небо до човна тече.
23.IV.50
ДОЖИДАННЯ СТРІЧІ
І.
Невже забуті небеса—в недолю
похилено, щоб погасити?
Чаїний жаль з грози, і молодою
бідою хлюпає на світі.
Я, каменіючи, весь трепет вип'ю
новонароджений листочка...
І хто ж, як сироту, бджолину липу,
склинає? в сонці непорочна.
Вона—зеленістю до хвилі свічка,
самотна: до пташок ридання
до гострокрилого! — сльоза ж несвітська
на віях сонця поспадала.
Навколо без коханої, до моря
журби галуззя неспиниме.
Ні росяна, ні в грядці, наче вчора,
вже біла радість не цвістиме.
10.IV.50
Чи то життя: що ласки дзвін розквітлий
вітрам навік відколихає.
І не моїх грудей солодкі діти —
відтіль, де забуття немає.
І зве крізь кров ласкаве нетерпіння
зустріти знов тебе без тайни.
І приймеш сонце, бо лілей княгиня,
від нього тілу розквітати.
І щастя ще достотне до вікна,
від пестощів роса спалає.
І чиста думка, тепла, як весна
цвіте, де ворогів немає.
Я ніжно жду її—як краплю, звану
часинку, що з ріжка на крині...
прекрасна! в радості шептати стану,
любови болі білокрилі.
11.ІV.50
Все—самота; а де в душі вікно,
все випадку гілля сліпуче.
І сірі голоси біди в одно —
від ночі, надбережна круче!
Стремтить печалі—скрипка світляна,
помріяна й за сонце біле:
грудьми болівше, любе, повіта,
чи колихала квіт, неділе?
Кохання, при потокові з вербою,
як розсипається коса:
на пестощах, схрестивши з голубою
росою руки— воскреса...
Ще місяць, мов на спомин серга красна,
при березі твоїм застиг.
І ти була вже квіт, що хилить казка
біля зірок життя близьких.
13.IV.50
З листка страждання порива краплину,
а груди в свіжості—з вітрів.
Галузки, що в розлуці, не покину;
проти біди її зустрів.
І вже по безконечності відхмарить
холодний сутінок за вишлю.
Тоді це знов: соняшники немарні—
як огнелиці,— вістку вишлю.
А то нема мені й пилинки квіту
при озері до самоти.
Коханих рук зірками не зогріту
схиляю душу доцвісти.
І тільки в спомині на блискавиці,
що з світу голосом безумна—
про щастя при тополі, сном сповитій,
віщує серце, мов зозуля.
16.IV.50
Не спиниться вітрів'я рясновіте;
як молодість, мина проз мене.
Ви, чайки, найріднішу душу кличте,
бо горе свіжістю шалене.
Ти: вії свічки, де світа найвище—
в пориві, через грози вірна.
Як до грудей мені горіти: дише
крило, що ластовинки ширять.
Мов де квітуче сонце, враз обніме,
коса мені завіє серце.
І неспалиме, кров'ю вже скропиме.
промовить щастя, все несмертне...
Все чисте: голубе, як дзвін—небесне,
до нас на озері промовить.
І лілія несе рожевий перстень
тобі в заручини шовкові.
26.V.50
Ще гірше світло в'яле, ніж отрута,
де не тобі цвіте вікно,
де не шепчу я: пташко! чи забута
без болю ночі вже давно.
Прокотиться, мов іскра грому, в думці:
що доля квіткова погасла,
що не бджолине вже життя медунці,
і річка не розчеше пасма.
І не зворушені зірки хрещаті
за сном і сонцем дожидають.
Не буде вже грудей мені кохати
сопілка молода від гаю.
Вино нещастя бризне на могили;
без жайворонків скорб обом.
І листя крови в забуття нахилить,
мов янголиний крин, любов.
5.VI.50
БЕЗЛЮДНІСТЬ МОРЯ
Я — тінь, лежу на дальнім безграниччі;
троянда, мов огонь, на грудях.
Лежу, і небо, що ридає ввічі
крізь рясноту: краса нелюдна.
І руки пронесло, не як убивець,
між сонцем дерево і мною.
Зелений шепіт! море полюбитись
душею хоче голубою.
Я на шовку, що, земле, для недужих
шумить, найнижчий, до сердець...
де викохала і квітчаста будеш,
де казку дерево пряде.
Лежу, бо вже, як птиця під грозою,
при небі серце не стріпнеться.
Розлука без квіток, і скорб загою,
коли відхиляться тенета.
А їх же й море криллям кораблиним
не розрива в чаїній скарзі.
Кохана, ми до стрічі не прилинем,
єдина—рідна, очі карі.
То вже мені святі пелюстки сонця
обсипляться крізь ніч навіки.
І без зірок зоря, і все спросоння
порушиться в зелені крики.
Одно мені тепер—лежати в смерті,
німа галузка серце мучить.
І лиш лілеї, як любов, відверті,
як сон, схиляються й співучі.
Вони біля хреста, на добрій грядці,
де все безлюддя біля моря,—
подивляться на скорб, і вітру раді,
словами неба поговорять.
11.VI.50
ЗАБУТТЯ
Не скаржуся! грудьми неніжне море—
до грому рідне, мов до брата.
Не в маків жаль; а в квіття безкольоре
бджола бренить, немов несправжня.
Криваве листя, як моє нещастя,
все в трепеті, все ластовине;
все не до берега і вікна сняться,
де ранок вишивки прокине.
Бо ти над снами в горах забуття! —
нерайдуга від вістки віє.
При хмарі чайка в'ється: поспита,
а море відмову не вміє...
До дна з грози замучилося щире;
кипучий біль, аж до каміння.
Крізь бризки: лілій біла кров, як віра,
горить і в горі безгомінна.
ІІ.VI.50
ЗЕМНА МИНУЧІСТЬ
Давно я знаю: рушники жіночі
любіші, ніж зоря—землі.
На площі бідна скрипка не щоночі
горює, хто її жалів?
При надбережжі відпочинок серця
знайди з негоди! — на крутизні...
Тут заміня зоря промінноперста—
іржавину прияв залізних.
А голуба об корабель недоля
при сонці вдариться, мов птах.
Чи вже і тінь від парусів схолола,
по хвилі в мрію не зліта?
Прилинуть горлиці: з гілок дивитись;
лиш іскра на воді невчасна.
Прощай! нещастя все—шипшинок відсвіт,
і постать, мов сузір'я, згасла.
18.VI.50
ГОДИНА БОЛЮ
Німіший, ніж листок без бурі! в'яну;
до голуба не обізвусь.
Щодосвіта: подібного риданню:
палає в сонця стогін з уст.
І світить смерть на ешафот зірчастий—
душі, окутій до кісток.
І ворону дозволено знущатись,
жаліють мальвинки вшістьох.
Обвуглене все серце, з гіркоти—
в безумній змореності вирву.
Блакитні спомини в світах святих:
їм клятву воскресити вірну.
При шибці—як думки—змовкали мирні,
і знов побарвилися трави...
о, вогняні надії по зневір'ї
в душі квіток перетривали!
26.VI.50
БЕЗСВІТНИЙ БЕРЕГ
В грозі нещастя ні бджолине серце
невже при небі не здригнеться?
Подруго! в час, як яблуня примеркне:
відбуде—догорить планета.
Погасне в нежитя листок останній
надії! світло на труні.
Подруга при морському колиханні
надійде знов погомоніть.
Про це мені, немов краплина, зірка,
в бездонній погасавши скорбі,
докрикнула, все жду—кохана вірна
вітрила приспіша нескорі.
Приходь! ніколи душу не кривавив
такий відчай: як з моря рине.
Бо вже ні сонце не знаходить правди,
ні серце бджілки безневинне.
11.VII.50
СПОДІВАННЯ КОРАБЛЯ
Відлюднений, де голуби і діти,
не розізлившись ні на кого,—
все жду: могла б на хмарі прилетіти
із вирію із річкового.
Це вже мені солодке сонце шепче,
лице обмивши в океані,
що вкрай достраждане життя чернече
і круки самоти останні.
Що ти на морі—корабель спішить
розбити білим громом хвилю,
а хвиля: «рідний вітер до душі,
я сині скарби з скрині виллю.»
Весела й кароока! моря сестро,
вже хусточка як довітрилить—
вербена вся на березі безсмертно
вквітатиметься в шепіт милий.
23.VII.50
ПРИБУТТЯ
І.
Тебе все жду; як чайка, мимо
вже йде рожевий корабель.
І я не знаю: океан вернімо,
благаючи,— я жду тебе!
Та чайка, доля, до життя байдужа,
не спиниться і в синь кигиче.
Ми вінчані стражданням і до мужа
•прилинь, як щастя нечерниче...
до мене, де не страх—блакиття чорне—
мечами з глибини кипить.
Прилинь! не журавлина скорб огорне,
мов квітку порох від копит.
Стріча під сполох яблуневий птиця—
зелений місяць, м'яті красний.
Вітаючи, казатиму: «світися,
лілеє!»—й океан не згасить.
8.VII.50
Ще води ледве досвіт колихнули
на твій чаїний корабель.
Ні смерть його з жоржинами в минуле—
ні з флейтами не погребе.
Як не замучена земля з посухи:
(Продовження на наступній сторінці)