— Зіпсуєте знайомство. А втім, кричіть. — Бандит підняв весело руку, відсалютував по-піонерському і канув у темряві.
— До побачення! — гукнув з темряви.
Ата шарпнулася в середину світляного кола й кинулась навтьоки. Котрийсь засміявся з темряви на таку хапливість, і той сміх гнався за Атою, бринів їй у вухах, поки вона бігла вулицею до центру міста! "Чорти" лишилися в чорній безодні ярмаркової площі, а сміх гнався назирці, такий грудний, таємничий, "чортячий".
Така фантастична пригода! Ну, не фантастична пригода?!
Від душі відлягло тільки тоді, як попереду замаячіла центральна площа, а над нею сіро-зелено-сталевий будинок театру. Ата зупинилася й засміялась голосно. Аж хтось з перехожих озирнувся злякано. А Ата засміялася від радості, що щасливо позбулася біди, а ще більше від думки, що, виходить, її ім'я шанується й серед бандитів! Теж мені популярність! Але це таки популярність, і таки це її вирятувало з біди!.. Йшла й сміялася.
Потім згадала фантастичну версію про те, як якісь бандити відкопали Оксану Петрусенко на цвинтарі, — і страх вернувся до серця знову й аж млосно стало. Кажуть, що бандити шукали в могилі не "червону свитку", а коштовностей, що їх нібито було покладено славній співачці в домовину. Не знайшовши коштовностей (а чи, може, й знайшовши), бандити, не стали закривати домовини знову, а лишили так, підвели Петрусенко в ній, і посадили, і начепили на груди плакат зі словами найулюбленішої пісні славної співачки:
Спать мені не хочеться,
І сон мене не бере!
Це, звичайно, велика популярність, але... Але Бог з ними, з такими поклонниками.
XXIII
"Фіззарядка"
Як страшно переходити Ярмаркову площу вночі!
Але як гарно вештатись по ній у великий базарний день!.. Звичайно, тут кожен день базарний, але є прості, а є великі базарні дні, що згідно прадавньої традиції бувають тільки двічі на тиждень — у середу й у п'ятницю. В ці дні відбувається щось особливе, хоч і триває дуже коротко, ніби химерний сон. Починаються улітку базари ледь засіріє, а в пів до восьмої все вже розлітається, як дим. Це тому, що всім треба на працю, ще й без запізнення, а тієї категорії суспільної, для якої базар був професією й усім сенсом життя, давно немає. То "дрібнобуржуазна стихія", "ходом історії" приречена на усунення. І не тільки приречена, а самою тією "історією" (у вигляді фінінспекторів та міліції) геть усунена. Доказом є цей базар. Тому традиція цих базарів дотримана тільки в календарі (середа й п'ятниця), а в усьому іншому це щось виключно нове й виключно оригінальне.
Це не базари, а якийсь масовий танок трудящих, фіззарядка чи фіззаправка їхня перед працею на фабриках, в заводах, в артілях, в установах, в порожніх крамницях, в переповнених лікарнях... В ці дні люди збігаються з усіх усюд і гасають на величезній цій ярмарковій площі великими юрбами, ніби на перегонах, — одні юрби біжать сюди, інші — назустріч, а ще інші впоперек, тоді всі крутяться в водокрутні посередині, знову бурхають в різні боки й знову крутяться в гігантській людській веремії... А потім, коли вже "фіззарядка" зроблена й наближається восьма година, все розбігається геть. Так, ніби й не було їх. І якби не боліли ноги, то здавалось би, що це був ранковий сон, візія недоспаної ночі, якийсь шабаш почманілих істот, фікція з похмілля.
Ата любила ці базари. Вона спеціально вставала в такі дні удосвіта, щоб пометушитися серед людей, щоб брати участь в тих масових людських перегонах, після чого потім ішла на працю й до півдня на праці куняла. Але варто було. Іноді вона пірнала в ту ранкову фантастику сама. Іноді з матінкою Оксани Чоботар. А іноді з Харитоном.
Якби хтось подумав, що ці базари подібні до старовинних ярмарок, той би дуже помилився. Ата колись читала (та й на сцені бачила і в фільмі теж) про гоголівський "Сорочинський ярмарок". Ну, це зовсім не подібне. Тут годі б шукати екзотичних циган і екзотичних Солопіїв Черевиків, і заквітчаних та закосичених дівчат, і зальотних парубків у старовинних смушевих шапках та театральних козацьких шароварах; і годі би шукати тієї фантастичної веремії краму, худоби, коней, птиці, збіжжя, свистілок і череп'яних опішнянських півників, іржання, ігігікання, музик і танців... Нічого цього не було. Кажуть, що раніше на оцій самій площі відбувалися такі самісінькі ярмарки, як і в Сорочинцях, та ще й кращі, але зараз і натяку на те немає. І Ата би ніколи не повірила, що тут могло щось подібне бути, коли би не Оксанина мати, з якою вони часто вештались по базару. Відсутність того, колишнього, не печалила Ату. Нема, то й нема, їй і так цікаво. Вона живе в такій епосі, в якій судилося. Не те матінка Оксани Чоботар. Коли вони плавали (де плавали, пробивалися!) по цьому людському морю вдвох, Ата кожного разу наслухається бурчання й зітхання "старої" Чоботарихи. В той час, коли Аті весело отак собі просто "товктися" серед людей, Оксанина матінка, засапавшись від поспіху, бурчить:
— А Боже ж ти мій! Все геть як крізь землю провалилося! Та було ж!.. У цих от рядах — молоко, масло, сир і мед, і... А у оцих поруч — яйця, кури, курчата, качки, гуси, індики... йшов такий довгий перелік, що в Ати паморочилась голова і переставала сприймати ту безкінечну номенклатуру речей, що продавалися "ось у цих рядах". Те саме, коли вони підходили до "зелених рядів", потім до тих, де — колись — продавали худобу (знову перелік — свині, вівці, телята, поросята, корови, коні...) А тут — зерна було!.. А тут — кавунів!.. А муки! А круп! А ягід! А... А... А... А народу! З усіх кінців, з усіх сел, хуторів, містечок і інших міст!.. Самих старців та лірників було більше, як тепер продавців та покупців, і всім подавали люди... Ата сміється. Вона сміється тому, що їй приходить в голову жарт відносно старців, їй хочеться заперечити це твердження, бо, на її думку, щодо старців, то цей час просто непереможний, його не можна затьмарити ні тепер, ані у всіх майбутніх віках. Ось їх ціле море, а ще ж неприсутніх скільки! Але вона тільки сміється, а каже не те:
— І то так жалко того старого!? Все одно ж не вернеться...
— Та не вернеться, дитино, — зітхає "стара" Чоботариха примирливо й беззлобно. — І ніхто за ним і не жаліє. Чого дарма жаліти, коли не вернеться. Ні, ніхто за старим не жаліє, але ж і новим ніхто не дорожить... Вийшло катзна-що з того "нового". Тьху!.. Я вже свого пиляю, пиляю, куди їхні очі дивилися, як ту революцію робили! Наробили... А бодай його... А переробляти й нікому... — стара вже сміється з того, що вони "наробили", а нікому "переробляти"... І ця заклопотана жінка, це не така собі проста міщанка, вона була колись студенткою, потім вчителькою і також "революціями захоплювалась", боролась за "нове життя, за крашу долю всіх". Та потім — "біда заїла, отакі різні Оксани та Володьки, мал мала ще менша світ заступили! "Революціонери!" — Чоботариха тислася в "зелені ряди", їй треба чогось купити, чогось "їстівного", моментально купити й бігти додому — годувати "революціонерів", отих, що "нову таку жисть улаштували" — чоловіка, синів і дочок, та ба! То тяжка проблема щось купити, та ще й моментально. Там, де було "море яєць, молока й сметани — порожньо. Все те пішло в "заготяйце", в "молочарсоюз", "заготм'ясо" тощо. "Плани виконує". Лишились самі покупці безплянові, метушаться, як на пожежі. Тільки в "зелених рядах" кой-де червоніє редиска, десь майне головка капусти, купка щавлю чи кропиви, і покупці всі пруть туди, — там відбуваються цілі баталії: за один пучечок редиски тримаються зразу кілька покупців і рвуть його один сюди, другий туди, а третій ще он куди, а "купчиха", чи пак власниця (ясно, пережиток приватно-власництва, недобита "дрібна буржуазія", десь з глухих і несвідомих околиць), ламає з розпачу руки, що пропаде редиска й не відомо буде, з кого й гроші брати. Там, де були рибні "ряди", на столах тільки сидять дядьки й важно їдять цибулю з сіллю, а риби немає. Воно ніби рибу теж десь тут продають, але з-під поли, бо прямо заборонено — треба здавати до ресторанів та їдалень, такий закон, — так що зловити тут рибу куди тяжче, як у річці... В цім спортовім змаганні Чоботариха вибивається з сил. Кінчається їхня отака спільна участь в ранковому цьому масовому дійстві зовсім не цікаво для Ати, бо обмежується на зелених та рибних "рядах". Здобувши десь нарешті пучечок редиски чи трошки щавлю, стара Чоботариха мчала додому — годувати тими трофеями своїх "революціонерів", а Ата йшла на працю з затурканою Чоботарихою головою — набитою безкінечною номенклатурою неіснуючих речей.
Ні, ці "зелені" та "рибні" ряди Ату не цікавили. її цікавила найбільша глибінь цього моря людського, його вир, т. зв. "т і ч о к", що займав головну територію й що "ряди" ці були лише його периферією. Тут, можна сказати, танцювала епоха. Ні, тут було дві епохи — одна лежала, а друга над нею танцювала... І в тому фантастичному дійстві Ата любила брати участь як жадібний спостережник і як учасник різних цікавих сцен.
Ось вона плаває по цьому морю сама...
(Продовження на наступній сторінці)