«Тук-тук...» Борис Антоненко-Давидович

Читати онлайн твір Бориса Антоненка-Давидовича «Тук-тук...»

A- A+ A A1 A2 A3

Проте Василь Григорович мусив розшифровувати з української на російську накази гетьманського міністерства і проглянути початкову граматику Олени Курило. Та це були дурнички. І, коли сотня гетьманських сердюків, маршируючи, галасала на вулиці: "Бо за ту єдину неньку Україну..", Василь Григорович прекрасно знав, що всі доми великого міста, вся благодатна, осяяна німецьким шоломом країна, навіть саме повітря тут підспівували тоді — "Встане вільна Україна від Кавказу до Берліна"...

А потім, хіба ж можна було повірити, щоб "залізяку на пузяку" тривало довго! Але прийшли інші дні і заспівали інших пісень.

Більшовик по-свойому взявся до українізації: "Одержавши це, наказую вам негайно... Улаштуйте іспит... осіб, що їх буде залічено до 3-ї категорії, звільняти з посади"... Ну і що ж Василь Григорович міг проти цього зробити? Він чув, що навіть тим, які опинились у другій категорії, стара мавпа Журавель, розводячи безнадійно руками, відповідав завжди одне:

— Я нічего, товаріщ, не могу! Пойміте, что — нічего! Ви чіслітєсь за товаріщем Смолянским, — явітесь в Губ-профобр к нему — і он вам назначіт екзамен. Купіте Гладкого, Синявского і подучітє. Нічего не могу больше!..

Ні, Василь Григорович волів учитись української мови і ходити регулярно на лекції, аніж числитись за головним українізаторським чекістом і оббивати пороги наросвіти.

Василь Григорович забив собі баки голосними та приголосними і наполягав на речівники. І ось тепер він стежить за проворним, безусим парубком-лектором і дивується.

Лектор декламаційно і з мигами пояснює:

— ...Речівники жіночого роду з основою на приголосну мають у родовому відмінку...

Лектор хоче бути популярним і, коли вимовляє "жіночого роду", він бере на півтона вище і додає ніжності. Між іншим, лектор уніс у життя телеграфісток багато змін: Ніна Мойська шукала в словнику "любить", і, коли знайшла "кохати", вона цілком погодилась із лектором щодо милозвучності української мови. Слівочні-кова справила собі нового капелюха, і навіть стара діва Власа Нікіфоровна намагалась виглядати молодшою і цікавішою. Коли лектор прохає слухачів подати якийсь приклад, Власа Нікіфоровна старанно ворушить губами, кокетуючи, випинає вперед лікті й поправляє зачіску.

Але Василь Григорович вперто вліз у себе й хоче бути непомітним. Він старанно записує лекторові зауваження та правила, але коли лектор підходить до нього, він безпорадно мовчить і навіть підказки сусідів не рятують його. Ні, куди там його вивчити речівники, прикметники, ніякий рід і всю безглузду премудрість проклятої мови!..

Василь Григорович побоюється лектора, і, коли зустрічає його на вулиці, він намагається привітатись із ним перший.

Лекція скінчилась. Василь Григорович глибоко зітхнув, зібрав книжки та зшиток і пішов учитись на "Клопфері".

— Ну, Василю Григоровичу, тепер — на "Клопфер" тарабанити? — весело сказав, наздоганяючи, старший доглядач Балабай і підморгнув Василеві Григоровичу: — Беруть нашого брата за ребра! Учись та й учись, з лекції на лекцію... Просто тобі не телеграф, а університет, сучого сина!..

Василь Григорович сумовито відповів: "Да..." — і по-бичувався на третій поверх до "Клопфера".

І ось перед ним на столі стоїть цей непереможний "Клопфер", на якому ніколи не вивчиться працювати Василь Григорович, але який зіпхне з апаратної "Морзе" і "Юза" і зітре навіть згадку про колишнього телеграфіста, що працював був на телеграфі 32 роки.

Василь Григорович сів на стільця і почав вистукувати підоймою альфабет. Дерев'яний рупор зміцнював стуки, і вони голосними вже долітали до вушей Василя Григоровича — тук... тук-тук-тук...

Через стіну, із комсомольського клубу, долітав гамір і сміх. Так близько, зовсім уже близько підлазило оте нове, чуже й невідоме до Василя Григоровича...

Але Василь Григорович стискує свою зів'ялу думку й напружує давно вже притупити слух. Він хоче запам'ятати умовні (Луки альфабету, він мусить їх запам'ятати, бо інакше — буде скорочення штатів, соцзабез і старість, глибока, забрьохана старість...

І в цей час за стіною зірвалось молоде, безбережне, завзяте й дуже:

Наш паротяг, лети вперед! В комуні будем скоро, Нам більше нікуди іти, Над нами — зорі, зорі!..

Це співав комсомол. Співав весело й безтурботно. Певні своєї сили молоді голоси розбивали стіну й розсипалися по кімнаті, де вчився Василь Григорович. їх годі було стримати. Вони перепліталися із стуком, і "Клопфер", замість альфабету, вистукував іншої, він ок-селентував 1 їм: "Тук-тук-тук... тук... тук... тук..."

Вони рвучко летіли вперед у ті безмежні сині далі, куди не могла сягнути думка Василя Григоровича. Вони летіли, минаючи його, — в них своя мета і їм зовсім немає діла до подорожніх старців, що чвалають, крехтячи, до своєї могили. Але Василеві Григоровичу вони і цей їхній "Клопфер" (він — "їхній": Василь Григорович ніколи не зрадить свого "Морзе"), вони співали йому іншої: "Тук-тук... тук-тук..."

Він не міг збагнути, чи то стукає нове життя й інші люди, що сядуть на його стільчику, чи, може, прийшла, нарешті, сама смерть?.. Василь Григорович машиново натискує підойму, і рупор викрикує свої зухвалі поклики: "Тук-тук... тук..."

Василеві Григоровичу тепер стало згасім ясно: біда не в тому скороченні штатів, що має бути на телеграфі, ні, — іде велике скорочення штатів самого життя, і його, Василя Григоровича Гусятинського, леле, не занесуть у списки нових робітників! Так буде... А чому, пощо — хіба не все одно, коли слух уже не може відрізняти Клоп-ферових стуків і душа Василя Григоровича назавжди залишилась із "Морзе"?..

А пісня летіла вперед, у нові бурі, громи, хуртовини, сніги і весни. Ні, то співав не звичайний комсомол, куди хотілося Василеві Григоровичу пропхнути Сашу, щоб міг учитись! То співало зовсім інше, нове плем'я людей, для яких і пшоно двадцятих років, і фунти лаврового листу, замість пайки з борошном, і оті фронти, і всі бурхливі страшні дні були сама тільки радість і безупинна потуга — вперед.

Василь Григорович не міг сьогодні далі вчитись. Голову тисли якісь неясні, але уперті думки, і голова боліла. Він одсунув свою руку від підойми, зібрав свої книжки, надів кашкета й вийшов.

Він, незважаючи ані на що, йшов улицями міста, і вуличний гамір не міг пробитись до Василя Григоровича, він не порушував його настрою. Василь Григорович почував тільки одне: було жаль. Було жаль і "Морзе", що його доведеться незабаром покинути, і всього моглоху отих вічних буднів свого життя, і самого себе, і всіх тих, що одійдугь від апарата — жаль... Хотілось сісти на тротуар і помаленьку, щоб ніхто не чув, заплакати. Але Василь Григорович ішов собі далі: він спочине і зітхне не тут, серед натовпу чужих людей, — Василь Григорович простує на кладовище до могили Катерини Сидорівни. Зима цього року глузувала з Василя Григоровича: тепер, коли в нього було трохи дров і не треба було вже ламати свої й чужі паркани або вирушати за місто в ліс, вона, сміючись, скувала тоненькою крижаною плівкою калюжі й злегка напудрила намороззю галузки дерев. Дерева ніяково й соромливо коливали голими раменами, і січень скидався на поганенький і дешевий фарс. Але Василеві Григоровичу було не до нього. Хтось, кому це робити належить (може, той самий, що в шкуратяній тужурці), заводив дні, пильнував за ними, і вони ліньки млявою, одноманітною чередою проходили повз Василя Григоровича і зникали в непам'ять — середа, четвер, п'ятниця...

Ось, нарешті, висунулась з-за дерев кладовищенська церква, брама з похилим хрестом, сумні, урочисті тополі, погорблені хрести — білі, чорні, сірі... І розпливлась по надгробках і мерзлій, зморщеній землі стареча жура Василя Григоровича.

Кладовище...

Тихо і спокійно тут. Василь Григорович пройшов алеєю і звернув під гору, до знайомої могили. Хреста вже не було на ній: хтось, певно, взяв його на паливо, а сама могилка обсипалась, увіходила в землю, і ніщо не могло тепер сказати Василеві Григоровичу, що тут лежала його Катерина Сидорівна, з якою прочвалав він 27 років свого життя. Сухе зібгане листя і поникла від морозу трава боязко притулились до могили — ото і все.

Василь Григорович став і низько схилив голову. Йому хотілось поскаржитись, сказати Катерині Сидорівні, що йому тяжко живеться і, як жити далі, і що робити з Наташею і Сашею, він зовсім не знає. Сказати, що нема в нього чистої білизни і ніхто більше не варить йому його улюбленої конфітури з полуниць і ніколи не зварить... Хотілось удвох пригадати те все, що було і що тепер уже навіки щезло...

Василь Григорович глибоко зітхнув, і, наче навмисно, з усієї його молодості, від зів'ялих пелюстків парубоцьких літ йому спав на думку тільки коротенький уривок вірша:

Спи спокойно, моя дорогая,

Только в смерти желанный покой...

Десь неподалеку свиснув маневровий паровоз, крізь галузки дерев майоріли кам'яниці міста і пропадали у синій вечірній мряці, а тут було тихо й затишно. Ясен звів безпорадно до неба голе гілля, наче молився за душі небіжчиків, а німий, похилий хрест ніби казав про марність людських сподіванок, праці й боротьби, і навіть вітер не долітав сюди: зупинявся коло брами.

Василь Григорович спустився навколішки і тихо присів коло могили. В цей куток кладовища не заглядав ніхто, і постать Василя Григоровича, наче тінь останнього покійника, фантастично зливалась із кладовищенським сумом, тишею й самотністю...

(Продовження на наступній сторінці)