діждалася дощу на лоно.
Недуже громом поле, як послухай!—
веселку молить надпрестольну.
І мов зібравши крихти білі, лебідь:
дрімає корабель, мов місяць.
Я ніжно жду, і молодий молебень,
що в сонця,— небеса не змістять.
Завіси свічані: все світло їхнє
зливається до маргариток.
І серце при хресті в могилі стихне,
як ластівкаа, зрадівши криком.
15.VIII.50
На сірім острівці чайча небесне—
так серце дожида тебе.
Коли ж дощем на океані щезне
нелюбе все в неголубе?
Докрикне, наче немовля з колиски,
кигуча скорб від острівця:
так серце, чуючи біду, що близько,
безодню сльозам обіця.
Вже всі, кому до світла—з корабля,
прийшли на землю; не колише.
Лиш квітки стрічі не приголубля
душа моя: ніж кров, чорніше,—
ніж, мов ревучий ворог—море, люто
будівлю блідну відвело,
при острівці розбити, щоб ні люди
ні чайки не вінчали зло.
ЗО.VIII.50
Негоди: в тінь сподіванку відхилять,
і рані гірко защеміти.
А дзвін рятунку не луна при хвилях
блаженно—в невидимій міді.
Ріллею почорнів, жене в безмежне
проз кручу океан, проз смуток.
А в крапельки, а в крови сили менше,
ніж іскри—з смерти не проснутись.
Я чую тяжко: крук, де хмарка красна,
від корабля наблизить зустріч.
Не витерпіти бур, душа погасла,
і грім росинку з листя струсить.
І щоб не впасти, де плита не шепче
до айстри карблені слова,
щось кличе: в щастя відійди чернече! —
мов море, світло приплива.
31.VIII.50
Небуряне купання і прозірне
на грудях сонця хлюпотить.
Та не діждуся я, душа, що стріне—
відтіль, крім вітру хрипоти...
Він океан вітрилами і крильми
кигучих—крис при бурунах.
І то: печаль моя! дихання вийми,
могило, з крови подарунок.
Чи до загибелі зірок постою —
спадатимуть, як чайка в хвилю.
Не йди, кохана,— не мені з тобою
торкати вишню дня достиглу.
І це вже не твоя вина, останнє
сердечне сонце угорі! —
що при рукавах резеда зів'яне,
як і метелик при корі.
7.IX.50
Мережка вимріяна, мов з левкоїв,
твоя—від корабля по східцях...
жорстокий час! відміни час накоїв—
зіниць полуцвітки, всміхніться!
Полуцвітки, в узорах чисто карих,
та не таких:—мені зоріли.
Мов океан труну несе на нарах,
ховати сонце до могили.
Це зустріч—не моя, це тінь не наша
на скойками пісок різкий.
Весь день погойдує припливу чаша
блакить печалі крізь зірки.
Кохання, вже й від горя відсторонься,
як соняшника дощ навчив.
Ти не знайшло і в скарбівниці сонця,
до серця не знайшло ключів.
4.IX.50
То не пелюстка соняшника—парус:
на хвилі в світляних вінцях.
Колись і ми, мов птиці, парувались,
де досвіт рушники простяг.
Але міцніше, ніж гора, минуле
мовчить на згубленій доріжці.
Лиш ніжні, як жоржин дихання, чули
ми вікон спомини торішні.
Заборонило всім ридати море;
мов зграйки голубів біжить.
І арфа променя не проговорить
до любих—поглядом чужих.
Усмішка вже твоя: листок берези,
що полум'ям найвечоріший—
мені погасне! й скарга не збереться,
чаїна на морські доріжки.
5.IX.50
Такі надії: плюскотлива пряжа
на океановім піску.
І спомин—берег, і чуття приляже
у смугу з мушлями вузьку.
Та тільки слід ноги твоєї синій
сипучу мертвоту порушить.
Коли, як змії, водяні ростини
розділять наші тихі душі.
А мрія—мов невиблагана сосна,
що зірці й нам поворожила.
Метнеться тінь підсвіття, ніби сонна
сова де покалічить крила.
Ми—чайки, не докликалися світу,
біда кораблик віджене.
Там тишу океанову зогріту,
чуття рожевить неземне.
6.IX.50
ГОДИНА РОЗЛУКИ
Не заніміє хвиля в тління смертне;
блакитна ластівка, хлюпоче...
Ми, як потеряні, аж поки смеркне
весь берег—слухали: пророчу.
Та вже калина не прошепотіла
до серця в світлянім дощі.
Бо ти, розлуки нещаслива сило,
зв'ялила, смуток ведучи.
І привиди, мов кораблі, минали—
мого пропащого кохання.
Чужі слова: без крапельки з конвалій
коли веселка в ній слухняна.
Я знаю, суджено з-над океану:
що за любов'ю і грозою
квітки палахкотять,— я тихо гляну,
але вже горя не загою.
7.ІХ.50
ІНША ЗУСТРІЧ
Немов нещастя—наша стріча ждана,
хоч линув корабель, як сокіл.
Тепло не бризне з серця майорана,
не змовкне океан високий.
Нема коханню ні дороги в поле,
ні смолка не поколихнеться.
Все вірне, як вино—все сонця повне,
ласкавилося і при нетлях.
І враз розвіяне по хвилях, стихне
кругом на чайчиних слідах,
що, мов листки—в пісок, мов лихо стигле,
лягли: прибій не погойда.
Та не приспить ні скойки в синім ритмі,
ні сивого ридання чайки.
Бо скрізь твоє вітрило стане мріти,
і спомини—його вінчати.
8.IX.50
ПРОХОЛОДИ
Всі прохолоди в парку пролилися,
від айстри і розлук смутніші.
Не проклене мене кленове листя,
що я без тебе, та й не втішить.
Крізь місто: дивовище другоствітне,
де озії хмарину крають,—
від мене йшла, й не усміхнеться в квітень,
не стріне голубину зграю.
Розлука знов, німіша, ніж крижина,
що північ в океан відколе!...
в крицев'я, в огнище вона, чужинна,
веде,— в цілунки вже ніколи.
По них, як спогад, щебет океанний
при камені, де листя мерхле.
Забуть про мене! вже сніжинку в танці
ніхто від хвилі не відверне.
16.IX.50
ОСВІТЛЕНИЙ ОСТРІВ
Покинули ми двовітрилля синє,
і не чекає чайка чиста.
Там серце вже до тебе не прилине
моє,— листок, як передвістя.
Там ворон часто викряче нещастя;
бурунами воно набризне.
А тільки, де на дні морські дівчатка,
жаліє серце незалізне.
Не ми! залюблені на острівцеві,
де скелям світло голубине:
ласкаються, і море, звавши леви,
проз сонце ризу перекине.
А ми чужі: немов топольні тіні,
що місяць приведе на айстри.
Прощаємось, і чує серце нині:
при дверах неба не стрічатись.
18.IX.50
ВЕЧЕРІШНІСТЬ
Чи вирветься чуття недуже?—крильця
хмаринок, ніби галка, сині.
І в тихій осені мені журитись
до книги моря, в самотині.
Бо знов, де бідний день дозеленів,
за острови вітрилом зник...
розлука! — і нема в життя ланів:
пройти, обнявшись, через них.
Лиш вічність: нива щогол кораблиних,
на океані, до блакиті.
Чи пожаліє й сніжна смерть хвилини,—
без поцілунку, в тьмі боліти.
Та чи багаття з вітром переборе
від сосни—ночі зло шалене.
В свічадному мовчанні добре море
мережить сон: іде до мене.
21.IX.50
ТРАВИ МОРЯ
Не змучена вода до трав туркоче,
мов спомин: я не слухав зроду,
її дозвілля погойда охоче—
відломок корабля, від споду.
Іржавий киль, підвалина в ручицях,
просотана до скіпки сіллю.
А хвиля, шепчучи, новітня, мчиться:
«веселощі в пісок посію».
Того не буде, бо саме нещастя
скарбує подарунок бідний.
Душі—руїна корабля чи дасться
як знак дороги в голубизні?
Чиєсь життя з молитвами—розбите;
в морських не виплакане трав.
Невже любов моя? останній квіте,
для вікон неба я плекав.
24.IX.50
КВІТКОВЕ СВІТЛО
Нам до ридання доля не ласкава;
дощі пожовклі дріботять.
І погасати айстра згадки стала
за райдугою в забуття.
Березо, й до сніжинок доклонись,
стремтівши сонячну сорочку.
Ні горлиці до голубих криниць
удосвіта не повуркочуть.
Тумани мріють, мов з кадил, незлісні;
і по тобі журба бездонна.
В коханні, в поцілунку при узліссі—
конвалій бризки не проздвонять.
Це вересень: крізь хмари світло сиве,
як мученик на ватрі, молить.
Але троянда—крови не обсипле,
де щастя не мина ніколи.
ЗО.IX.50
ПРОЩАННЯ
В пташиній вишивці: в гаю притихла
без тіні вже твоєї осінь.
Зайшлось би вицвіття плачем від лиха;
все неба—зірки напилося.
Знов дожидатиму, і вже—де море
промовить серцем світляним,
навчитися в вітрила: знов прогорне
в зідханні хвилю! станьмо з ним.
Не при тобі жемчужну казку світить
глибизна, мріючи до сонця.
Десь ти: двокрилля чайок білі звідти
і гаю лист, вино спросоння.
Проз світ хвилюють кораблі байдужі,
проз острів сяйва: все дзеркалить.
А кожен лист, що догорів, відчужить
мене й тебе, як смерть, найдалі.
4.Х.50
ПРИГАДАНИЙ ЧАС
Не йде не люблена до тебе стежка:
тоді, як я минаю! — в зельне.
І тихо, де вже ти не відгукнешся,
в гаю зелений клич простеле.
(Продовження на наступній сторінці)