«Господарі Охотських гір» Іван Багмут

Читати онлайн повість Івана Багмута ««Господарі Охотських гір»

A- A+ A A1 A2 A3

В конторі валялися на підлозі клапті паперу, драні черевики, уривки мотузків, що ними заврибальнею зв'язував свої речі, покидаючи бухту. На гвіздку висів забутий рушник. Годинник з опущеними до відказу гирями стояв, показуючи без. десяти шість. Юра замів кімнату, розтопив грубку і, нашвидку поснідавши тюленячим м'ясом, вийшов з хати, йому дуже хотілося якнайшвидше влаштуватися на цьому місці і обслідувати територію, де він був тепер єдиним мешканцем. Його вабило до лісу, що виднівся вдалині, і до тундри, що починалася праворуч за крутим схилом. Там, як розповідали робітники, було багато ягід і озер з качками.

Юра йшов понад річкою по блискучому гострому камінню і вдивлявся у миготливі швидкі хвилі. Течія зносила в море дохлу і напівживу кету. Виметавши у верхів'ях ріки ікру, знесилена кета гинула, і вода несла її назад у море, звідки вона прийшла влітку. Рибини, вкриті зеленим мохом, що встиг вирости на них за довгий шлях від верховини до гирла, були схожі на дровиняки. Окремі кетини ще не втратили зовсім життя і, напівмертві, ворушачи одним плавником, кружляли на поверхні води, доки не ставали здобиччю звіра і птахів або поки не спускалися на дно та не заносились піском і дрібним камінням.

Юра проминув голу, затоплювану припливом кам'янисту частину долини і вийшов до лісу. Листя вже опало з дерев і густим шаром, наче килимом, устеляло землю. До берега то тут, то там виходили з лісу стежки, і на них чітко виділялися ведмежі, сліди, подібні до відбитку широкої людської ступні. Стежки губилися в лісі серед чагарника, високих пожовклих бур'янів, і Юрі здавалося, що ліс повен ведмедів. Табунець куріпок, вже зовсім білих, — ознака близького снігу, — фуркнув з заростей і зник за деревами. Коло самого берега хлопець сів на холодний камінь відпочити. Крізь прозору воду виднілося дно, і йому здалося, що каміння на дні рухається. Він став придивлятися і побачив, що то було не каміння. Цілий косяк великих рибин стояв на дні річки, повільними рухами плавників тримаючись проти течії. Це були запізнілі загони кети, що просувалися вгору річкою до джерел на нерест. А на поверхні води одна по одній пропливали вниз напівживі кетини, що вже виконали свій обов'язок і тепер сліпо кружляли по плесу, доки їх не прибивало до берега.

З-за повороту річки випливав запізнілий качиний виводок. Затаївши дух, Юрко приготував рушницю і застиг, ніби приріс до каміння. Качки, тримаючись купи, швидко підпливали до Юри, не помічаючи його. Він націлився в найбільшу з них і стрельнув. Качка раптом стріпнула крилами і вслід за цим безсило розпустила їх по воді, зануривши у воду голову. Решта, сполохано крякаючи, поглядали довкола, але продовжували пливти. І тільки коли Юрко зробив рух, перезаряджаючи гвинтівку, табун, несамовито б'ючи крилами по воді, знявся в повітря. Течія понесла вбиту качку, і Юра, не бачачи перед собою нічого, побіг вздовж берега, перестрибуючи через повалені дерева, чepeз каміння і калюжі.

Нарешті аж коло узлісся качку таки прибило до коряги, і Юра схопив її в руки. Це була його перша качка, і він все не міг на неї надивитися. Він — чіпляв її до пояса, потім знову знімав і ніс у руках. І єдине, чого не вистачало, — це нікому було похвалитися успішним полюванням.

Йому перехотілося йти зараз до тундри, і він попростував до рибальні.

Розтопивши грубку, хлопчик приліг на голих нарах і непомітно заснув.

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Юра прокинувся раптом, ніби від якогось невидимого поштовху. Два чоловіки стояли перед ним серед кімнати. Один — старий, з довгим чорним рівним волоссям, що спадало до самих пліч, з чорними, як вугілля, і блискучими, як діаманти, очима з виснаженим засмаглим обличчям, з голови до ніг одягнений в оленячі хутра — дивився Юрі просто в вічі. Другий — молодший, теж весь у хутрі, але в чудернацькому, розцяцькованому різнокольоровим бісером фартусі — озирався по кімнаті. Як тільки Юра підвів голову, обидва чоловіки кинулись до нього з простягнутими руками. Зляканий на смерть хлопець увесь зібрався в клубок і інстинктивно подався в куток.

— Здорово! — сказав старий і усміхнувся, зрозумівши Юрин рух.

— Здорово, — повторив молодий і теж усміхнувся. Юра, засоромлений своїм переляком, тихо відповів на

привітання. Люди враз перестали бути страшними, і Юра зрозумів, що це евени, або, як самі вони себе звуть, орочі, орочели — місцеві жителі, про яких він багато чував від робітників рибальні.

Гості посідали серед хати просто на підлозі, витягли тютюн і люльки, запалили.

— Ні біседні? — звернувся до Юри старий.

Юра дивився на них широко розкритими очима і теж спитав: — Хто ви такі?

Обидва орочі з сумом похитали головами і, промурмотівши якісь незрозумілі слова, поглядали на хлопця.

Старий вибив люльку, сховав її в шкіряний кисет і, показуючи на себе пальцем, сказав:

— Гаврило. Гі ні?2 — спитав він Юру.

Хлопчик назвав своє ім'я. Обидва орочі задоволено засміялися:

— Юра! ая!3

— Ілля, — ткнув старий на молодого, і всі троє засміялися.

Старий, показуючи на Юру, потім на море, сказав:

— Пароплав?

Юра закивав головою. Гості зітхнули, виказуючи своє співчуття. Розмова точилася на мигах, і незабаром обидві сторони майже цілком порозумілися.

1Ні б і с е н д і? (орочською мовою) — хто будеш?

2 Гі ні? — ти хто?

3 А я! — добре!

Орочі розтопили погаслу грубку, нагріли чаю, витягли з шкіряної торби в'ялену кету — юколу, Юра віддав їм качку і тюленя. Гості не гаючись витягли ножі. Відрізаючи маленькі шматочки тюленячого сала, вони клали їх у рот і, смакуючи, примовляли:

— Ая, ая!

Юра показав на себе, на рушницю, махнув у бік скель. Старий, розуміючи, усміхнувся:

— Чакти!1

— Самий чакти! — підтакнув молодий.

Після закуски всі вийшли надвір. Коло хати стояли прив'язані до стовпа два олені, похиливши голови, з розкішними гіллястими рогами.

Олені дивилися добрими і смирними, як у корови, очима і зовсім не походили на тих красунів-оленів, що їх бачив Юра на малюнках. Ілля, щоб розважити Юру, сів на оленя верхи і проїхав до рибальні. Потім запропонував покататися Юрі.

Сідло було незручне, без стремен, вуздечка з одним повідком, але Юра насмілився. З допомогою орочів він виліз на оленя. Перед його очима коливався цілий ліс гіллястих рогів, і Юрі до нестями хотілося вхопитися за них, щоб підтримати рівновагу. Гаврило помітив це і гукнув:

— Еді!а — показуючи руками, що братися за роги не можна.

Олень зробив крок, Юра заколивався на сідлі і, боячись упасти, схопився за ріг.

Старий не встиг повторити своє "еді", як олень з усієї сили мотнув головою, і Юра в одну мить опинився на землі, а олень знову стояв смирно і дивився своїми добрими очима на хлопця.

По обличчях орочів Юра бачив, що вони співчувають його невдачі, і сів на оленя вдруге. Гаврило дав йому ціпок, щоб він підпирався ним замість хапатися за роги. З ціпочком було куди зручніш і надійніш. Юра проїхав кілька кроків з ціпочком, потім, набравшись сміливості, проїхав без ціпочка, далі на мигах попрохав дати йому повідок, за який вів оленя Ілля, і через кілька хвилин почував себе на олені зовсім вільно.

— Чакти! — похвалив його Гаврило.

— Самий чакти! — сміявся Ілля.

1 Чакти! — молодчина!

2 Еді! — не можна!

Орочі поговорили між собою, і старий звернувся до Юри, жестами запрошуючи його їхати з ними в гори. Для Юри це було зовсім несподівано, і він мовчав, не знаючи, що робити.

— У-у-у, — роблено затремтів старий^ показуючи, як буде холодно тут, на березі моря.

"ПОЖАЛІЙТЕ МОЮ ШИЮ"

Катер ішов уздовж берега, і Зуб майже не заходив до каюти, замислено дивлячись на громаддя гір, що слалися аж до обрію.

Чи знайде він сина?

Зовнішньо спокійний, він не міг стримати внутрішнього хвилювання, і його уява малювала порожню бухту, контору рибальні з підпертими ціпком дверима, безлюдний берег.

"Що коли Юри на березі немає?" — ця думка гострим ножем пронизувала його свідомість, і він стискував зуби, щоб підтримати рівновагу. За два дні він схуд, і очі в нього запали, як після тяжкої хвороби.

Команда катера працювала мовчки. І старшина, і два матроси старалися не дивитись у вічі Зубові — допомогти вони нічим не могли, а співчуття тут зайве.

Вже під вечір показалися скелі, коло яких пароплав робив останню зупинку. Старшина дав найбільший хід, і незабаром катер увійшов у бухту Нігілян і врізався носом у хрящуватий гравій.

— Ну, тут остання надія! — сказав Зуб і перший виплигнув на берег.

Поки команда прикріпляла катер, він швидко пішов до контори. Не доходячи до неї кілька кроків, Зуб побачив двері, підперті палицею, і остовпів.

— В конторі нема нікого!

Підійшли старшина і матроси і похмуро стали коло Зуба, боячись зайвим словом збільшити і без того велике горе.

— Оглянемо берег, — безнадійно промовив Зуб. Вони розділилися на дві групи і пішли в різні

сторони.

Припливна хвиля глухо била об прибережний камінь, навіваючи сумні думки. Над головою жалібно квилила

чайка. Зуб з матросом дійшов до самих скель і, побачивши, що вода підступила вже до круч, повернув назад. Як сновида, він прийшов до порожньої рибальні, штовхнув ногою дрючок, якими були підперті двері, і зайшов до контори.

(Продовження на наступній сторінці)