Отак, утікаючи в широкі світи, ті всі гусинчане й підлозіївці, й кияне проклинали своє місто й любили його, вірші навіть про нього писали й пісні співали, — й оспівали його не згірше (не менше щиро й зворушливо), як Данте Аліг'єрі свою вітчизну. Тільки Данте знає увесь світ, а цих "пасинків долі" ніхто в тім світі не знає; бо вони все за мурами темними, за замками міцними, під "турботливим караулом" сусідським. Одначе колись взнає...
Ата теж часто, ночами безсонними, в хвилини смутку незрозумілого й нестерпного, в хвилини утоми каторжної й меланхолії терпкої від самоти дівочої, дивилася на той Шлях Чумацький, пилком зоряним притрушений, і теж хотіла би ним утекти. Десь утекти! В краї незнані, в світи невідомі й тому такі прекрасні й такі хороші, де стоять веселки радости й ніколи не примеркають, де цвітуть квіти любові й дружби й ніколи не одцвітають... Ата зітхає й не може одвести очей від шляху дивного, від тих сузірь мерехкотливих і незчисленних, що йдуть тим шляхом десь, як пілігрими, й дивляться довговіїми очима униз, на цю запилену, стомлену землю, вже до кінця-краю стомлену. І дивляться й на
Ату, переморгуються з нею, кличуть... Притиснувшись щокою до ліктя, покладеного на підвіконня, Ата дивиться боком, як птах, на мерехкотливий зоряний потік, на шлях той феєричний, — обважнілі вії ледве тримаються від утоми, щоб не заплющитись, в вухах стоїть нашорошена тиша й порожнеча її кімнати, убогої її самотньої келії — свідка її часом нестерпної журби й розчарувань, думає про фантастичне й привабливе "далеке" і про тяжке до відчаю "близьке" — і в очах її починає двоїтись, троїтися, все обертається в зоряний хаос, в шалену веремію, бо очі запливають туманом...
Ах!..
Ата уперто стріпує головою.
Так завжди кінчаються химери.
XXI
Ще батальйони
Сонцесяйні литаври зударяються з дзвоном і стрясають повітрям, потрясають серцями — бризкають у всі боки скалками звуків, ніби живим сріблом, сліпучими блискавками віддзеркаленого сонця, криком юності, безжурним зухвальством молодости. Литаври карбують крок тисяч молодих, що йдуть пружинястим маршем у сонячній повені, підставивши сонцеві натомлені, але розперті здоров'ям груди; спітнілі й іноді похмурі, але прекрасні юні обличчя — хлоп'ячі... дівочі... Море їх, вишикуваних в ряди, в колони, в прямокутники різних кольорів, залежно від організацій, що мали свої кольори спортового одягу!..
Парад фізкультурників...
Ата не пішла на цю маніфестацію краси й сили, на цю параду молодості, бо була зайнята по службі, і тепер от стояла разом з усім службовим персоналом театру на високім балконі й дивилась униз, на грімливу, кольорову ріку, ніби ту параду приймала. Поруч з нею стояв Харитон, і обличчя його вкрилося сітиною зморшок, променястих, щасливих, — він дивився униз, і душа його трепетала від зворушення... А внизу проходили колони спортовців, — білі... Блакитні... Червоні... Жовті... Зелені... Рожеві... Червоно-чорні... Колони дівочі... Хлоп'ячі... Перед кожним прямокутником прапороносці й сурмачі. Перед кожною колоною — духова оркестра. Б'ють литаври... Гордо піднесені голови. Легкий молодечий крок. Ось ідуть харчпромівці. За ними будівельники... Спартаківці... Студенти ІНО... Педтехнікуму... Медики... Сільськогосподарчий технікум... Молодь з усіх заводів і підприємств... Молодь приміських сільських районів... Залізничники ... Авіазавод... Кожен прямокутник несе свою пісню, дзвінку й бравурну. Пісні гойдаються, як морський прибій, то затихають, то наростають. Мають прапори. Гримлять срібноголосо литаври, й перегукуються кларнети. Б'ють в синє небо барабани...
Повінь звуків, фарб, повінь краси й гордості, море людської сили і цвітіння. І це все так контрастує з сірими пооблуплюваними, непоказними будівлями "бульварів", поуз які йдуть колони, контрастує з рудим, сіро-брудно-червоним стилем матеріального оточення, з убогістю, втомою, старечістю, що випирає з усього, а надто з порожніх, запилених магазинів і голярень, із занедбаних ресторанів і кав'ярень, де, всі знають, нічим до пуття повеселити душу й тіло навіть такого урочистого дня. Надто ж контрастує ця повінь бравурна з душевним станом старшого покоління, безкраю втомлених і сумних мешканців цього міста, що от збіглися й стоять шпалерами, юрбищами і навіть до звуку бадьорих литавр ставляться з підозрінням, вбачаючи в тому провокацію... А молодь йде й іде... Подібна у своїй красі до древніх еллінців, що зібралися на велелюдні ігрища, скупані сонцем... Так ніби тут зійшлися два різних світи.
Один світ, втомлений і понурий, стоїть осторонь і дивиться очима обідраних, недоруйнованих хат, а другий на зло першому маширує пружинясто і молодо, б'є в литаври й співає дзвінко. І другий так не пасує до першого, як свавільна, розсміяна дитина до старенької, зажуреної, згорбленої матусі, що боїться, ось-ось дитина її покине й забуде, повториться вічна трагедія — конфлікт між старими й молодими...
Мешканці стоять обабіч шпалерами. Та ні ж! І в них за понурістю й утомою горить іскра радости, глибоко захована, але невгасима!.. "Скільки їх! Ой і скільки ж їх! І де вони й набралися!" Аж не віриться, щоб у цьому згорьованому, замученому працею й турботами, прибитому страхом і злиднями місті та було стільки прекрасної молоді! Стільки їхніх дітей!.. І це все їхні?! Чи не їхні? Аж не віриться, щоб тут було стільки дивно-гарних дівчат і таких же хлопців, що їх отаких, мабуть, немає ніде в світі! Он бабусі стоять у юрбі на пішоході й витирають хусточками очі... І так само витирає рукавом "запорошене" око поруч з Атою старий Харитон... А литаври б'ють грімливо, дерзко, з викликом. А шереги гордих і... подекуди й похмурих, так, так, похмурих... юнаків і юнок відбивають крок, ритмічно й красиво погойдуючись... Особливе враження справляє колона наймолодших — колона дітей з сурмачами, з барабанщиками й прапороносцями, що маширують так чітко й так серйозно, а самі такі малі. Сурмачі по три вряд перед кожним розділом, озброєні довгими срібними сурмами, з червоно-золотими прапорцями на них, підіймають єдиним рухом угору й сурмлять... Побачивши ці фантастично здисципліновані шереги дітей (їхніх же дітей!) у червоних краватках, почувши срібні сурми, немов архангелів з неба перед Страшним Судом, а за сурмами дрібний навальний рокіт барабанів, бабусі на пішоході злякано хрестяться...
Вже багато молоді пройшло, а ще ж далеко не кінець, — з кількох радіусів вулиць на сонячну площу вливаються все нові й нові колони, майорять нові й нові значки й прапори й пливуть поуз театр десь туди, на другу площу, де з будинку парткому начальство приймає цю параду молоді.
Кажуть, що цей парад фізкультурників (і нефізкультурників) — це огляд сил спортових і інших молодечих організацій перед республіканською якоюсь "олімпіадою". Хоча в дійсності це, здається, не так, тільки трудно сказати, для чого і з яких іменно причин, і ким саме заряджено цей огляд сил молоді, бо трудно те знати. Невідомо чому й для чого. Отак ніби ні сіло ні впало... Хоч все це має якусь логіку. Безперечно, має. Аті це нагадало оте, недавно бачене, маширування військових батальйонів у сталевих шоломах, що ходили й майоріли багнетами, мовби косяки кефалі в морі. Ті батальйони теж, мабуть, недарма маширували.
Хвилі музики одні віддалялися й затихали гойдливо, інші наближалися й наростали... В цих гойдливих хвилях раптом ударили оглушливо литаври перед самісіньким театром, ніби вистрілила батарея, аж шиби затремтіли і затремтіли серця в людей на балконі — поуз них тяжкою ходою йшла мужеська колона спортової організації "МЕТАЛІСТ". Рослі, широкоплечі й широкогруді юнаки в моргулях біцепсів, ніби вилиті з бронзи, ступали дрібним, зменшеним кроком, всі в темних — червоне з чорним — одностроях. І обличчя їхні теж якісь темні, — що засмалені сонцем, а що затемнені втомою надмірної праці, — серйозні такі, зосереджені, ніби відчужені.. Жодної усмішки. Ніби вони не на параді спортовій, а марширують на війну. І ця строгість надає особливої краси й значимости цій колоні юнаків, дібраних один в один і вишикуваних рівно...
— "Сазонова військо"... — буркнув хтось несподівано збоку, поблизу Ати, єхидно оцінюючи цю колону, а з нею і все інше, бачене з балкона підсумовуючи свої враження. Це — Барат. Якимось дивом він опинився тут і стояв у першім ряду біля парапета... І, здається, скоса позирав на Ату. Харитон повернув голову на голос, змірив Барата здивованим і воднораз презирливим оком... глянув униз і знову підвів очі на Барата... А тоді сердито так і зовсім зненацька:
— І що воно рече!..
(Продовження на наступній сторінці)