«Господарі Охотських гір» Іван Багмут

Читати онлайн повість Івана Багмута ««Господарі Охотських гір»

A- A+ A A1 A2 A3

'— Дев'ята година, — сказав він і позіхнув. — До райцентра прибудемо не раніш як завтра ввечері.

— Не раніш, — погодився заврибальнею, — тут не менше як триста кілометрів.

По дорозі був ще один невеличкий промисел, але його здобич була вже перевезена до райцентра катером. Отже, пароплав тепер ішов просто до висілка, де містилися районні установи.

— Що ж, підемо спати, — сказав Зуб і, зібравши папери, замкнув їх до шухляди. — Треба відпочити як слід, бо післязавтра знову добу, а то й дві не вдасться задрімати.

Він вийшов з кабінету і пішов до своєї каюти. Паро— • плав нечутно посувався вперед, і тільки глухе двигтіння машин свідчило про те, що він не стоїть на місці.

Зуб зайшов до каюти, включив світло і, діставши з-під столика банку консервів, відкрив її. Приготувавши посуд до чаю, він оглянув каюту, ніби шукаючи когось очима, і сказав сам до себе:

— Де він ходить? Юро! — гукнув він у двері і, взявши чайник, пішов до куба з окропом.

На пароплаві вечеряли о п'ятій годині вечора, а хто лягав пізно, мав про себе дбати сам. По дорозі він заглянув до старшого механіка, в якого часто сидів Юра, слухаючи оповідання про морські пригоди, але хлопця там не було. Зуб заварив чай, поставив його на столик і пішов до кают-компанії. Сина не було і там. Другий помічник капітана і рахівник постачальної експедиції грали в шахи. Чи не бачили вони Юри? Ні, вони не бачили його. Помкапітана зробив хід конем і, хвилину . затримавши погляд на дошці, підняв голову і сказав:

— Юри я не бачу вже щось із півдня.

Зуб стримав раптове хвилювання і удавано спокійно пішов до кубриків. Він обійшов помешкання матросів, кочегарів, машинне відділення, обійшов усі каюти. Юри не було ніде. Важке передчуття стиснуло йому груди. Невже впав за борт? Він зайшов до капітана і розповів йому все. Що робити?

Капітан стурбувався:

— Як же так? Старшину катера!—гукнув він.

За хвилину зайшов старшина. Ні, останні два рейси він не бачив Юри. Ні, на останнім катері, він це добре пам'ятає, Юра не повертався на пароплав. Капітан викликав першого і третього помічників. Вони теж давно не бачили Юри. ^Обшукали весь пароплав. Хлопчик зник.

Зуб і капітан хвилину сиділи мовчки.

— Що ж робити? — тихо сказав батько.

— Повернути пароплав назад, — відповів капітан,— і обшукати берег. Може, він десь заблукався і не встиг на пароплав? Зараз, — капітан глянув на годинника, — пів на дванадцяту. Ми йдемо сім з половиною годин. Завтра о восьмій ранку будемо в бухті Нігілян. Загалом, вважайте, пароплав затримаємо на добу.

Насувалася штормова погода, запас вугілля на пароплаві був малий; побоювалися, що пароплав не встигне зайти на всі риболовні промисли затоки Шелехова в Охотському морі, щоб забрати робітників і рибу. Дорога була кожна хвилина, а не тільки доба. Зуб знав це дуже добре, адже він керував цією справою. Чи має він моральне право затримати пароплав на цілу добу?

— Вартість однієї доби простою пароплава — сотні карбованців золотом, але я гадаю, що трест піде вам назустріч, — сказав капітан.

Витрати — чорт з ними! У нього є особисті заощадження, допоможуть і товариші, профспілка, щоб сплатити збитки за простій пароплава. Справа не в витратах. Ні. Адже ставилось під загрозу виконання плану, десятки робітників найдальших рибалень можуть залишитися зимувати на узбережжі, не забезпечені зимовим житлом, одежею і харчами. Сотні тонн риби, так потрібні країні, лежатимуть мертвим капіталом на березі.

— Отака справа, — сказав капітан і сумно зітхнув. Зуб, стиснувши руками скроні, мовчав. А може і на

березі немає Юри? Може, він упав у море і його тіло вже стало поживою морського звіра і риби?

— Тільки отак: давайте наказ, і я поверну пароплав! — рішуче сказав капітан, відчуваючи боротьбу, що відбувається зараз у душі Зуба.

— А що б ви зробили на моєму місці? — твердо спитав Зуб, дивлячись капітанові просто у вічі. — Ви повернули б пароплав?

Капітан опустив очі.

— Що зробив би я? Я— я... подумав би.

В двері каюти постукали. Ввійшов старший механік, або "дід", як звуть старших механіків на всіх пароплавах. "Дід" був ще молодий чоловік років тридцяти п'яти, з довгими вусами і добрими очима. Він узяв Зуба за руку і, хоч той зовні був зовсім спокійний, сказав:

— Не хвилюйтесь! Будьте мужні. Я певен, що Юра залишився на березі. З півдня він ні разу не забіг до мене, а коли б він прибув з катером, то певно, двадцять раз побував би у мене в каюті. Тим більше, ви кажете, що ні рушниці, ні рюкзака в каюті немає. Не хвилюйтесь, все буде гаразд.

Капітан важко повернувся на кріслі:

— Можна ще так зробити. Зразу як прибудемо до першого промисла, ви візьмете катер і повернетесь до бухти Нігілян. Поки ми вантажитимемо рибу, ви відшукаєте хлопця. Я так зробив би, на вашому місці.

— Вірно, — відповів Зуб.

Він потиснув руку капітанові та механікові і вийшов на палубу. Вітер міцнішав, і коло бортів з шелестом здіймалися хвилі. Підставивши обличчя холодному вітрові, Зуб застиглим поглядом дивився в темну, беззоряну ніч.

Повернувшись до каюти, він налив склянку холодного чаю і сів, стиснувши долонями голову. Картини, одна важча від другої, поставали в його уяві, і він сидів не рухаючись, доки не почув легенького стуку в двері.

— Товаришу Зуб, сніданок готовий!

— Іду, — спокійно відповів він і здивовано глянув на годинника. — Так, дійсно сім годин ранку.

Відставивши непочату шклянку чаю, Зуб вийшов до кают-компанії.

Надвечір пароплав став на рейді біля селища і почав вантажити рибу, а ранком другого дня Зуб вийшов на катері розшукувати сина.

ЮРА ВЛАШТОВУЄТЬСЯ ЗИМУВАТИ

Вогнище, таке яскраве в нічній темряві, з настанням ранку поволі блідло. Вирисовувалися скелі, освітлені густим фіалковим світлом, виступали темні контури каміння, і ясно виднілася лінія між ще темною землею і вже зовсім світлим простором моря. Притихлі вночі чайки зняли гамір, а в невиразнім півсвітлі неба промайнула, свистячи крилами, пара качок.

Юра встав і, потягаючись від ранкового холоду, став збирати речі. За довгу безсонну ніч він передумав багато. Спочатку він був вирішив іти понад берегом до районного селища. Це було б найкраще, адже ж він зміг би принаймні сповістити про себе батьків. Але Юра згадав про глибокі й колодні ріки, в яких навіть улітку не купаються, і відкинув цю думку. Залишалося одне — оселитися на порожній рибальні і чекати зимового шляху, коли берегом проїдуть перші собачі нарти з поштою або випадковим пасажиром.

Тепер його обсіла безліч турбот. Треба забезпечити себе харчами, паливом, подумати про одежу, щоб пережити довгі два, може й три місяці.

Він спустився з свого сховища вниз і пішов до рибальні понад самою водою по тугому, схопленому ранковим морозом піску. Пісок приємно хрустів під ногами, пахло морем, а холодне, чисте повітря бадьорило хлопця. Юра підійшов до крайнього острівка і зупинився, приємно здивований. Понад сотню великих тюленів лежали на гладеньких, вилизаних морем камінних плитах і злякано витягали голови, побачивши людину. Першою, думкою Юри було стріляти. Але, вже знявши з плеча рушницю, він роздумав: переправити великі туші морського звіра до рибальні буде нелегко, а тому сьогодні треба влаштуватися з житлом, наносити дров. Досить того, що він знає лежбище. Сполохані тюлені, незграбно рухаючись, стрибали в море, і незабаром острівок спорожнів.

Думаючи над тим, як переправити до бухти свою майбутню здобич, Юра прийшов до рибальні.

Суворий гірський краєвид відкрився перед ним. Гори — чорні, сірі, жовті — півколом обступили плаский берег бухти і заповнювали весь простір скільки сягало око. Щодалі від берега вони ставали вищі, втрачали свій природний колір і здавалися спочатку блакитними, а далі на обрії зовсім синіми. І на цьому величному тлі рибальня здавалася чимсь зовсім маленьким і нікчемним. Дерев'яний каркас засолювального сарая, з якого зняли брезентове покриття, стояв сиротливо, біліючи тонкими кроквами. Контора промислу, де завжди так жарко топилася залізна грубка, тепер була зачинена1, а двері підперто дрючком — ознака, що хазяїна немає дома. Поодинокі чайки кружляли над косою і пронизливо квилили, шукаючи поживи.

Юра обійшов усю рибальню, з сумом постояв коло кабиці, де раніш був укопаний великий казан робітничої кухні. З глибини свідомості виринула згадка про батька й матір, і серце його болісно стиснулось. Відганяючи від себе важкі думки, він оглянув витягнуті на найвище місце човни. Серед великих баркасів знайшов маленького човника, видовбаного з суцільної деревини. Він був такий легенький, що Юра сам міг дотягти його до берега. Потім Юра обслідував рештки продовольства, вкритого брезентом, прив'язаним до міцно вбитих у грунт кілків. Тут було борошно, сіль, чай, ящик з сірниками. З голоду він не помре.

(Продовження на наступній сторінці)