«Господарі Охотських гір» Іван Багмут

Читати онлайн повість Івана Багмута ««Господарі Охотських гір»

A- A+ A A1 A2 A3

— Нема, — простогнав він і схилився головою на стіл.

Раптом він помітив на столі клаптик паперу з знайомим, ще по-дитячому нерівним почерком. Зуб схопив листа і, затаївши подих, впився очима в папір:

"Юрій Зуб, 12 років, відстав від пароплава "Камчадал" 22 вересня 1932 року і, не маючи змоги добратися до населеного пункту, пішов у гори з двома орочами. Прошу першого, хто прочитає цього листа, надіслати телеграму до Владивостока, Тигрова вулиця, № 18-6, Зубу Миколі Івановичу, що його син живий. Куди я пішов з орочами — я не знаю, бо не розумію їхньої мови. Вони сказали мені: балигакчандула гареп дойдакті істап-тикі. Юрій Зуб. 23-ІХ 1932 р.".

— Живий, — радісно вигукнув Зуб і кинувся обіймати матроса, який зніяковів від несподіваних обіймів і стояв, не знаючи, що йому робити. — Живий! — знову гукнув Зуб і, залишивши матроса, так обняв старшину катера, що той аж скрикнув. Другий матрос швиденько відійшов далі до дверей і звідти промовив:

— Поздоровляю вас, товаришу Зуб, тільки пожалійте мою шию.

Всі весело зареготали, і Зуб ще раз потиснув кожному руку.

— Ой, хлопці, який же я радий!

— А де ж Юра? — спитав старшина. Зуб прочитав листа вголос.

— В гори! Гори тут скрізь! Як же далі шукати? — спитав хтось із матросів.

Дійсно, де шукати Юру в горах, які тягнуться на три з половиною тисячі кілометрів вздовж узбережжя? Таємнича приписка незрозумілою мовою могла б, напевно, пояснити, куди пішов Юра. Але її ніхто не міг перекласти.

— 23 вересня, отже вчора. Тільки вчора Юра був тут, — замислено сказав Зуб. — Ну що ж. будемо розшукувати, — додав він твердо і встав.

Вже смеркало, коли товариші повернулися до катера, щоб на світанку вирушити назад до району. Від східного скелястого берега глухо долітав грім прибою. Море, зовсім чорне в темряві, неспокійно коливалося, ніби великий чорний спрут. Зуб стояв на палубі і збирався спуститися до каюти, коли далеко в морі показалися вогні.

Судно ліворуч по носу! — гукнув штурвальний у рупор до старшини.

За хвилину вся команда була на палубі і стежила, як вогні все швидше і швидше наближалися до берега і потім зникли за мисом в напрямку Строкатих Скель.

— Чиє це судно? Хто міг бути в таку пору в цих місцях? — виникало в кожного питання.

Ранком, коли Зуб прокинувся, старшина розповів йому, що о четвертій годині ранку невідоме судно повернулося назад і зникло" в морі. Заклопотаний своїми особистими справами, Зуб скоро забув про таємничого гостя до бухти Строкатих Скель.

Катер швидко йшов до райцентра, і Зуб, витягши листа, в сотий раз перечитав незрозумілу приписку. В районному центрі є перекладачі, і він довідається, що означають незрозумілі слова.

ТАЄМНИЧА ШХУНА

Тієї ночі, коли Зуб ночував у бухті Нігілян з катером, до бухти Строкатих Скель, розташованої за двадцять кілометрів на захід від Нігілян, зайшла моторна шхуна. Коли б не темрява, на кормі шхуни можна було б прочитати її назву "Кавасімі-Моро — порт Хакодате", але назви цієї в бухті Строкатих Скель ніхто не прочитав.

Шхуна викинула якір і простояла на рейді рівно чотири години. За цей час з неї було перевезено шлюпкою на берег двадцять вузьких довгих і сорок коротких ящиків, кожен вагою рівно в один пуд. Зворотним рейсом шлюпка навантажила з берега дванадцять мішків, після чого якір було вибрано, і шхуна зникла в напрямку на південний схід.

Четверо людей, які прийняли вантаж, цілу ніч обмотували ці ящики в оленячі шкури і зв'язували їх ременем по два, щоб можна було нав'ючити на оленів. Як тільки стало світати, пакунки були покладені на оленів, і валка зникла в горах.

Цієї ж ночі радіостанції в бухті Нагаєво і в бухті Гіжіга спіймали шифровану радіограму і встановили, що її передано з судна в районі бухти Строкатих Скель. Командир прикордонної охорони узбережжя, якому негайно була передана ця радіограма, перешифрувавши її, в той же день переслав її в Москву і Хабаровськ, поклавши оригінал до теки, де вже лежало вісім випадково спійманих, але однаково шифрованих радіограм.

Другого дня командир охорони одержав від вищих органів наказ по радіо: "В районі бухти Строкатих Скель вивантажено зброю для диверсійного акту. Наказую виявити місце, де заховано зброю, та заарештувати людей, що прийняли її. Вкупі з радіостанцією Гіжіга цілоденно стежте за передачами проміжних станцій".

Того самого дня уповноважений товариш Петров, нашвидку зібравши в чемодан найпотрібніші речі, вийшов на катері морської охорони до того райцентра, на території якого розташована бухта Строкатих Скель.

НА БЕРЕЗІ РІКИ

Юра недовго вагався. У старого Гаврила була така ясна і добра усмішка, що хлопчик враз довірився йому.

— Я поїду з вами, — сказав він, махнувши рукою до гір, що нерівними зубцями вирисовувалися на обрії.

Залишивши про всякий випадок записку, мандрівники вирушили в путь.

Знову Юра йшов понад бистрою річкою по пухнастому килиму з жовтого листя. Стежки з ведмежими, слідами вже не здавалися такими страшними, як учора. Зустріч з людьми, які так привітно поставилися до нього, давала йому впевненість у своїх силах. Зникло важке почуття самотності. Вдихаючи холодне осіннє повітря, він вдивлявся у безмежні пасма гір і знову відчував себе дослідником невідомих країн, а на серці було так надійно і спокійно, ніби за ним ішов увесь його піонерський загін.

Орочі їхали попереду на оленях, поглядаючи на річку, де пливла за течією дохла і напівжива кета. Річка то розливалася спокійними широкими плесами, то, звужуючись, гриміла на порогах і перекатах. У воді відбивалися схили гір, вкриті суцільними заростями кедрівника, і тоді коло берегів вода здавалася зовсім зеленою.

— Юра! — гукнув Гаврило І показав рукою на перекат.

Серед каміння, що виступало з води, хлопчик побачив спину великої рибини. Напружуючи всі сили, б'ючи плавниками по воді і по камінню, рибина намагалася перелізти мілке місце. Сильна течія кидала її назад, але через хвилину знову з води показувалася блискуча спина з чорним плавником.

— Кета! — здивовано вимовив Юра і зупинився.

Раптом рибина пружно вистрибнула з води і, перелетівши перекат, сховалася в хвилях.

Юра встиг побачити загнутий гачком ніс кети і строкате в червоних і чорних смугах її тіло.

"Стара кета", подумав він, пригадавши, як приймачі солоної риби викидали геть ту, в якої був загнутий ніс і строката шкіра. Батько пояснював йому, що кета, коли входить з моря в річку, вже нічого не їсть. Що довше вона йде по річці, то більше худне і змінює свій зовнішній вигляд. Із срібно-білої вона стає строката, а далі й зовсім чорна. Ніс загинається вниз, виростають зуби, горбиться спина. ,

Тут сама природа допомагає кеті виконати своє завдання — виметати ікру і тим дати життя тисячам нових маленьких кетинок. Природа зробила кету страшною на вигляд, і це лякає водяних хижаків, що полюють на кету і її ікру.

Юра дивився, як нові й нові рибини йшли через перекат, то переповзаючи, то перестрибуючи через мілке місце, охоплені непереможним прагненням піднятися вгору по течії, щоб десь у затишному струмку покласти ікру.

— Ведмідь! — промовив Гаврило і показав Юрі на свіжий ведмежий слід. Слід, схожий на відбиток широкої людської ноги, блищав на чорній стежці, біля самої води.

Гаврило вказав на сонце, потім на захід і підморгнув Юрі. Той нічого не зрозумів, але кивнув на знак згоди.

— Тьов! Тьов! — крикнув Гаврило на оленя, і подорожні рушили далі.

Через кілька хвилин Юра побачив на березі вішала для сушіння кети, а коло них на узліссі юрти.

— Джу, — сказав Гаврило, показуючи на жовто-бурий конічний намет, з якого підіймався димок.

Олені прискорили крок, і незабаром обидва орочі і Юра, зігнувшись, один за одним влізли в юрту.

Дві жінки, з яких одна була сліпа,, і хлопчик враз схопились на ноги.

— Здорово, — промовили приїжджі і потиснули по черзі руки спочатку старій сліпій жінці, потім молодій, а потім хлопчикові.

Юра стояв, не знаючи, що робити.

— Здорово, — сказала молода жінка і подала йому руку.

Хлопчик і друга жінка повторили привітання.

Всі посідали, і Юра з цікавістю оглядав незнайому обстановку. Юрта була зовсім маленька, вкрита закінченими, дірявими оленячими шкурами.

Він згадав батькове оповідання про те, що орочі роблять свої юрти з оленячої замші.

"Невже це замша? — думав хлопчик, оглядаючи жалюгідні, всі в дірках, брудні від сажі шматки шкури. — Як не схожі вони на ту замшу, що з неї шиють рукавички!"

Гаврило розповідав щось жінкам, весь час поглядаючи на Юру, і ті співчутливо кивали головами.

Серед юрти яскраво горіло багаття. Над ним висів казан і чорний закіпчений чайник. На підлозі, вкритій зеленим гіллям кедрівника, були постелені старі і витерті оленячі шкури, а під самими стінами з оленячої замші, — складені сундучки, сувої з постіллю, мішки з господарським скарбом.

— Мача, — сказав Гаврило, звертаючись до Юри1 і показуючи пальцем на чорнявого хлопчика одних літ з Юрою.

Мача крізь вузькі щілинки очей з цікавістю поглядав на гостя.

1 Джу — юрта.

Чорнявий хлопчик щось сказав до Юри по-своєму й привітно усміхнувся. Юра засоромився і, не знаючи, що робити, показав йому годинника. Батькового годинника, якого він узяв у той злощасний день, щоб не спізнитися на пароплав.

(Продовження на наступній сторінці)