У збірці "Братерство" вміщено досить різноманітні за темами і художніми засобами вірші: поезії широкого політичного звучання на сучасні теми ("За мир", "Слово письменника", "Пісня про братерство", "Комсомол", "Радянській Армії"), особиста лірика ("Нащадок", "Не бійся смутку", "Незгасна зоря"), поезії, присвячені образам великих митців — Шевченка, Пушкіна, Котляревського, Заньковецької, — переклади з Тихонова, Леонідзе, з лірики Гете і, нарешті, поема "Молодість".
Про те, як глибоко й художньо завершено вміє М. Рильський відтворити в поезії інтимне душевне життя, заповітні думи и чуття радянської людини, свідчать ліричні вірші збірки "Братерство".
Поезії "Незгасна зоря", "Нащадок" — це уславлення радості людини, яка вміє відчувати голоси юності, голоси майбутнього:
Радій же, серце!
До останку пий
Життя людського пінистий напій,
Палай з людьми жагою однією.
("Незгасна зоря")
Сповненими ніжності словами малює поет свого нащадка, майбутнього поета, що колись заступить його місце. Тепер — це "хлопченя із чубчиком льняним" "підбира, ласкаве і сердите, перші пари непокірних рим...", з "невситимим серцем" прагнучи "все знати, обійняти"; та незабаром хлопчик піде в широкий світ, побачить, "як людська робота сходить ще невиданим зелом", — і з цього життєдайного джерела, з людської праці, народиться нова пісня ("Нащадок").
Таких філософських глибоких, ліричних і життєво конкретних віршів чимало в збірці "Братерство". Вони свідчать про невпинне творче зростання поета, про його чуйність до нового, комуністичного в житті нашої країни, про щире, палке бажання уславити своєю поезією тих, "що весь світ ведуть в нечувану поему" (епілог до поеми "Молодість").
Видатні художні досягнення має М. Рильський за півсторіччя своєї поетичної діяльності. Але в зібранні його творів із цілковитим правом два томи забирають статті про братерські зв'язки українського і російського народів, про російських письменників — Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, про українських поетів — Шевченка, Франка, Лесю Українку, про поетів західного і південного слов'янства — Міцкевича, Яна Неруду, Христо Ботева, про російський і український театр, про радянських поетів, про світове значення української літератури. Багато з цих статей написано в зв'язку з ювілейними датами, так би мовити, "принагідне", багато з них становлять просто записи виступів на урочистих зборах. Від цих виступів ми, звичайно, не сподіваємося на якесь нове слово: найчастіше вони висловлюють почуття не тільки оратора, а й всієї аудиторії, що зібралася вшанувати пам'ять видатної людини або велику історичну подію. А втім, визначна риса здебільшого коротких виступів Рильського — це не тільки уміння красиво і в той же час дохідливо-просто висловити ці спільні почуття, а й чергувати в них таке висловлення з тонкими спостереженнями, думками, що можуть дати поштовх широким науковим дослідженням. Скільки таких видатних думок побіжно кинуто, наприклад, у статтях про Пушкіна, про Шевченка, про поезію Івана Франка, не кажучи про інші! Рильського — майстра поетичного слова — особливо цікавлять питання художньої майстерності. Хто тільки зараз не говорить про потребу вивчати поетичну майстерність? Але, мабуть, для того, щоб сказати справді вагоме слово в цій справі, треба й самому бути хоч до певної міри майстром слова. А тому висловлювання на дану тему Рильського набирають особливого інтересу. Діло поета, кажуть нам, не так розповідати про поезію, як давати зразки словесного мистецтва. Але Рильський — не тільки поет, а й дослідник художнього слова, філолог у найвищому значенні цього поняття. Літературознавці і лінгвісти завжди з користю для себе читатимуть статті "Ясна зброя (Із думок про українську мову)", статті про теорію і практику художнього перекладу, про народну творчість. Обранням М. Т. Рильського на члена Академії наук УРСР, а в 1958 році і на академіка АН СРСР, мабуть, малося на увазі вшанувати не тільки видатного поета, а й глибокого знавця і мови, і того, що Франко звав "секретами поетичної творчості".
В темах, ідеях своєї поезії останніх років, як і передвоєнних, М. Рильський, природно, сходиться з іншими видатними радянськими поетами. А проте його вірші не можна сплутати з віршами П. Тичини, М. Бажана та інших відомих поетів-сучасників. Індивідуальність поетичного стилю, поетичного обличчя Максима Рильського залишається яскравою і зараз, коли він вступає в шостий десяток своєї творчості. В чому вона?
Чи не в тому, що в творчості Рильського гармонійно поєднується вірність найкращим традиціям минулого з новаторством у галузі тем, образів, мови, обумовленим повнотою почування нового життя — того життя, що почалося для людства, а насамперед для братніх народів нашого Союзу, після великого Жовтня? Так, і в цьому теж.
А крім цього, — наприклад, у своєрідній інтимності поетичних розмов Рильського з читачами. Живий образ поета ввесь час стоїть перед нами. Ми знаємо, на яких вулицях він жив у Києві, які почуття і думки викликає в нього той чи інший будинок цього міста, яке так само не можна відокремити тепер від Рильського, як не відокремити іншого міста — "Петра творенья" — від його співця, Пушкіна. Ми бачимо М. Рильського в родинному чи дружньому колі, любимо його рідну Романівку, спостерігаємо поета в поїзді, на пароплаві, на полюванні, рибальстві, в школі, куди він привів свого маленького сина, за письмовим столом, де він кінчає велику працю, а душа жадає не відпочинку, а нової роботи, бо не слабне, а дедалі зростає робоча енергія людей нашої країни. Разом із Рильським ми ніби стояли перед стінами та баштами старого і вічно молодого Кремля, в "серці народів" — Москві, переживаючи теплі і ніжні слова поета, сказані про Москву, про великий братній народ російський. Слідом за поетом ми подорожували до Львова, до Закарпаття, в країни народної демократії — до Польщі, Чехословаччини, до болгарської столиці Софії, до далекої заокеанської Бразилії...
І, однак, всі ці конкретності, що так зближують поета з читачами, — не тільки "автобіографічний елемент" в творчості Рильського, а щось більше. За образом автора чи його "ліричного героя" вимальовується образ особи епохи соціалізму, особи, якою хотів би стати кожен із нас і яку хотіли б ми побачити в наших дітях, у нашій молодій зміні. Особисті риси — тільки конкретизація загальних рис радянської людини з її любов'ю до Вітчизни та її народу, пошаною до справжніх цінностей минулого, вірою в майбутнє, любов'ю до життя, що обновилось у нас аж до дрібниць побуту.
При великому вмінні передавати загальні ідеї Рильський — і в цьому його індивідуальна особливість — цінить "очарування милих дрібниць" і вміє відтворювати його. Це дано не кожному поетові. Це, мабуть, ознака душевної молодості. Прожиті роки звичайно розвивають в людині автоматизм сприймання життєвих явищ. Мало хто з літами не втрачає інтересу до того, що весь час повторюється й стає звичним. А тим часом із цих деталей складається велике "відчуття життя". Це відчування деталей і вміння робити їх золотом поезії було, наприклад, у Пушкіна, якого, разом із Гоголем, Бєлінський називав "поэтом жизни действительной".
Хто вміє так відчувати світ, тому вже не потрібні "бригантини", "коралові рифи" (дивись ранні поезії Рильського), бо цибуля, сіль, півхліба, три тарані ранком над водою, коли на блідій грані небес тріпоче перший вогненний промінь сонця, стають прекрасними, такими ж прекрасними, як прозорі бабки, що весною вилізають на поверхню води, тільки-но вилупившись із лялечок, як весняний метелик, який пролетів, наче сухий листочок, щоб сумно сісти на недавно посаджену яблуньку, але потім злякався собачки Бульки, що у весняному собачому захопленні ладна гавкати на цілий світ. Ніяких прихованих думок нема в цих образах Рильського. Це не символи, а тим часом вони збагачують наше світосприймання, примушують повніше й ширше дивитися на дійсність.
Людина минулого, спостерігаючи швидку зміну хвилин, хотіла, як Фауст Гете, зупинити ту з них, яка їй здавалася особливо прекрасною. Як же мало змінитися життя для того, щоб людина могла "зупинити" кожну мить і побачити її прекрасною! "О, кожна відпечаталась хвилина в душі, так щиро відданій теплу",— говорить Рильський в одній із своїх поезій ("Останній день"), і хіба це не ознака його незламної молодості, хіба не ознака психології радянських людей, новонароджених у новонародженому світі?
Незламна молодість — це суттєва риса поезії Рильського, молодість — це головна риса світосприймання радянських людей, що виявляється в їх оптимістичному світогляді, невсипущій творчій енергії, світлій вірі в майбутнє торжество правди, в перемогу комунізму. Про самого себе Рильський в 1943 році писав:
Скоро край і п'ятому десятку,
І юнацький пал не до лиця...
Але так хотілось би — спочатку
І — признаться щиро — без кінця!
(Продовження на наступній сторінці)