«Тук-тук...» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн твір Бориса Антоненка-Давидовича «Тук-тук...»

A- A+ A A1 A2 A3

Він пішов додому тільки тоді, коли на хрести й дерева повисла густа вечірня сутінь і на кладовищенській церкві задзвонили до вечерні.

VII

Цього вечора Саша прибіг додому з людським черепом. Вдень він прибився до якоїсь екскурсії оглядати клініку. Клінічний спокій, високі білі стелі, чиста підлога і безліч усяких кістяків, пляшок та слоїків із заспиртованими маленькими, наче ляльки, людьми вразили Сашу. Спочатку він бережно оглядав столи й шафи, а потім орієнтувався і, коли екскурсанти почвалали кудись уперед, Саша моторно зірвав череп із ланцюжка й сховав за пазуху. Хотілось притягти додому цілого кістяка, але його не пронесеш: сторож у дверях. Саша про очі обдивився ще якісь малюнки і щасливо випорснув на вулицю.

Небо важчало густими синюватими хмарами, із завулків, рогів і сутичок вилазив вечір. Дома нікого не було, і Саші кортіло використати це. Він уважно оглядав у черепі дірки, помацав зуби і луснув пальцем по кістяному лобі.

Сатині думки, мов люстеркові бліки, стрибали коло одного — що робити з черепом? Його можна покласти Наташці під ковдру, можна приробити до щелеп мотузки і череп буде клацати зубами, можна...— Саша свиснув і вистрибом кинувся до Наташиних шухлядок шукати мотузів.

Саша забув навіть скинути з себе пальто та шапку. Він гарячково заходився в'язати до щелеп мотузки, втикати в черепові дірочки сірники, вишукав десь пружинку і приладнав її до кості. Його праця якийсь час не давала жодних наслідків: пов'язаний і поштриканий, череп уперто не хотів виконувати Сашиної волі, але Саша з подвійною енергією, сопучи, брався до роботи знову, старанно вимірював, розв'язував і знову в'язав.

Уже зовсім стемніло, коли Саша випростав зігнуту спину і, щасливий, оглянув свій винахід. Досить сіпонути позаду мотузка — і череп слухняно одкриває вишкірену страшну пащу і потім глухо, погрозливо стукає мертвими зубами. Саша вийшов на середину кімнати, легко зітхнув і раптом почув голод і ломоту в спині. Він кинув на канапку пальто і жваво метнувся в сінці ставити самовар.

Коли самовар зашипів і витягнув свою першу мінорну ноту, Копачиха виявила в своїй кімнаті кволі ознаки свого життя.

Почулося брязкотіння ложечкою, дзвін склянки й тихі пантофельні кроки по кімнаті. За десять хвилин Копачиха прийде брати воду. Саші раптом блиснув геніальний план.

— Треба підпушить Копачиху!

Саша видобув із шафи недогарок свічки, запалив його тремтячими похапливими руками і вставив у ліхтар, що його був носив на страсті до церкви. Потім обгорнув ліхтар червоним папером, позавішував ковдрою та пальтом вікна і вніс самовар. Він подумав трохи, поклав перед ліхтарем череп і накрив їх обох цупкою хусткою. Хату оповила непроглядна, густа тьма.

Тоненьке самоварне шипіння ще порушало трохи ілюзію, нагадуючи про життя й світ.

Саша накрив самовар накришкою, поставив його за шафу, і в хаті завмерло, мов опустилось у могилу.

В сінцях зашаруділа Копачиха. Саша присів накара-чки і взяв мотуза. Копачиха не знайшла в сінцях самовара й одчинила ціпком двері:

— А где же шамовар?..

В кімнаті було тихо. Копачиха знову зашамкала і увійшла в середину.

— Шаша! Наташа!.. Где же ви?..

Саша повільно потягнув до себе хустку й засіпав мотуза. В кімнату зловіще глянула червона заграва, і череп, мов посланець самого пекла, осатаніло заклацав зубами.

Копачиха зойкнула і випустила чайника.

Череп замовк, і хижа тиша зо всіх боків обступила Копачиху. Вона трохи опам'яталась і, занісши ціпка, ступила вперед. Череп недобре дивився їй у вічі. Копа-чишині губи самі зашепотіли: "Швят, швят, швят..." — і вона підсунулась ще, але тільки-но хотіла тикнути черепа ціпком, як знову піднялася щелепа і череп потворно посміхнувся. Копачиха запищала і щосили гахнула ціпком по ліхтарю. Дзенькнуло скло, покотився череп, мигнула свічка й згасла. Саша з диким вереском вистрибнув з-під столу й схопив Копачиху за ногу. Копачиха зашелестіла шлейфом старомодної сукні і безмовно поточилась на підлогу.

В дверях нетерпляче стукнула Наташа. Саша побіг одчинити, й, коли Наташа запалила лампу, перед нею розляглася незвичайна картина: на підлозі лежала жовта мізерна Копачиха й ледве дихала, трохи далі — ціпок, черепки й уламки черепа. Саша винувато чухав потилицю:

— Перелякалась, дура...

Наташа бризкала на Копачиху водою, розтирала їй чимось скроні, й, нарешті, Копачиха таки очутилась. Але встати вже не могла; їй одняло праву руку й ногу. Саша накинув кожушка, схопив під пахву шапку й вибіг із хати, щоб забутись. Наташа гукала когось на допомогу, лаяла і проклинала Сашу, благала Копачиху підвестись і насилу дотягла її до канапки.

Копачиха не скаржилась. Важко зітхаючи, вона тупо дивилась перед себе своїми висохлими очима й мовчала. Наташа зовсім не знала, що робити.

Через одчинені двері безшумно ступив Василь Григорович і обережно увійшов до кімнати. Наташа уривчасто, хвилюючись, переказала йому подію, лаяла Сашу, казала, що треба ж, нарешті, звернути на цього бандита якусь увагу й заявила, що дома вона не може більше жига.

Василь Григорович сидів на краю стільчика, не знімаючи пальта, наче не до своєї хати він прийшов, і мовчки, понуро слухав. Коли Наташа трохи заспокоїлась, Василь Григорович устав і до себе сказав:

— Ні, треба неодмінно буде попросити Загорулька, щоб допоміг — Сашу до комсомолу...— А потім співчутливо і трохи ніяково, ніби винувато, проказав до Ната-ші: — Це правда, правда, так не можна, розуміється. Хлопець не вчиться, і що з нього буде... Треба якихось заходів...

VIII

Як і всі інші попередні дні, прийшов, нарешті, і цей день. Там, за дубовими дверима кабінету завідувача, де було накурено й людно, обмірковували штати, говорили, сперечались і записували.

1 як це дивно збіглося! Ніхто інший, а сам Василь Григорович учора одержав на своєму "Морзе" коротеньку телеграму: "Переведіть скорочення штатів двадцять відсотків..." Але тепер це навіть не вразило і не зворушило: Василь Григорович старанно і охайно записав у книгу вхідних цього ордера на свою власну смерть... Записав, перепочив хвилинку і знову заходився працювати. Він обережно накручував бинду, тендітно постукував підоймою і милувався з розміреної, чіткої праці свого "Морзе".

Василь Григорович увійшов увесь у свою роботу, він не помічав нічого і нікого так, наче дитиною колись будував із піску хату. І коли прийшла зміна, Василеві Григоровичу вперше за всі роки не захотілось покинути апарата і йти додому спочивати. Хотілося ще стукати підоймою, записувати телеграми далі й далі, щоб напрацюватись на все життя, на соцзабез і старість... Але телеграфіст із нової зміни перервав:

— Охота — морочитись! Все одно завтра скорочення. Кидайте...

Василь Григорович раптом розшифрував усією душею зміст телеграми про скорочення і зів'яв. Справді, навіщо працювати, коли завтра за прізвищем Гусятинський з'явиться чорна чорнильна крапка, і перетнеться назавжди те, що тягнулося 32 роки! Не треба більше...

Василь Григорович глянув ще раз вогкими очима на "Морзе", світлу, простору апаратну й вийшов.

А сьогодні Василь Григорович знову прийшов на телеграф. Правда, він надаремно тиняється тут: наслідки скорочення буде відомо лиш завтра, а сьогодні його зміна має спочивати. Одначе якийсь внутрішній неспокій, від якого холоднішало на серці й тиснуло в животі, прибив його зрання до знайомого коридору, високих стін і великих вікон.

Апаратна сьогодні вилюдніла. Гуртками розійшлись по коридору телеграфісти й пошепки перемовлялись, наче за кабінетними дверима завідувача, де засідала комісія, вмирала безнадійно хвора людина.

Василь Григорович навшпиньки пройшов повз кабінет, полохливо, наче сподівався відтіля удару, зиркнув на двері і приєднався до гурту.

Жінки нервувались і хрестили під пальтами груди, чоловіки стояли серйозні й похмурі. Хтось передавав якусь новину, прийшов старший і гукнув чергових до апаратів, нарешті засідання перервалось.

З кабінету вийшли зморені від тютюну й сидіння люди, і корцдор трепетно-допитливими очима повернувся до їхніх вимучених облич і завмер.

Тільки один Рябошеїн вийшов, як і завжди, спокійний та урівноважений. Рівним голосом він звернувся до телеграфістів:

— Товариші, ви надаремно чекаєте. Списки скорочених буде вивішено завтра.

Телеграфісти, одначе, постояли кілька хвилин, наче сподівались іще чогось, а потім, незадоволені, поволі почали розходитись.

Василь Григорович зайшов до бухгалтерії і одержав свої сорок карбованців за останній місяць. Він пильно перелічив гроші і сховав кудись у середину, за гімнастерку. Потім оглянувся ще по коридору і пішов.

Січневий день безсніжної зими, поспішаючи, пакував свої вбогі лаштунки, і на вулиці темнішало. Василь Григорович флегматично човгав додому. Йому хотілось тепер тільки одного: лягти і заснути, спати довго, спокійно, щоб ніхто не турбував його і нічого не снилось. Але Василя Григоровича наздогнав Балабай.

— Куди, Василю Григоровичу, прямуємо? Василь Григорович болісно посміхнувся:

— Так куди ж мені більше — додому...

Балабай зрозумів: куди ж його більше йти, як скорочують? 1 він співчутливо хитнув головою:

— Да, крутять нашим братом, крутять і не питають! Ой, надоїло, ой, надоїло ж!.— Жовтуваті Балабаєві вуса сердито смикнулись на голене підборіддя, але враз жваво випнулись угору: — Пивця б випити, Василю Григоровичу?

(Продовження на наступній сторінці)