«Тук-тук...» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн твір Бориса Антоненка-Давидовича «Тук-тук...»

A- A+ A A1 A2 A3

Наташа з мукою подивилась на батька. Завжди після таких розмов Трохим глузував з нього, з її сім'ї, і в його голосі бриніли тоді разючі нотки своєї переваги; від цього було досадно й боляче. В такі хвилини Наташі здавалось, що Трохим зовсім не той, як уявляла собі його колись. Це було там, у залізничній їдальні, на мітингах, куди Наташа приходила із свого головного складу по газети. Тоді був Трохим — сміливий, рішучий, і його міцне тіло в шкуратяній тужурці, мов виковане. Наташа відчула, що цей Трохим — з того загону одчайдушних, напівказкових людей, що однією рукою перевернули світ. З того часу Наташа ходить до жінвідділу, на делегатські збори і в клуб. Бо ті люди мають вивести всіх із брудних конур, з темних льохів, з-під сороміцьких компліментів адміністрації — в невідомі, прекрасні, майбутні дні.

Але Наташа тепер погодилась: хай не дійде вона за свого життя до тих далеких, замріяних днів, аби Трохим був такий, як тоді. Сміливий, дужий і добрий. Це буде заклад тому далекому, прекрасному... Наташа спробувала затушкувати батькові слова:

— Трохиме, ти завтра будеш у нас на відкритті кутка доброхему?

Загорулько недбало кинув:

— Мабуть, — і заходився коло Василя Григоровича: — Кажете — церква українізується? Ого-о!.. Вона ще не таких коників викине, аби й надалі дурман розводити. Що таке, так би мовити, з наукового погляду церква? Самообман! От, скажім, Вишня в газеті пише (як це в нього?) — "Святителю отче Карле Марксе, моли Бога за нас"... Ха-ха-ха. От встругнув!

Наташа вже нічого не казала, вона втратила ініціативу і безнадійно спостерігала, схиливши на руку голову. Одначе Василь Григорович на цей раз не втерпів. Він схрестив на столі долоні, потім одсунув склянку, кашлянув і сказав:

— Я, товаришу Загорулько, де в чім не можу погодитись. Релігія, бачите..

Загорулько перебив його:

— Та що ви, палаша! Вам треба антирелігізуватись. Наташа промовчала.

— Бо коли* власне, розібратись і подумати добре — що тйке релігія? Дурман! І знов же таки, візьмімо, мощі ~ порохнява. Якби їх, понімаєте, на повітря витягнути і потім фукнути на них добре — нічого б не залишилось! Перед наукою, папаша, всяка релігія засипеться!

Наташу часом корчили кострубаті Загорулькові слова (4 класи гімназії скінчила, а потім через бідність не можна було, зате на столі лежало "Самообразованіє" і "Гимназия на дому"). Тоді Наташа намагалась переконати себе і пробачити: "Трохим раніш за вантажника був — нема нічого дивного. Зате ж..."

Василь Григорович востаннє ковтнув із склянки, глибоко зітхнув і, щоб не зайти в розмові далеко, встав:

— На службу завтра, вибачайте... — він сунув свою руку в дебелу Загорулькову долоню і вийшов.

Наташа полегшено зітхнула й налила собі чаю.

— Троша, навіщо ти починаєш про релігію? Однаково ж — не переконаєш старого...

Загорулько почув, що й справді "папаша" був зовсім отут зайвий, але він моргнув до Наташі:

— Нічого, треба затнуть папашу!

— ї потім це знов "папаша"! Я ж просила... — але Загорулько не дав їй скінчити. Він миттю підсунув свого стільця до краю стола й, охопивши сильними руками Наташину постать, затулив поцілунком їй губи.

— Ну-ну, не гнівайся, не буду...

Наташа відповіла йому ніжним рухом губів, і на лиці їй зайнялася усмішка.

Загорулько випустив її з обіймів, подивився на годинника і спокійно промовив:

— Ляжемо, Нато?

Наташа хитнула головою до кімнати Василя Григоровича:

— Батько ж ще не спить...

Загорулько безжурно посміхнувся й махнув рукою:

— Аг, папаша! Ну і хай не спить. Нато!..

Він знову стиснув її крихкотілу постать, і Наташа безвільно одкинула на Загорульків лікоть голову і завмерла.

Василь Григорович увійшов до своєї кімнати, але спати не ліг. Він сів при своєму столику, де не раз штопала колись панчохи Катерина Сидорівна, і замислився. В його ушах ще розлягався грохотами упевнений Заго-рульків голос і сам Загорулько, наче необмежений владар над Наташею, Василем Григоровичем і всім теперішнім життям, стояв уперто перед очима і глузливо посміхався: бери Бога за бороду!..

Василь Григорович стискував свої думки і одганяв їх, боячись блюзнірства. Але дражливо і спокусливо якийсь унутрішній свій і не свій голос проказував йому: "І Загорулько, і всі ті розхристані, одчаяні люди, для яких немає минулого, зможуть дійти всього. Приходили німці бездушні й тверді, як камінь, німці, їздили по місту лаковані офіцери, мигнули на місяць поляки, і що ж — прийшов розхристаний, обірваний, голодний більшовик. Він був проти всіх, і всі проти нього. Але він коротко і рішуче сказав: "Негайно виконати!" — 1 Василь Григорович, і всі інші пішли служити, як і служили раніш. Чи можна ж було повірити, що буде отак завжди? Але сталось так і буде, безперечно, так само й далі. І біда в тому, що — ближче й ближче він, цей незрозумілий, чудний більшовик, підлазить до Василя Григоровича, опутує життя своїми залізними тенетами. І вже небагато лишилось, коли від усього того, що було, не лишиться нічого. Вони зруйнували все і відбудовують по-своєму. Вони зневажали Бога, і Бог мовчить. Мовчить увесь світ, бо на версі стоїть розхристаний, непереможний більшовик. Він зможе взяти Бога за бороду! Зможе... Ось плакат на телеграфі: робітник і на долоні аероплан — "леті, желєзний соловей, і міру пой освобождєньє"... І Василь Григорович тепер напевно знає, що він, отой більшовицький аероплан, полетить і заспіває! І про планети Загорулько — недарма: вони такі, що, відай, зв'яжуться і з планетами. Вони знищать "Морзе" і "Юз", і з одного лише наказу буде торохкотіти "Клопфер" і гудіти радіо!..

Вони зможуть усе. Це справжні чорти. Вони мудрі, хитрі й непереможні, як сам сатана!..

Василь Григорович зажурено схилився на стіл, і до нього уїдливо долітав з другої кімнати глухий рип канапки. Але він сидів мовчки і не ворушився.

Було вже за дванадцяту, коли Загорулько встав, пройшовся широкими кроками по кімнаті, голосно заговорив і чиркнув сірником. Він трохи ще посцдів, засміявся чомусь і вийшов із дому.

Наташа тихо застелила на канапі постіль, стала на хвилину замислено коло столу, потім погасила лампу, і в кімнаті замовкло. Василь Григорович піймав ухом ледве чутний шерех Наташиної ковдри і встав. Він завів будило на восьму, поволі роздягнувся, потер пересиджені ноги й ліг спати.

Але знову не спалось. Ніч пантрувала його і ось тепер нахабно підступила до самого ліжка й не дає старому спокою. Василь Григорович натягнув на голову ковдру і підібгав до живота ноги, але й це не рятувало: все одно за ковдрою — ніч, кімната, вулиці, тьма...

Десь коло першої години, коли давно вже стихло на вулиці, повернувсь додому із цирку Саша. Від одчинив двері одмичкою, і з сіней долетіла до Василя Григоровича його підстрибкувата хода і стуки коло вішалки. Саша безцеремонно грюкнув дверима і в темряві заходився шукати на столі страви. Його худенькі пальці моторно обмацали блюдця, тарілку й цукерницю, але, крім кількох грудок цукру, нічого не знайшли. Саша сердито забурчав:

— Гадость! З сексотом все злопала... Хоч би кільце ковбаси залишила!

Наташа мовчки перевернулась на другий бік і щільніше закуталась у ковдру. Саша гриз цукор і нишпорив уже в шафі.

Наташа боязко прислухалась і обернулась до Саші:

— Що ти там робиш? То сало — батькові на сніданок. Саша видобув шматок хліба і злісно прошепотів:

— Усе вам!.. А мені — так пухни...

Він, смакуючи, знищив фунт хліба й решту цукру. Незабаром Василь Григорович почув його рівний, безтурботний, солодкий храп. Василь Григорович перехрестився широким хрестом, притискуючи до тіла свої кістляві пальці, і з вірою прошепотів:

— Господи! Милосердний Господи! Допоможи ж, щоб Сашу прийняли до комсомолу...

VI

Василь Григорович сидів на задньому ослоні і слухав. Він таки мусив ходити на ці безглузді лекції навісне" "мови". Щоразу лектор помічав у журналі відвідувачів, і щотижня адміністратор курсів, стара мавпа, завканц Журавель, перевіряв відвідування. До того ж іще — Василь Григорович мусив трохи надщербити свого місячного бюджета, купивши "Украинский язык" Синявського і читанку "Шляхом життя". Так, у цьому була якась своя вибаглива правда: більшовик (отой колишній босий і голодний із півночі більшовик) примусив його ходити на лекції, читати українські газети і вчити граматику. Років десять тому Василеві Григоровичу і не наснилось би навіть, що йому ще доведеться колись під старість учитись. І хоч би ж чого путнього, а то!.. Але шість літ тому вперше заговорили про "мову". Сидоренко почав носити під урядовою тужуркою вишивану сорочку з стьожкою і картав Василя Григоровича:

— Добродію Гусятинський! Ви ж з діда-прадіда, можна сказати, а тут, у державній українській установі все "чтокаєте" та "какаєте"!

Але Василь Григорович не вважав на те: всі знають, що Сидоренко, хоч і старший, але в голові йому того... Увлекающійся!

(Продовження на наступній сторінці)