Ата слухає, а сама думає: "Боже, яка ж і страшна сила в цього людського моря, в оції стихії! Хто в нього пірнув, то вже ніколи не випірне... Все собі забирає... Коли вже й з баронеси Букрабо зробило Бакрабиху".
— А оце ось Пхайко... — рапортує Харитон. На ряднині сидить сива, насуплена, броваста людина, з вигляду — колишній генерал чи й губернатор, ще й на старезному-старезному кітелі помітно плями від еполет. А уста штивно підібрані, стиснені, і увесь вираз — закам'яніла відчуженість, незміриме презирство чи безмежна апатія "бувшої", скиненої з рахунку, людини. Людина з паноптикуму. Живий труп. Він продає якісь пляшечки ("пузирьки"), якісь розпаровані карти, й пучечки розсмиканих старих аксельбантів (для кресала), й пучечки якихось старих паперових квітів, засиджених мухами...
— Це Пхайко! Генерал був. Але ж був — і не дай Бог!.. Бог з ним... По старості уцілів... — Харитон махнув рукою й не став тривожити Пхайкового минулого. — Бог з ним...
Авжеж. Тепер це мумія, тінь, напівзітертий ієрогліф.
— А оце ось Соловйов... Гля!.. І досі живий... — Харитон сам здивувався.
Поруч з першим ієрогліфом сидів другий, подібний: людина з орлиним тонким носом і такими стрішкуватими бровами, що під ними зовсім не можна вглядіти очей. Блідий, зосереджений і відчужений. І в цій відчуженості найбільше нещасний.
— У Думі засідав колись чоловік, — пояснив Харитон з ноткою співчуття. — Але ж і обратно, звисока дуже впав, бідолаха...
— А оце ось... — тут Харитон притишив голос і майже шепнув Аті на вухо, довірочно так, як великий секрет: — Башмаков...
Ата витріщила очі, не розуміючи чого ж такий секрет?.. Коло перших двох шкутильгала навколо розстеленої ряднинки зовсім не страшна, а навпаки, сіренька, миршава, зібрана, як кишеньковий ножик, людинка. Одна нога в неї коротша. На лиці та сама відчуженість і презирство. Лише видно було, що затамована внутрі цієї людини зненависть була така велика, що не вміщалася в її малій фігурі і якимось чином випирала назовні.
— Кажуть, був бєлим охвицером... З великих панів Башмакових...
Проте фігурка була така миршава й така жалюгідна, що тяжко було повірити, щоб вона колись була бравим офіцером.
Ці троє як зумисне зібрались поруч, ніби для виставки — виставки експонатів давно поваленого ладу, залишених на пам'ять, і продавали череп'я тієї епохи, уривки минулої слави своєї у вигляді розсмиканих аксельбантів, для кресала. Люди з паноптикуму...
Ата дивилася на них з цікавістю й з простим людським жалем, і їй навіть і в голову не спадало, що ці музейні експонати ще воскреснуть. Раптом воскреснуть, вийдуть з паноптикуму. І то скоро. І навіть вершитимуть її власну долю. Та ще й вершитимуть немилосердно.
Тим часом бурхливі хвилі несуть їх далі. Харитон гойдається на тих хвилях, плаває по людському морю й дає пояснення. Скільки справді оригінальних, цікавих, надзвичайних типів в цьому, на перший погляд зовсім знеосібленому, людському морі! До них би треба гоголівського генія, щоб на них подивився та й написав про них велику книгу. Книгу про ці душі. Але не мертві, хоч і не зовсім живі; скажем, про "душі напівживі", що наперекір всьому так уперто чіпляються за життя.
Море людське гуде глухим прибоєм, і тільки зрідка з нього проривається тужлива мельодія чиєїсь далекої одинокої пісні. Ата й Харитон перетинають море уповздовж і опиняються якраз біля тієї точки, звідки зринає пісня. Тут, на обрубку дерева, під стовпом сидить сивий, безокий дід і співає пісню, й акомпаніює собі на старій, розладженій гармонії. Ата й раніше бачила цього діда і завжди він співав "Катюшу". І завжди Аті було прикро й якось аж наче соромно слухати, як цей старезний дід, сивий безокий патріарх, виводив чужою йому мовою недоречні такі слова хрипким фальцетом: "Виходіла на беріг Катюша!.."
"Катюша" й цей сивий безокий старець!!! І завжди біля нього лежав худющий кудлатий пес і ніби соромився дідової пісні, дивився винувато сльозливими очима. І слухало діда пара дітлахів. Ату дражнила недоречність, і вона завжди проходила мимо, не зупиняючись.
Але зараз зупинилась, вражена: сліпий дід не співав "Катюші"! Він співає "М о р о з е н к а"! Він сидить, оточений юрбою слухачів, сперся спиною об стовп, підвів обличчя вгору, сіре, страдницьке, спітніле, ворушить порожніми очицями до сонця й співає у синє небо:
За тобо-о-ю...
Морозе-е-нку...
Вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна, як рідная мати...
І співає він зовсім не фальцетом, а глибоким грудним голосом. І співає він усією душею. А навколо стоїть не пара дітлахів, а ціла юрба людей, посхилявши голови, стоїть тісним колом. Ата теж стала в коло і завмерла, спостерігаючи картину. В середині кола жовтіє на землі дерев'яна мисочка; мисочка та порожня, — ніхто навіть не здумав туди щось кинути — люди стоять насуплені, похмурі й слухають важку, тягучу пісню:
Не так тая Україна, як рідная мати...
Заплакала Морозиха, стоя біля хати...
Закінчивши строфу, дід замовкав, ворушив бровами й зморшками чола, по якому стікали великі краплі поту, забігаючи в порожні очиці, а пальцем перебирав клявіші гармонії — гармонія сопла й хлипала... І все те було дуже трагічне.
Дід співав, а юрба все більше никла головами.
Доспівавши пісню, дід замовк, і гармошка замовкла. Дід чогось дослухався пильно, сторожко, здавалося, не тільки вухами, а й порожніми очицями. Може, він дослухався до мисочки, але там ані звякнуло, ані брязнуло. Ніхто нічого туди не вкинув. Дід зітхнув глибоко й звісив голову на груди. Поворушив бровами. Потім розвів гармошку й затягнув "Катюшу". Хтось в юрбі витер очі, юрба прокинулася й розійшлася. Лишився дід, пес, Ата з Харитоном і порожня мисочка в пилюці.
— Чого ж вони нічого не вкинули? — прошепотіла огірчено Ата до Харитона.
— А що ж вони туди вкинуть, дочко?
Ата озирнулася, ніби хотіла когось хапати за поли й звеліти: "Кидай!", — показавши на мисочку. Але нікого не було. Людей ніби вітром здмухнуло. Й не тільки слухачів "Морозенка", а й взагалі все рухливе людське море. Поки вони слухали "Морозенка", в цей час, ніби на знак чарівної палички, хтось моментально перемінив декорацію, й перемінив усе дійство. Там, де було людське море, — порожнеча, лишилось оголене "морське" дно, а на тім дні, ніби коралові горбочки, рябіли лише ряди "продавців" з їхнім "крамом", розікладеним на розстелених ганчірочках, шматках ряднини, рогожках, а то й просто в пилюці. Та ще стовбичили міліціонери, раптом здемасковані відпливом, показавшись усі разом — скілько ж їх є! Ця картина нагадує морське дно, а ще краще нагадує викошений раптом і вигребений дочиста луг, де лишилися тільки сліди від покосів та кущики некошених червоноголових будяків — міліціонерів в червоних кашкетах.
Людське море зникло, щезло, розвіялось. Порожнеча. А в тій порожнечі деренчить фальцет:
Виходіла на беріг Катюша...
І вторить йому захрипла гармонія. Ата ступнула до діда й поклала руку на гармонію, ніби затуляючи тій "Катюші" рота:
— Годі, дідусю... Відпочиньте.
Дід схаменувся. Послухав — тихо, значить базар скінчився, — покірно звів міх гармонії докупи й опустив руки. Дослухався до голосу, що повторив "відпочиньте", й підвів на той голос порожні очиці, ніби хотів побачити ту, що їй цей дивний, такий юний голос належить. І посміхнувся, ніби справді вглядів. Аті стало страшно погляду тих порожніх очиць, аж одвела очі набік, але вони (очі її) повернулися назад, перемагаючи страх.
Обличчя у діда, як у справжнього, традиційного кобзаря, народнього менестреля, отого Перебенді, як його ускрізь малюють: волохаті сиві брови, сліпі очі, велике чоло, пооране зморшками мудрости й життьової утоми, сиві вуса й голий череп, лише з пуком сивого ріденького волосся на самій маківці, розвіваного вітерцем.
— Навіщо ви співаєте цю "Катюшу", — промовила Ата тихо, досить-таки огірчено. — Хіба ви інших не вмієте?
Дід посміхнувся, але нічого не сказав. Ворушив бровами, піднімав їх високо, здивовано й ніби іронічно, ніби ними казав: "А хіба ти не чула?" та "І чого ти доскіпуєшся, дитино?" — Але з уст не пускав і пари. Дослухався до спорожнілої площі, де стовбичили міліціонери, і це дослухання було досить красномовне, хоч, може, дід і не мав на думці нічого подібного. Справді, що він міг мати на думці? Мовчанка. Ата сіла на колодці поруч з дідом і провела пальцем по старих перламутрових клавішах гармонії: "Кобза!" — буркнула насмішкувато і досадно. Дід знову нічого не відповів, знову поворушив зморшками чола й високо підняв брови — чи здивовано, чи огірчено, а чи знов іронічно. Мовчанка.
— А як ваше прізвище, дідусю? — питає Ата вкрадливо, лагідно так. Мовчанка. Дід повертає до неї очиці, ворушить бровами, ніби той великий нічний метелик поводить крильцями, хоче спурхнути і не летить, — нічого не каже. Ата зітхає, тоді дід ворушить губами й повертає очиці до сонця, й каже тихо, зломано ніби:
— Гусаков...
Ата аж скинулася здивована, знизує плечима, потім криво посміхається. Сліпий дід якимось дивом угадує її здивування й посмішку, зітхає й каже, так само дивлячись порожніми очицями на сонце:
— Був, дочко, колись Гусаком, та став Гусаковим...
— А то ж чого?!
(Продовження на наступній сторінці)