В кімнаті було тихо. Копачиха знову зашамкала і увійшла в середину.
— Шаша! Наташа!.. Где же ви?..
Саша повільно потягнув до себе хустку й засіпав мотуза. В кімнату зловіще глянула червона заграва, і череп, мов посланець самого пекла, осатаніло заклацав зубами.
Копачиха зойкнула і випустила чайника.
Череп замовк, і хижа тиша зо всіх боків обступила Копачиху. Вона трохи опам’яталась і, занісши ціпка, ступила вперед. Череп недобре дивився їй у вічі. Копа-чишині губи самі зашепотіли: "Швят, швят, швят..." — і вона підсунулась ще, але тільки-но хотіла тикнути черепа ціпком, як знову піднялася щелепа і череп потворно посміхнувся. Копачиха запищала і щосили гахнула ціпком по ліхтарю. Дзенькнуло скло, покотився череп, мигнула свічка й згасла. Саша з диким вереском вистрибнув з-під столу й схопив Копачиху за ногу. Копачиха зашелестіла шлейфом старомодної сукні і безмовно поточилась на підлогу.
В дверях нетерпляче стукнула Наташа. Саша побіг одчинити, й, коли Наташа запалила лампу, перед нею розляглася незвичайна картина: на підлозі лежала жовта мізерна Копачиха й ледве дихала, трохи далі — ціпок, черепки й уламки черепа. Саша винувато чухав потилицю:
— Перелякалась, дура...
Наташа бризкала на Копачиху водою, розтирала їй чимось скроні, й, нарешті, Копачиха таки очутилась. Але встати вже не могла; їй одняло праву руку й ногу. Саша накинув кожушка, схопив під пахву шапку й вибіг із хати, щоб забутись. Наташа гукала когось на допомогу, лаяла і проклинала Сашу, благала Копачиху підвестись і насилу дотягла її до канапки.
Копачиха не скаржилась. Важко зітхаючи, вона тупо дивилась перед себе своїми висохлими очима й мовчала. Наташа зовсім не знала, що робити.
Через одчинені двері безшумно ступив Василь Григорович і обережно увійшов до кімнати. Наташа уривчасто, хвилюючись, переказала йому подію, лаяла Сашу, казала, що треба ж, нарешті, звернути на цього бандита якусь увагу й заявила, що дома вона не може більше жига.
Василь Григорович сидів на краю стільчика, не знімаючи пальта, наче не до своєї хати він прийшов, і мовчки, понуро слухав. Коли Наташа трохи заспокоїлась, Василь Григорович устав і до себе сказав:
— Ні, треба неодмінно буде попросити Загорулька, щоб допоміг — Сашу до комсомолу...— А потім співчутливо і трохи ніяково, ніби винувато, проказав до Ната-ші: — Це правда, правда, так не можна, розуміється. Хлопець не вчиться, і що з нього буде... Треба якихось заходів...
VIII
Як і всі інші попередні дні, прийшов, нарешті, і цей день. Там, за дубовими дверима кабінету завідувача, де було накурено й людно, обмірковували штати, говорили, сперечались і записували.
1 як це дивно збіглося! Ніхто інший, а сам Василь Григорович учора одержав на своєму "Морзе" коротеньку телеграму: "Переведіть скорочення штатів двадцять відсотків..." Але тепер це навіть не вразило і не зворушило: Василь Григорович старанно і охайно записав у книгу вхідних цього ордера на свою власну смерть... Записав, перепочив хвилинку і знову заходився працювати. Він обережно накручував бинду, тендітно постукував підоймою і милувався з розміреної, чіткої праці свого "Морзе".
Василь Григорович увійшов увесь у свою роботу, він не помічав нічого і нікого так, наче дитиною колись будував із піску хату. І коли прийшла зміна, Василеві Григоровичу вперше за всі роки не захотілось покинути апарата і йти додому спочивати. Хотілося ще стукати підоймою, записувати телеграми далі й далі, щоб напрацюватись на все життя, на соцзабез і старість... Але телеграфіст із нової зміни перервав:
— Охота — морочитись! Все одно завтра скорочення. Кидайте...
Василь Григорович раптом розшифрував усією душею зміст телеграми про скорочення і зів’яв. Справді, навіщо працювати, коли завтра за прізвищем Гусятинський з’явиться чорна чорнильна крапка, і перетнеться назавжди те, що тягнулося 32 роки! Не треба більше...
Василь Григорович глянув ще раз вогкими очима на "Морзе", світлу, простору апаратну й вийшов.
А сьогодні Василь Григорович знову прийшов на телеграф. Правда, він надаремно тиняється тут: наслідки скорочення буде відомо лиш завтра, а сьогодні його зміна має спочивати. Одначе якийсь внутрішній неспокій, від якого холоднішало на серці й тиснуло в животі, прибив його зрання до знайомого коридору, високих стін і великих вікон.
Апаратна сьогодні вилюдніла. Гуртками розійшлись по коридору телеграфісти й пошепки перемовлялись, наче за кабінетними дверима завідувача, де засідала комісія, вмирала безнадійно хвора людина.
Василь Григорович навшпиньки пройшов повз кабінет, полохливо, наче сподівався відтіля удару, зиркнув на двері і приєднався до гурту.
Жінки нервувались і хрестили під пальтами груди, чоловіки стояли серйозні й похмурі. Хтось передавав якусь новину, прийшов старший і гукнув чергових до апаратів, нарешті засідання перервалось.
З кабінету вийшли зморені від тютюну й сидіння люди, і корцдор трепетно-допитливими очима повернувся до їхніх вимучених облич і завмер.
Тільки один Рябошеїн вийшов, як і завжди, спокійний та урівноважений. Рівним голосом він звернувся до телеграфістів:
— Товариші, ви надаремно чекаєте. Списки скорочених буде вивішено завтра.
Телеграфісти, одначе, постояли кілька хвилин, наче сподівались іще чогось, а потім, незадоволені, поволі почали розходитись.
Василь Григорович зайшов до бухгалтерії і одержав свої сорок карбованців за останній місяць. Він пильно перелічив гроші і сховав кудись у середину, за гімнастерку. Потім оглянувся ще по коридору і пішов.
Січневий день безсніжної зими, поспішаючи, пакував свої вбогі лаштунки, і на вулиці темнішало. Василь Григорович флегматично човгав додому. Йому хотілось тепер тільки одного: лягти і заснути, спати довго, спокійно, щоб ніхто не турбував його і нічого не снилось. Але Василя Григоровича наздогнав Балабай.
— Куди, Василю Григоровичу, прямуємо? Василь Григорович болісно посміхнувся:
— Так куди ж мені більше — додому...
Балабай зрозумів: куди ж його більше йти, як скорочують? 1 він співчутливо хитнув головою:
— Да, крутять нашим братом, крутять і не питають! Ой, надоїло, ой, надоїло ж!.— Жовтуваті Балабаєві вуса сердито смикнулись на голене підборіддя, але враз жваво випнулись угору: — Пивця б випити, Василю Григоровичу?
Василь Григорович не чув: розсіяним поглядом він дивився в осяяну електрикою перспективу широкої вулиці. З обох боків уже світилися пишні вітрини крамниць, паштетних і пивниць. Тендітне світло кольорових лампочок розливалося по дорогих оксамитах, шовках, перкалю, модних пальтах і вабило перехожого від зборів, біганини й компаній до комфортабельного, ажурного життя. Василь Григорович тужно глянув на гладкі ковбаси, пляшки вина й кучу оселедців, що ладні були кожної хвилини стати до послуг грошовитому і зітхнув:
— Як усе ж таки одмінилось життя...
На мерзлий тротуар із пивниць долітали розбитими: скалками сміхи скрипки й непівське хрипіння контрабасу. Чхати освітленим вікнам і жижкій музиці на скорочення штатів, доповіді, виробничі плани і все те, що обмірковують і висиджують за дверима кабінетів, комосе-редків і клубів! Музика грає, вилискують ковбаси, і звабно розсівся торг — на сьогодні. Сьогодні є вільний торг, базар, театр, казино... а завтра — байдуже!..
Балабай, підпустивши у голос тепла й щирості, сказав удруге:
— Дак ходім, Вася? Чорт його бери все! Випиймо... Василь Григорович блимнув здивованими очима і не
зрозумів. З того часу, як бахнула революція, він не розкидав безоглядно грішми. Василь Григорович навіть не припускав думки зайти до пивниці. Але Балабай уже одчинив до пивниці двері й штовхав його під лікоть.
— Та ну там! Випиймо! Пивце, Вася, це брат, така штука...
Василь Григорович раптом подумав: "А й правда — завтра буде вивішений список скорочених з штатів, буде поплутаний чергами соцзабез... Все одно..." — і погодився: — Та що ж, зайдімо, мабуть, Гаврило Митрофано-вичу...
IX
Вони переступили поріг відомої пивниці "Костік" Балабай, як свій чоловік, пройшов по залі, заторохкотів стільцями й вибрав затишного кутка піц штучною пальмою.
Василь Григорович глянув на якусь поганеньку жовтувату картину, несміливо підсунув собі стільця і, підо-бгавши шинельні поли, вмостився. Підбіг офіціант Гришка. На вузенькому Гришчиному лобі, розтягнутих чорними поворозками бровах і чубику канарейкою — вічне запитання:
— Окремий кабінет і дівчинку накажете?
І коли відвідувач замовляє саме це, Гришка солоденько посміхнеться (мовляв, розуміється!), хвисне на радощах серветкою і йде мерщій завішувати в кабінеті вікна.
Гришка знає Балабаєву вдачу.
— Сонька теперя свободная, на кухні біточкі поджа-ріваєт...
Балабай статечно гикнув і, мотнувши дебелою шиєю, критично оглянув Василя Григоровича. Він деяку хвилину мовчки вагався щодо його нахилів і не давав Гри-ЇПЦІ відповіді. Гришка закинув за плече серветку і по-панібратському вперся руками в стіл.
— Можна і Маньку, вона в "Барі" сидить...
Але Балабай поважно спустив на стіл долоню і сказав:
— Ні. — Потім узяв Гришку за лікоть і перегнувся до його грудей: — П’ять пляшечок пива і "горької" дві.
За хвилину Гришка поставив пиво, два бокали "горької" і про очі порожній сифон (на випадок міліція або щось таке: то зельтерська в бокалах, а не спиртові трунки).
Балабай звиклою рукою налив у склянки пива і зараз же спорожнив, потім утер носа і закусив солоним бубличком.
— Тяжке, брат, життя наше, Вася...
Василь Григорович випив дрібними ковтками свою склянку і поклав на коліна руки. Було ніби соромно: Сашу треба вчити і Наташі — пальто, а він гроші на пиво...
(Продовження на наступній сторінці)