Сазонов засміявся вимушено:
— Та то я так, жартую. З голови пре. Ти ж знаєш мене... А це все наша совєтська молодь, соціалістична...
— Отож...
— Та отож...
На тому розмова їхня урвалася. Коли скінчилася парада і всі пішли з балкона, Сазонов і Павло лишилися стояти так, як і стояли, спершись на парапет, над портретом Сталіна, межи пишними прапорами. Крім них, звичайно, залишився ще Зайдешнер, оддалік, непомітний у кутку на солом'яному кріслі.
— М-мда-а ... — протіг Павло Гук. — Дивлюсь я на тебе, й мені чомусь здається, що тебе точить хробак страху перед масою. Чи що тебе точить?
— Та точить...
— Що ж тебе точить?
— Це справа приватна. А втім, може, й не приватна. Чи як ти думаєш?
— Я думаю, що якщо начальника ЧК точать хробаки, то це справа зовсім не приватна, — протяг Павло з усмішкою. Сазонов теж засміявся:
— Іменно... Молодчина! Сукин же ти й син! Ох і спритний, зубастий чорт. То ти за мене так турбуєшся?
— Авжеж. Бо досадно дивитися, як людину залізну та точать хробаки, а ще досадніше дивитися, чоловіче, як така добряча голова, як твоя, та набита половою... половою страху. Пробач, але я щирий з тобою...
— Будь ласка, будь ласка! Чого ж... Так кажеш, половою? Хробаки страху, кажеш?
— Половою... І хробаки страху. Точать тебе, чоловіче! Тебе точить манія підозри (маніакальної підозри!) до всіх, дух недовіри, дух надмірної, вже до абсурду доведеної чуйності і пильності гіпертрофованої...
— По долгу служби, брат, по долгу служби! {Сарказм). А ти що, хотів би мою пильність і чуйність чекістську, клясову приспати? Га?
— Та йди ти к чорту!.. Задавитись треба з такою підозрілістю...
— По долгу служби, брат... по долгу служби... {Загадковий смішок). Ну, й що далі? Давай доїжджай до краю.
— Та я вже й доїхав. З тобою говорити — це як по линві ходити, от-от обірвешся й уб'єшся ік чортовій матері. Ну тебе!
Сазонов мовчки сміється. Скириться. Остання фраза йому дуже сподобалась. Пересміявшись, Сазонов поважніє. Мовчить довго. Думає щось розсіяно. А далі несподівано:
— Як ти думаєш, чи багато тут тих, що на них треба би ставити хрестики оті, про які колись була мова?
— Ну, от! Ух, жах який! Убитися треба! Як же ж професія калічить людину! Ти вже не можеш думати інакшими категоріями й міряти світ іншими мірками, як тільки тими, що є в твоєму професійному арсеналі!.. Це все одно, коли би токар чи інженер-металіст здумав би до всього в світі підходити з своїм лекалом. Звідси недалеко й до достославного Прокруста, на жаль...
— Що, що?.. А то хто не такий? Що то за Прохруст чи Прахвост?
"Наївна простота! Він ніколи не чув про Прокруста!" — скривився мовчки Павло, а вголос:
— Гм... Наші вороги злословлять, що то був Перший Чекіст, але то неправда. На те вони й вороги, щоб злословити. Нічого схожого. Це був навпаки — розбійник, чи бандит по-нашому. Прокрустом звався. Він хотів усіх людей урівняти на одну мірку, бо не подобалось йому, що люди різні й тому трудно мати з ними справу. Для такої "зрівняйлівки", сказати б по-нашому, по-совєтському, він зробив спеціальне ліжко й кожного клав на нього: якщо хтось довший — велів одтинати йому ноги. Якщо коротший — велів витягувати жили й вивертати суглоби, підтягаючи до стандарту...
Павло розповідає історію Прокруста, а Сазонов слухає й починає сміятися, спочатку тихо, потім дужче, і, нарешті, вибухає реготом. Він сміється від усієї душі, щиро. Він уперше чує цю історію й вона дуже йому подобається. Прокруст подобається... — "Знаменито! Просто знаменито!" — Павло вже й скінчив, а Сазонов усе сміється.
Пересміявшись, Сазонов витер долонею очі й кинув, ніби ненароком:
— Тільки ти даремно свої думки, вірні думки, приписуєш якимсь там придуркуватим ворогам. Цебто думки про Першого Чекіста. Це ж правда! Він таки був першим чекістом, той Прокруст! Вірно! Єй-бо, вірно... Твоя правда!..
Павло посірів. Як небезпечно з цим чортом розмовляти! Дурний-дурний, а чуткий, як диявол. Павло звів брови й удав, що не чує, що дуже його зацікавили стрижі, які з криком і писком гасають навколо Успенської дзвіниці. Він задер голову й пильно водив за ними очима. А Сазонов водив своїми очима за Павловими й посміхався насуплено.
— Ну, як тобі наша молодь? — звернувся Павло веселим і бадьорим тоном до Сазонова, переводячи розмову на інші рейки. — Як тобі сьогоднішній огляд? Ажи, прекрасна наша молодь? Га?
— Прекрасна... Чорт, я вже й забув, як він звався, той Прахвост! Пррахвост?
— Прокруст... Залюбився?
— Аякже... Я мав сьогодні багато об'єктів до залюблювання. Тисячі пройшли!! Та які! — і забринів у тому голосі сарказм і жаль, якийсь невиявлений жаль... І завидки до Павла, що напевно (напевно ж!) має немало завойованих сердець серед тих усіх чорнявих і білявих... Він мовчить, дивлячись униз на широку площу, хмурить брови. Ворушить щелепами. Нарешті випростався й зітхнув, явно наміряючись закінчити розмову. І закінчити якоюсь мораллю.
— Мда-а... — процідив він. — Прекрасна молодь. Знаменита. Але (повернув лице до Павла) нам треба
багато працювати! Дуже багато працювати. А ми відстаємо... Від неї відстаємо. Щоб не сказалось раптом запізно! Бо той, хто завоює цю молодь, хто завоює її душу, поставить над нами хрест, гроб з музикою!.. А?..
— Та так... Твоя правда. Треба працювати. Так працюймо ж! Ключ у твоїй кишені. Ключ до неї, до молоді...
Сазонов аж шарпнувся й скрикнув, забувши, що вони на найвиднішому місці ще й над портретом Сталіна:
— Та ти що?! Ідійота з себе корчиш?!
— Чого ж...
— Я маю ключ від неї?!. Ха-ха!.. Я маю ключ від тюрми, от! Від тюрми ключ я маю!! Чув? Зрозумів?!. Але я не маю ключа від душ усіх отих чорнявих і білявих чортовок і чортенят, що тут пройшли!.. Я не маю такого ключа! Ні, не маю!.. Сміян!.. Сміян має, а не я!.. От... Чорт побери!.. — і махнув рукою. Постояв. Потім повернувся сердитий і схвильований, щоб іти геть. І вже відходячи, докинув, покидаючи Сталіна самого дивитися на порожню площу:
— Мда-а... Не маю я від них ключа... От, брат, яка біда моя... Пойняв?..
Зітхнув з серцем і пішов.
Зайдешнер звівся й пішов слідом, як тінь, притоптуючи останні слова свого володаря, щоб часом не почув їх хто.
Терпкі, понурі, але щирі слова.
* * *
Вибігши від Петра й перебігши фойє, Ата, одначе, не втекла зовсім. На сходах вона зупинилася, їй було й страшно, й дуже соромно, що вона так панічно втекла. Чого нібито! А серце в грудях торохтить, як здуріле. Чого й що! І чого вона так утікає, мов від диявола? Тягло назад, глянути на те "страховище", сказати слово, вибачитись і... поговорити. А чого б і ні? Чого вона втекла! Ну чого! Таж вона все шукала зустрічі. Мріяла.
А тепер утекла. Вона ніколи нікого не боялася, а тут раптом такий переляк. Чого й що! А серце не слухається й торохтить у грудях, аж вона хоче стримати його рукою й прикладає її до розхвильованих грудей. Серце жахається і воднораз тягнеться назад, туди, звідки вона втекла.
Набравшись духу, Ата пішла назад. Перейшла через фойє, помалу, помалу. Підійшла до дверей. Двері вже зачинені. За ними той відлюдок, той "вовкулака", з пасмами сивого волосся, що чомусь так яскраво зринають перед очима, нахмарене круте чоло, крилаті брови, рябе кам'яне обличчя, ніби видзьобане з граніту... Серце не вгамовується. Ата хоче знову втекти, але замість того одчайдушно простягає руку й стукає.
— Так! — чується з-за дверей повільне й байдуже. Ата відчиняє двері й переступає поріг, стає на малу латочку підлоги, що була вільною, не зайнятою турецьким містом. Сміян навіть не обернувся, він щось ворожить біля якогось макета в другім кінці своєї великої майстерні, щось виміряє, приціняється, зосереджений, мружачись проти сонця. Сонячна повінь, як і перше, заливає його всього. Голова розкуйовджена, груди розхристані, очі якісь непритомні, замріяні чи заглиблені в щось, над чим він напружено думає. Може, в творче захоплення. А може, просто повні туману божевілля?.. Ох! По спині йде морозець... Справді, вигляд у хлопця зовсім якийсь маніакальний.
Тікати! Швидше тікати! Серце б'ється, як щиглик у сільці, і хоче втікати, але — втікає не в той бік, крутиться на місці... Ата не рухається.
— Ну? — озивається Сміян до невидимого гостя, не відриваючись від праці, і тим стримує гостю від утечі.
— Пробачте... — каже дівчина розгублено, намагаючись опанувати своє серце й свій голос. — Пробачте... Я прийшла вибачитись...
Сміян враз підвів голову й побачив Ату. І якось смішно схилив голову, ніби хотів сховати вираз свого обличчя й іскорки в очах, що забігали, віддзеркалені великим надщербленим люстром, яке лежало на низенькім столику наполовину замазане фарбами, — подивився спідлоба:
— Перепроситись?
— Так... Я тут зайшла була, непрохана... І підслухала... Перешкодила... Але я випадково, не назнарошне...
Сміян нахмурився. Помовчав. А тоді промимрив не то з досадою, не то виправдовуючись:
— Ага... Підслухали... Ну, що ж... (Пауза). Я іноді говорю сам з собою... Так, так, сам з собою... Смішно?
— Але ми говорили вдвох.
— Удвох?!
— Так. Сміян тре чоло.
(Продовження на наступній сторінці)